Томос: протидія Москви і «допомога» доморощених дурнів - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.47 € 29.62
Томос: протидія Москви і «допомога» доморощених дурнів

Любов до Бога — це насамперед любов до ближнього.

Фото YouTube.com.

Томос: протидія Москви і «допомога» доморощених дурнів

Чим переймався і з чого дивувався останнім часом доцент кафедри соціальних комунікацій СНУ ім. Лесі Українки Сергій ХОМІНСЬКИЙ


…що «ВПС Гуцульщини»  варті «п’яничок  з нечесаними бородами»

О пів на першу ночі 10 листопада буквально в останній момент перед відправленням встигаю заскочити на автостанції у Луцьку в автобус «Нововолинськ–Київ». Займаючи місце відразу за водієм, краєм ока помічаю старшу жінку, яка сидить за мною. Трохи відхекавшись, починаю дрімати — ​адже їхати мені аж до самісінького Житомира.

За якийсь час сусідка ззаду легенько торкає мене за плече:

— Вибачте, ви не підкажете, який це город?

— Певно, то Рівне, — ​намагаючись швиденько очуняти від сну, відповідаю я.

— А до Житомира ще далеко?

— Вважайте, ще двічі по стільки, як з Луцька до Рівного, — ​десь о п’ятій маємо бути там. Я, до речі, теж до Житомира їду.

— То, може, ви мені й підкажете, де там шукати собор Анастасії?

— Мабуть, ви не собор маєте на увазі, а Свято-Анастасіївський монастир?

— Так-так, монастир!

Обіцяю жінці показати дорогу й потроху між нами попри другу годину ночі зав’язується розмова.

Їй уже 82, народилася й виросла в селі, але рівно 50 років — ​з 1968-го — ​живе у Володимирі. Розповідає, що колись уже була в цьому монастирі. І так їй там сподобалося, що попри вік і «залізний протез» у нозі постановила відвідати цю святиню ще раз.
До речі, цей православний жіночий монастир (який належить УПЦ, що перебуває у підпорядкуванні Московської патріархії) справді неабияк вражає навіть і не надто богомільних людей. Насамперед затишком та облаштованістю території. В теплу пору року там усе буквально потопає у квітах!

Далі ми говоримо з попутницею про погоду — ​зокрема, порівнюємо «колишню» з «теперішньою». Жінка (традиційно для літніх людей) з ностальгією згадує часи молодості. Аж раптом каже:

— Нам усім треба нашу віру православну берегти! Ще царіца Алєксандра в своєму акафісті про це писала…

Я, відверто кажучи, дещо заскочений. Ні, Боже збав, у протестанта, а тим більше в якогось мусульманина чи кришнаїта «перехрещуватися» за жодних умов не збираюся. Заскочений саме посиланням на дружину російського імператора Миколи ІІ. Бо, зізнаюся, взагалі якось неоднозначно ставлюся до прославлення в лику святих політичних діячів не такого вже й далекого минулого (думаю, всі в курсі: розстріляних більшовиками Миколу ІІ, його дружину Олександру Федорівну, доньок Ольгу, Тетяну, Марію, Анастасію та сина Олексія РПЦ канонізувала 2000 року, відтоді їхні ікони з’явилися чи не в кожному підпорядкованому Москві храмі, зокрема й в Україні). Як на мене, за такою логікою згодом і Віктора Ющенка із сім’єю можна було б канонізувати. Він теж віруючий чоловік, теж багатодітний, пережив лютий замах на своє життя… Але жінці з древнього Володимира відповідаю швидко й коротко:

— Ваша правда — ​треба держатися дідівської віри!

Проте вона завертає ще крутіше:

— Бо ми ж один триєдиний народ — ​великороси, малороси і білороси…

— Ну, про єдиний народ то ви вже трохи «загнули». Хай там ті «великороси» з «білоросами» як собі хочуть, а ми — ​народ окремий і називаємося українцями.

— Ні-ні! Ми всі один народ! Навіть Лукашенко по телевізору це казав. Я сама чула!

— А чому ж ті «великороси» війною на нас посунули?!

— Хто?! Якою війною?! Та тож гуцули першими Київ бомбити почали!!!

На цьому моменті я остаточно усвідомлюю: навіть якби «Військово-повітряні сили Гуцульщини» справді існували, то і з їхньою допомогою мені не дати ради аргументам, в основі яких лежать посилання на «царіцу Алєксандру» та «Аляксандра Ригоравіча».

Тому ставлю крапку в розмові:

— Знаєте, у мене щодо цього зовсім інша думка. Але перетворювати нашу бесіду на сварку не варто. Краще помовчимо-подрімаємо до самісінького Житомира.

— Нечистий попутав! — ​вигукує жінка на мою адресу, але згодом таки замовкає.

— Нечистий попутав! — ​вигукує жінка на мою адресу, але згодом таки замовкає.

У нинішній релігійно напруженій, томосоочікувальній ситуації цей випадок як знахідка: зненавидіти УПЦ/РПЦ — ​з їхнім «царєбожнічєством», змішуванням Бога з політикою, хитрооким патріархом Кирилом (історія з його дорогезним годинником-«невидимкою» чого варта!), а також митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм, який демонстративно сидить, коли вшановують загиблих за ту ж таки прописану в їхній назві Україну, — справді стає ще трішечки легше! Бо то ж треба до всього іншого ще й намагатися вкладати людям у голову — ​як отій простій 82-річній волинянці — ​вже таку відверту фігню!

Але хоч убийте — ​не можу! Проте дехто вже й зненавидів — ​та ще і як! Так, навіть серед моїх «фейсбучних» друзів є такі (а серед тих «таких» трапляються й люди з докторськими науковими ступенями та професорськими званнями!), хто регулярно публікує дописи про отих «клятих московських попів». Мовляв, ті попи «завжди п’яні», «з нерозчесаними бородами», «жадібні», «мстиві» і ще бозна-які дурні. Одним словом, «кадило в чємадан — ​вакзал — ​Рассєя»!

Як на мене, це ще більша фігня, ніж оті сентенції про «єдиний народ» та «ескадрильї гуцульських бомбардувальників». Особисто й доволі добре знаю багатьох наших «московських попів», зокрема й на Волині. Чогось завжди тверезі, з акуратними бородами, до грошей надто не ласі — ​навіть (прости мене, Господи!) «пузяки» у декого значно менші, ніж у їхніх «колег» з Київського патріархату чи УАПЦ! І підозрюю, що не тільки я ніколи не чув від них ніякої промосковської пропаганди…

Звісно, постає питання: як і чому вони — ​цілком адекватні українські священики — ​опинилися в тій церкві?! Поряд із багатьма абсолютно одіозними явищами та конкретними людьми, які їх творять?! Скажу чесно: я не знаю. Ймовірно, боялися тієї «неканонічності» непідконтрольних Москві церков. Але нещодавно Вселенська Патріархія постановила вважати УПЦ КП та УАПЦ таки канонічними. Тепер вони готуються об’єднуватися (щоправда, аби лиш при цьому ще більше не розсварилися!) і декларують готовність прийняти у свій гурт усіх охочих з УПЦ МП.

З огляду на останні події стає зрозуміло: масового «переходу» архієреїв УПЦ МП (таких собі церковних «генералів») в об’єднану церкву не буде. Тобто конкретному ієрею-священику (за церковною ієрархією — ​звичайнісінькому «офіцеру») треба буде зробити справжнісінький подвиг, аби зважитися на такий крок і реалізувати його. Чи буде їх — ​готових на цей «подвиг» — ​багато, якщо на священство УПЦ огульно і в багатьох випадках абсолютно безпідставно вішається ярлик «московських попів»?! Чи повірять ті «попи», що вже у новій об’єднаній українській православній церкві їх не вважатимуть за таких собі «малоросів»?!

…як українські платники податків заплатили  за «Гройсман-інфо»

Повертаючись з роботи додому, традиційно зазираю в поштову скриньку. І знаходжу там газету, якої ми не передплачували! Називається вона «Урядові новини». На першій сторінці — ​світлина, де Володимир Гройсман на зустрічі з членами трудового колективу котрогось із українських підприємств. Це фото ілюструє чималеньке інтерв’ю (займаючи усю першу сторінку, воно ще й продовжується на другій) з чинним прем’єр-міністром України. Заголовок звучить так: «Володимир Гройсман: «Новий бюджет буде бюджетом розбудови України».

У вихідних даних видання на останній сторінці зазначено, що замовником є Кабінет Міністрів України, а підготовку до друку здійснило Державне підприємство «Редакція газети «Урядовий кур’єр». Найбільше ж мене вражає тираж газети — ​2 000 000 екземплярів! Таких розмахів, певно, не було навіть в української радянської журналістики. Нині ж — ​коли друкована преса у нашій державі заледве виживає — ​двомільйонний тираж газети взагалі видається чимось інопланетним.
І це ж кожен із цих примірників треба було надрукувати, а потім доставити до поштових скриньок українців. Підозрюю, що мільйонів на сім-вісім це потягнуло! Сказати, що ці гроші доцільніше було б спрямувати на підтримку незалежної преси, я права таки не маю. Бо, можливо, інші читачі «Урядових новин» мають і відмінні від моєї думки. Але за себе сказати таки можу!

Шановний Володимире Борисовичу! Коли замовлятимете наступний випуск тих «Урядових новин», просіть надрукувати не 2 000 000 екземплярів, а 1 999 999 — ​на мене розраховувати не треба. А кілька гривень, зекономлених на друці й доставці того одного «мого» екземпляра прошу перерахувати редакції «Волині». Повірте, користі для наших людей буде більше! А ще краще — ​взагалі не видавайте тих «Урядових новин» бюджетним коштом. Якщо ж таки дуже кортить, замовте з власної кишені і не соромтеся дати виданню справді влучну і яскраву назву — ​«Гройсман-інфо».