«Ну як би ми жили без своїх дітей?!» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.90 € 31.67
«Ну як би ми жили без своїх дітей?!»

Ось таке сьогодні у них сімейство!

Фото: Олександра ДУРМАНЕНКА.

«Ну як би ми жили без своїх дітей?!»

Подружжя Ольги та Василя Свередів із Сьомаків Луцького району, маючи вже заміжню дочку, взяло під опіку дітей, позбавлених батьківського піклування, і замінили їм тата й маму

«У мене був другий шлюб, а у Василя — ​перший…»

У їхньому селі, до речі, аж п’ять родин, які поділилися теплом із обділеними долею дітьми, — ​чи то створили прийомну сім’ю, чи стали, як Свереди, опікунами. Перш, як розповісти про цей феномен на прикладі Ольги Василівни і Василя Петровича, звичайно, треба зробити екскурс у минуле…

Такий чоловік викликає захоплення.

 Родом із сусіднього села Городок, Ольга, яка вивчилася в Горохові на зоотехніка, вийшла заміж і жила в Бубнові Володимир–Волинського району. Але у першому шлюбі, як кажуть, не склалося. Два роки, за словами жінки, прожила в заміжжі, а третій «то вже був мукою». Лише те, що донька росла, тримало — ​«а може, наладиться?» Не наладилося… Тож одного «прекрасного» дня вона зателефонувала батькам: «Заберіть мене, бо нема життя».

— А в мами моєї — ​дванадцятеро дітей, — ​пригадує Ольга Василівна. — ​Вдома ще були молодші брати й сестри — ​і я тут зі своїм «приданим». Побула місяць, і мама каже: шукай роботу. Пішла я до голови колгоспу, бо ж училася за рахунок господарства, то була надія, що не відмовить у працевлаштуванні.

Так у 24–літньому віці жінка стала завферми в Сьомаках. Тоді і познайомилася зі своїм другим чоловіком. Василь Свереда, хлопець на два роки молодший за неї, якраз із армії повернувся, слюсарем працював на фермі. У 1996–му вони одружилися, взяли церковний шлюб. Пішли жити в хатинку, яку колгосп купив їм на виплату за 1000 доларів. Тож працювали і ще багато літ розраховувалися за це житло.

— А дочка моя Даша, — ​розповідає жінка, — ​стала Василеві за рідну, хоч офіційно і не удочеряв її (так обставини склалися). Я була налякана першим шлюбом, проте виходити заміж вдруге не побоялася. Бо як без чоловіка в селі самій жінці? Тож виорати треба, скосити… Але відразу скажу: якби не було в душі симпатії, того почуття, яке робить двох людей парою, то не схотіла б ні того орача, ні косаря. Це чиста правда.

Якби не було в душі симпатії, того почуття, яке робить двох людей парою, то не схотіла б ні того орача, ні косаря. Це чиста правда.

«Бог подарував нам Іванка, але, на жаль, дуже скоро й забрав його»

Побралися Свереди в 1996–му. Але аж через сім років народився їхній син, якого назвали Іваном. Жінка розповідає:

— Дочекалися. Тішилися дитям, бо ж як би там не було, а у Василя — ​це первісток. До п’яти місяців усе було ніби добре. І лікарі казали, що хлопчик розвивається нормально. А як минуло йому півроку, то почалися проблеми зі здоров’ям. Слава Богу, підлікувалися. Нібито все наладилося. Я вже думала, що переросте, як то буває. Але коли Ваня мав вісім літ, то недуга нагадала про себе. Ми знову потрапили в лікарню з інтоксикацією. Настала, як кажуть, чорна смуга в нашому житті. Василь старався копійку якусь заробити, бо ж на лікування сина потрібні були чималі гроші. Їздив і в Київ на заробітки, і в Санкт-Петербург. Коли Вані йшов десятий рік, нас направили у столицю — ​у дитячу спеціалізовану лікарню «Охматдит». Там і побачили вперше, що у нашого сина — ​одна нирка. Не шукала я винних у тому, чому в Луцьку цього не встановили (вже не зарадиш біді). Лікарі сказали Вані підбадьорливо, що одна нирка працює за дві. Живи, одне слово, але пам’ятай про це. А він був дуже активний хлопчик — ​такий собі живчик. У футбол любив пограти, хоч я просила спокійніші забави вибирати. У тринадцять років син дуже виріс, взуття носив 42–го розміру. Ми вже знали, якими ліками витягувати його, коли була інтоксикація організму. І того разу думали, що це просто чергове загострення. На жаль, нирка відмовила. 2 серпня 2016–го, якраз на Іллі, нашого Вані не стало…

 Про той день, коли хоронили сина — ​рослого, гарного, Ольга Василівна не може згадувати без сліз. Бо скільки б часу не минуло, біль так і не стихає. Мабуть, пізнавши свою біду, люди стають добріші, чутливіші до чужої. Ця думка не залишала, коли ми спілкувалися з подружжям.

— Коли Вані було ще десять років, — ​розповідає жінка, — ​то, знаючи про його проблему зі здоров’ям, ми з чоловіком мали намір узяти в сім’ю сиріт чи дітей, позбавлених батьківського піклування. А останньою краплю став мій сон. Нібито до нас прийшло троє діток. Як зараз бачу: стоять два хлопчики і дівчинка. Я їм говорю: «Раз прийшли, то вже залишайтеся, — ​розказуйте про себе». І так той сон мене нагнітив, що я вернулася остаточно до думки про прийомну сім’ю чи опікунство. Поговорили ми з Василем, і я поїхала до Луцька — ​у службу у справах дітей райдержадміністрації. Довелося ще почекати, поки нам дали двох сестер–підлітків Валю і Світлану та їхнього брата Юрка з Лучиць Луцького району. Дівчата недовго в нас були. Світлана профтехучилище закінчила і, вже маючи 18 років, заміж пішла. Валя, ставши повнолітньою, перебралася в Лучиці — ​у батьківську хату (вона теж уже має сім’ю). Відправляли ми її з приданим — ​з отцем Валерієм, настоятелем нашого храму, бусом везли все необхідне для життя — ​і посуд, і постіль, і харчі. Майже три роки були ми опікунами і для дівчинки Аліни, яку у 2015–му забрала мати, повернувшись із місць позбавлення волі. Я до цієї дитини душею приросла, мене вона мамою називала. І дуже неохоче йшла від нас, але ми не могли перечити біологічній матері, на боці якої був закон.

Мене вона мамою називала. І дуже неохоче йшла від нас, але ми не могли перечити біологічній матері, на боці якої був закон.

2016–й подружжя називає дуже важким у їхньому житті. На той час у них було уже п’ятеро дітей під опікою, ще й брата та сестричку взяли — ​Максимка і Дашу з Лаврова. І ось покинула їхній дім Світлана, Валя. А в серпні Ваня помер.

Даша, Максим і Юрко – друзі нерозлийвода.

«Перш я була «тьотя Оля», а потім уже мене мамою назвали»

Сьогодні в подружжя Свередів під опікою троє дітей. Це Юрко, який з 2014–го живе в сім’ї, і Даша та Максим — ​з 2015–го. Ми приїхали в Сьомаки спеціально в другій половині дня, щоб учні повернулися зі школи. Бо, звичайно, хотілося почути, як їм живеться. У розмові жінка пригадала, що цього літа на День захисту дітей у Лаврові проходив фестиваль і їхню сім’ю запросили.

— Тоді, — ​каже Ольга Василівна, — ​Дашу і Максимка я завела до їхньої бабусі. Вона доглядала онуків чотири роки, але, мабуть, уже за віком їй це стало непосильним, тому й опинилися у притулку. Я на цю жінку, боронь Боже, поганого слова не скажу — ​що могла, те дала малим. Тому й повела до неї, щоб побачилися. До речі, бабуся ще й батька їхнього покликала. І він прийшов. «Ну, як вам там живеться?» — ​ото все, що він спромігся дочку й сина спитати…

Після почутого розумієш, як цим дітям хотілося родинного тепла. Не відразу вони назвали Ольгу Василівну мамою, а Василя Петровича татом («перш ми були «тьотя Оля» і «дядя Вася»), але дуже скоро. Жінка могла б багато розповісти про те, якою була, зокрема, Даша, коли прийшла в їхній дім. Але про це вона воліє згадувати якнайменше. Тільки каже: «Це як у телепередачі «Від пацанки до панянки». Бабуся як побачила Дашу, то здивувалася, що вона така доглянута дівчинка, що в неї може бути гарне волосся.

— Максим, до речі, у нас дуже артистичний — ​він дуже любить танцювати. — веде далі Ольга Василівна. — А ще в церкві прислужує. У неділю чи в день релігійного свята о 8–й ранку до храму йде. Хоч про шлях священика в подальшому поки що не думає, бо має нині іншу мрію — ​у військовому ліцеї.

Жінка згадала прикрий момент із життя цих дітей. Ще до того, як Дашу і Максима взяла під опіку їхня рідна бабуся, вони вже були у одній сім’ї. Але, на жаль, там ними потішилися, а відчувши, що це непроста праця, — ​відмовилися від них. Так діти опинилися у Володимир–Волинському інтернаті.

І вишиванки для дітей мама Оля теж придбала.

«Можна було б жити вже спокійніше, не заглядати у шкільні підручники»

— Не секрет, що це моя ініціатива взяти дітей під опіку, — ​зауважує Ольга Василівна. — ​Василь не перечив, він просто мовчав. Зате тепер каже: «І що б ми робили без наших дітей?» Можна було б у такому віці (а літа вже до золотого ювілею біжать) і спокійніше жити. Для себе, як мовиться. І не заглядати у шкільні підручники, переходячи з класу в клас. А доводиться. І у школі я буваю — ​за дітей, які називають мене мамою, душа болить. Не дай Бог, хтось їх образить, знаючи, як вони опинилися у Сьомаках. І з батьками однокласників свого часу мала розмову, і з ровесниками Юрка, Даші, Максимка. Хотілося, щоб їх, новеньких, прийняли і сприйняли як моїх рідних, яких не дам скривдити.

А як же односельчани поставилися до того, що подружжя Свередів узяло під опіку дітей? З приводу цього Ольга Василівна висловилася так:

— По–різному: хтось із розумінням, якщо вже не зі схваленням. А можна почути і таке: «Набрала дітей, бо грошей хоче». Але ж не думають, що як отримаю ті кошти, які держава виплачує, то на малих і витрачаю.

І мені хотілося заступитися за цю жінку й сказати тим, у кого язик повертається дорікнути: «Набрала…»: «А ви візьміть хоч одного хлопчика чи дівчинку і спробуйте, що то за хліб». Це буде тільки вітатися, адже, на жаль, сиріт чи позбавлених батьківського піклування є багато.

— Якби я вже мала таку розкіш за рахунок державних виплат, — ​говорить Ольга Василівна, — ​то хіба б ішла на роботу? Сиділа б собі вдома. Але ж ні — ​працюю в обласній інфекційній лікарні молодшою медсестрою. Коли я на зміні, то чоловік до школи дітей випровадить чи зустріне їх після уроків, нагодує. Хлопці люблять біля батька бути, коли він хазяйнує. Як мурує, то й вони пробують класти цеглу і тішаться, що і в них виходить. А Даша вже біля мене на кухні: роблю пироги чи вареники — ​і їй шматок тіста даю, щоб ліпила. У житті все треба вміти.

А головне, виростаючи у родині, діти бачать теплі стосунки батьків, взаємну турботу, тож у майбутньому і самі будуть готові до того, щоб створити свою сім’ю.

Хліб у родині – тільки домашній.

— У житті по–різному буває, — ​каже жінка. — ​Хоч діти під опікою до повноліття, але, може, якраз хтось із них залишиться з нами і, ставши дорослим, на старості і нас догляне. Я не виключаю такий варіант, бо ж наша старша Даша із сім’єю — ​у неї росте донька й син — ​живе в Луцьку.

Як би не було, для подружжя Свередів ці діти уже свої. І серце за них болітиме завжди, бо не можна обірвати ту ниточку, яка поєднала їхні душі.