Івана Миколайчука називали Ромео, а його кохану Марічку – ​Джульєттою (Відео) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.89 € 31.63
Івана Миколайчука називали Ромео, а його кохану Марічку – ​Джульєттою (Відео)

Вони досі залишаються в парі, бо нерозлучні перед Богом.

Факти fakty.ua.

Івана Миколайчука називали Ромео, а його кохану Марічку – ​Джульєттою (Відео)

З розповіді Валентини Ковальської — ​народної артистки України

Писати про дорогих твоєму серцю людей нелегко і надто відповідально, особливо якщо знаєш когось майже як самого себе. Тісно контактуючи, багато дізнаєшся про людину, її характер, звички, спосіб життя. Отож моя названа рідня — ​Марія Миколайчук, яку досі всі ми, родичі й друзі, ласкаво називаємо Марічкою. Вона, світловолоса, гордовита і красива, вірна дружина незабутнього актора Івана Миколайчука, знаного не лише в Україні, але й у всьому світі. Глибокому оксамитовому тембру голосу Марічки стиха заздрили майже всі співачки хору імені Григорія Верьовки, а ми з Ніною Матвієнко дивилися на неї з побожністю.

Марічка з Іваном познайомилися в Чернівецькому обласному українському музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської. Вистачило лише одного погляду, щоб дівчина назавжди потонула в Іванових очах, як у пісні співається, «втопила голівоньку у синєє море». Цю пару всі дуже любили в театрі, називали Ромео і Джульєттою, бережно ставилися до них, щоб випадковим словом не зашкодити зародженню прекрасного почуття. А потім переконались, що їхня любов здолає всі випробування, що вони плекають своє перше чисте кохання. Уявіть його силу, якщо воно зігріває душу Марічки і тепер. Вона й донині не забула жодної миті, прожитої разом, свято береже кожну дрібничку, що нагадує про коханого…

Марічка ходить до могили з кам’яним козацьким хрестом, як на побачення, на милу розмову, за порадою…

Ми з Ніною Матвієнко побачили Івана у їхній попередній квартирі в Києві, що на вулиці Жилянській, на гостинах. Там уперше втрьох заспівали пісню «Ой попід гай зелененький брала вдова льон дрібненький», і з благословення Івана народилося тріо, до складу якого ввійшли Марічка, Ніна Матвієнко та я, а згодом воно стало називатися «Золоті ключі».

Коли Іван склав іспити в Київському театральному інституті імені Карпенка-Карого, Марічка подарувала йому дві книги — ​«Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського і «Художник» Тараса Шевченка. Щось містичне та загадкове було в цьому подарункові, що згодом став пророчим. Адже ролі Івана у фільмах «Тіні забутих предків», до якого Марічка записала пісню «Ой глибокий колодязю», та «Сон» (обидві 1964) стали справді тріумфальними.

Марічка завжди була поруч, навіть залишила роботу в хорі імені Григорія Верьовки, щоб бути з коханим, коли він захворів.

3 серпня 1987 року небо розкололося, щоб полити землю своїми слізьми, адже треба було ховати сина Буковини Івана Миколайчука. Під зливним дощем прощалася з ним його Марія, його родина, вся Україна. Тепер Марічка ходить до могили з кам’яним козацьким хрестом і висіченими на ньому словами: «Ой устань, козаче, устань, молоденький, по діброві ходить-блудить твій кінь вороненький! Ой нехай він ходить, нехай собі блудить, прийде тая годинонька, що він мене збудить!», як на побачення, на милу розмову, за порадою…

Пролетіли роки, і хоч тепер Іван — ​на Небі, а Марічка — ​на землі, вони залишаються в парі, бо нерозлучні перед Богом. Вклоняємося їм за любов і вірність до свого рідного краю, за Маріччині буковинські пісні, пройняті і радістю життя, і тугою за тим, що не збулося, за Іванові феноменальні кіноролі, які своєю етнічною сутністю, ментальністю пробуджують національний дух українців.

Джерело: Razom Media.

Джерело: Razom Media.