Тіло – ​у льох, «убивцю» – ​під поїзд, справу – ​в шухляду - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.81 € 31.55
Тіло – ​у льох, «убивцю» – ​під поїзд, справу – ​в шухляду

«Душу шістдесятництва» вбили за любов до рідного народу.

Фото youtube.com.

Тіло – ​у льох, «убивцю» – ​під поїзд, справу – ​в шухляду

Чим так налякала кадебістів українська художниця Алла Горська, що її ліквідацію спецслужби планували настільки ретельно, немов перед ними стояла загроза вседержавного масштабу?

М’яч-череп влучив у саме серце

Такі люди народжуються невипадково і в невипадковий час. Будь Алла Горська нашою сучасницею, вона стовідсотково стояла б першою і на протестах на Майдані, і поряд із воїнами на передовій. Але 1960–ті роки — не менш буремний період для України. Загроза поплатитися життям за свою патріотичну позицію була куди реальнішою, ніж навіть на фронті.

​Дослідження місць масових розстрілів були для художниці й однодумців справою честі. Поруч із Аллою Горською (справа) — ​Іван Драч.
​Дослідження місць масових розстрілів були для художниці й однодумців справою честі. Поруч із Аллою Горською (справа) — ​Іван Драч.

 До української столиці сім’я Горських потрапила після блокадного Ленінграда та евакуації до Казахстану. Батько — очільник кількох кіностудій, мати — педагог і художник. Зразкова партійна родина. Однокурсники пригадують: коли Алла вчилася в інституті, то її на заняття возила машина. У чітко визначений час до неї щодня приходив шофер і приносив бутерброди: «Аллочка, врємя, тєбє сейчас надо кушать».

Російськомовна, вона швидко опановує українську, хоча акценту так і не позбулася.

І ось їй ледь за тридцять, вона художник, живе ніби як усі. Таких жінок навкруг тисячі. Але, окрім пензля і мольберта, захоплюється історією. Багато читає сама, спілкується з науковцями, літераторами, бо ж історія значну частину інформації приховує між рядків. У місті, яке на початку 1960–х аж пашить духом національного відродження, дівчина швидко знаходить друзів, які дають їй такі відомості. Спільно з ними Алла організовує Клуб творчої молоді «Сучасник». Там і Василь Стус, і Василь Симоненко, Іван Світличний, Євген Сверстюк. Російськомовна, вона швидко опановує українську, хоча акценту так і не позбулася. Друга Євгена Сверстюка завжди називала Євґєном.

Якось у їхню спілку принесли моторошну новину: в Жовтневому палаці, де вони засідали, до війни була катівня НКВС. Про це випадково розповів одному із членів клубу старенький комендант будівлі і навіть показав місце колишніх камер. Тепер там облаштований гардероб. І ніде про це ані слова…

Згодом Алла з товаришами дізнаються про велетенську братську могилу закатованих у 30-х роках сталінським режимом «ворогів народу» у Биківні (північно-східна околиця Києва), про яку теж ніхто ніколи і ніде не говорив. Поїхали туди. Весна, оксамитові пагорби, травичка, пасуться кози, хлопчаки ганяють у футбол. Придивилися, а замість м’яча у них череп! Місцевий дідусь за чарку розповів, як енкаведисти від літа 1936-го й до початку війни ховали тут своїх жертв. Алла відійшла за дерево, прихилилася до кори головою і заплакала. «Уявіть собі, — ​показала в бік поховань, — ​ми — ​там… Ми ж усі там можемо бути…»

Пізніше друзі віднайшли невідомі могили закатованих ще у кількох місцях на Київщині. Що робити зі своїми відкриттями, ніхто з них не знав. Тож для початку про свої знахідки написали до Київради, аби оприлюднити ці дані та облаштувати поховання, як годиться. Відповіді не отримали, натомість… потрапили під приціл КДБ. Василеві Симоненку ці знання коштували життя. На допиті в міліції у Черкасах його жорстоко побили, і поет помер. Горській кілька разів погрожували по телефону. Клуб творчої молоді закрили.

Вітраж Горської секретар парткому розбив молотком

Алла зосереджується на власній творчості. Вона на той час уже стала дружиною художника Віктора Зарецького. Якось їй замовили масштабну роботу: у Київському університеті оформити вітраж «Шевченко. Мати». Замовили його до 150-ліття поета. Рік вона з помічниками працювали на хитких риштуваннях і протягах.

​Чоловік Віктор спочатку підтримував Аллу в усіх її ініціативах, а згодом став віддалятися. «Чому б не використати це нібито підставою для вбивства?» — ​вирішили спецслужби.
​Чоловік Віктор спочатку підтримував Аллу в усіх її ініціативах, а згодом став віддалятися. «Чому б не використати це нібито підставою для вбивства?» — ​вирішили спецслужби.

 По обіді 9 березня 1964-го мала зібратися художня рада, аби прийняти роботу. Уранці у вестибюлі з’явився секретар парткому товариш Ломон із молотком у руці й ошелешив авторку: «А чого це у вас мати Україна така сумна? І чому вона опинилася за ґратами?» За тюремну решітку він прийняв внутрішні рамки, які тримали частини вітража. І почав трощити «ідеологічно шкідливий» витвір.

Аллі Горській та її чоловікові, очевидно, було відомо про стеження. При вході в їхню квартиру висів листочок із написом: «На даху куняє ґава. На щаблях сидіти жорстко, а Арнольдові цікаво, де блукає пані Горська». Таке іронічне послання — ​і друзям, і недругам.

Аллу викликали до Спілки художників. Дорікали за слова Шевченка, якими був підписаний знищений вітраж: «Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю Слово!» У Радянському Союзі немає рабів, тому слова Шевченка не відповідають радянському світогляду — ​такий вердикт не залишав авторці права на подальшу творчість.

Її виключають зі Спілки художників, а за те, що насмілилася оскаржити це рішення аж у Москві і таки поновитися в організації, працівники держбезпеки вмонтовують у її квартирі з помешкання сусідів «підслушку». А почути там можна було багато, адже квартира Горської у Києві на той час стала своєрідним притулком для політичних в’язнів, яким вона допомагала. Тут зупинялися після відсидки колишні вояки УПА, ті ж «шістдесятники». Мали прихисток у цьому домі і родини засуджених.

Відтоді таємне стеження за Аллою практично не припинялося. Її подруга Михайлина Коцюбинська згадує, як у травні 1964-го відвідували могилу Василя Симоненка в Черкасах: «Одразу за нами приїхала якась машина. Звідти вийшли «мистецтвознавці» в цивільному. Розташувалися неподалік, не криючись. «Диви, нас фотографують», — ​голосно сказала Алла. Вийняла гребінець, зачесала свою білу кучму, ще й мене привела до ладу. «Тепер готово!» — ​і ми повернулися до наших «друзів», одверто позуючи».

Остаточною командою «фас!» на художницю став колективний лист-протест 1968 року на ім’я керівників СРСР, у якому вимагали припинити політичні репресії. Радянський Союз якраз тоді увів свої війська до Чехословаччини, аби там творити «рай», а тут такий лист! Від підписантів зажадали каяття, проте Алла свій підпис не відкликала. Розплата за бунт не забарилася. Залишалося тільки знайти підходяще місце і час.

Фатальну роль зіграла швейна машинка

Одного дня Алла збирається поїхати до Василькова, де жив свекор, аби забрати стареньку швейну машинку. Шити не вміє, але нехай інструмент буде у неї як сімейна реліквія. Напередодні жінка помітила в метро двох типів, які шпигували за нею. Сказала про це чоловікові, і він запропонував їхати до батька разом. Але і тут держбезпека спрацювала на випередження: несподівано ввечері до Горських завітали друзі, через посиденьки з якими Віктор проспав та не поїхав із дружиною.

Коли Аллу вбили, її синові Олесеві виповнилося 16 років. Згодом він став культурологом і активно досліджує рух «шістдесятників». Ще б пак: багато цікавих фактів знає з перших вуст.
Коли Аллу вбили, її синові Олесеві виповнилося 16 років. Згодом він став культурологом і активно досліджує рух «шістдесятників». Ще б пак: багато цікавих фактів знає з перших вуст.

 Він не надто здивувався, коли протягом дня Алла не повернулася. Може, залишилася готувати їжу свекрові чи попрати? Занепокоївся він наступного дня, поїхав у Васильків. У батьковій хаті було темно, вікна зачинені. Відчув: щось трапилося. Пішов у міліцію, та дільничний відмовився відчиняти хату, бо треба ламати двері, гукати понятих, а вже пізно.

Тож Віктор поїхав до столиці, а наступного ранку повернувся разом із Євгеном Сверстюком. Домоглися, щоб дільничний відкрив хату. Усередині нікого, та ніщо й не насторожувало. Хотіли вже йти, але згадали, що ще є льох. Заглянули — ​там лежала мертва Алла.

Спочатку арештували Віктора. «Пришили» версію, нібито він разом із коханкою вбив дружину. Через кілька днів на залізничній колії знайшли труп свекра з відрізаною потягом головою і версію вбивства змінили: мовляв, Зарецький-старший зарубав сокирою Аллу за те, що вона недостатньо уваги приділяє сім’ї. А коли отямився, кинувся під потяг. Як худенький старий чоловік після інфаркту, який ходив із ціпком, порішив фізично сильну невістку, — ​не уточняли.

Похорон призначили на 4 грудня. З’їхалися люди з інших міст, прийшли кияни. Раптом нібито в інтересах слідства все відклали. Більшість іногородніх не мали де зупинитися й увечері поїхали додому. Художницю поховали 7 грудня на іншому кладовищі. Того дня воно було оточене кадебістами. Всіх друзів Горської, які виступили на похороні, — ​Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Івана Геля, Олеся Сергієнка, — ​невдовзі арештували.