«А поки я «працюю на ефект», моя дитина працює наді мною...»
«Поговорімо ведмедиком!»
«Як тато з мамою перестали зовсім слухатися, то моя онуця розсердилася, сіла на котика і поїхала далеко–далеко, у ліс. І собачка Жук за нею побіг, бо не хотів без неї жити…» — таку історію оповідав мені в дитинстві мій дід Юзік. Ще й іграшковим котиком показував, як везе… Далі вигадувати йому не доводилося, бо дуже вже інтригував початок про неслухняних батьків — і мусив відповідати на мої численні запитання…
Нна жаль, я не встигла дізнатися у діда, звідки в нього прекрасна ідея, здатна перетворити дитячий світ на квітку із сімома чарівними пелюстками. Усе ж одне я засвоїла вповні: слухати історії і гратися з дорослими дуже цікаво! Головне — щоб вони знайшли для того час.
А психологія як наука — сяду на свого улюбленого коника — стверджує, що бавитися з дітьми необхідно! Про гру як провідну діяльність, котра допомагає розвиватися, багато писав білорус Лев Виготський. Він казав, що змалечку дитина вчиться граючись. От вона перебирає пальчиками дрібний конструктор, скористалася маминою неуважністю і розсипала гречку — це не просто «чим би дитя не тішилося, аби не плакало» — у мозку вже створюються нові нейронні зв’язки. Схопила каструлі і вставляє одну в другу — виникають ще інші, що відповідають за просторове мислення. Мабуть, коли розумієш надважливу роль ось цих моментів, то легше відганяти думку про «скоріше би вже спало».
Дитина скористалася маминою неуважністю і розсипала гречку — це не просто «чим би дитя не тішилося, аби не плакало» — у мозку вже створюються нові нейронні зв’язки.
Мій Ромашик удосвіта тягне мені ведмедиків зі словами «Давай говоити ведедьом!» Я маю говорити за одного, а він — за другого. Треба тримати іграшку і ворушити лапами, тож одночасно пити каву не вийде. Але «бонуси» будуть! За кілька днів бачу, що син назбирав ведмедів і розмовляє за трьох одночасно! А яка багата лексика! Фрази і мої, і татові, і з мультиків, і з наших денних та вечірніх казочок. «Мій» ведмедик минулого разу встиг розкидані іграшки у ящик зібрати, якогось разу — і Романів кілька кинув. Малий використовує мої ідеї, а поганого я не навчу! Ось один ведмедик на іншого впав і попросив вибачення, розказав принагідно, що коли битися, то дуже болить, і запитав у Романа, чи він Катрусі випадково не вдарив. Вплітаю «терапевтичні» моменти: це ще один ефект гри, коли і ведмідь стає неабияким авторитетом.
А поки я «працюю на ефект», моя дитина працює наді мною. Певна річ, несвідомо. Притягнув вантух з радісним вигуком: «Я знайшов колосок!» У мене в цю мить у серці — святковий салют, а в голові — рій думок із полички «Мій син наймудріший у світі». У наступні дні той вантух слугуватиме йому ще коником та шапкою. Я знаю, що використання речей не за прямим призначенням у такому віці — це круто. Це крок уперед творчого начала, фантазії (чеснот, які педагоги та психологи радять плекати і розвивати).
Є ще один ефект від гри «поговорити ведмедиком». Затамований подих, сяйво в очах і привідкрите ротеня. Боже, як йому цікаво, що наступної секунди скаже ведмедик! (Усе, що я озвучую, сприймається, як геніальність). А який блиск очей! Моя дитина як мінімум перебуває в якомусь чудесному краї! І щоб спостерігати таке прекрасне видовище — не треба кудись мандрувати, витрачати гроші, думати, як вбратися… Просто «поговорити ведмедиком»! Певно, мій дідусь знав, що робив, коли розповідав про неслухняних батьків.
Пишіть, якщо знаєте щось особливе про дітей, на електронку: [email protected] або ж [email protected].
