Канадієць «навчив» бізонів… української мови (Відео) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.90 € 31.67
Канадієць «навчив» бізонів… української мови (Відео)

До цих тварин пан Тарас ставився із неабиякою любов’ю. Вони для нього були не просто худобою, а чимось значно більшим.

Волинь-нова

Канадієць «навчив» бізонів… української мови (Відео)

Коли 21 серпня 1976 року матрос–контрабандист Тарас Казна (Казнистий) тікав із радянського корабля, то взяв із собою лише атестат із відмінними оцінками Ленінградського морського училища та власні антирадянські вірші

«Бугаї» розуміють тільки солов’їну

— Де–е–е мої бізони? Де–е–е мої бугаї? — ​українською мовою кричить чоловік, і за якусь мить з лісу на звук голосу вибігає велике стадо бізонів, швидко прямує до годівниць і починає із задоволенням наминати корм. А чоловік, який вільно себе почуває серед цих могутніх тварин, англійською мовою пояснює, що «бугаї» розуміють тільки українську.

Такий відеоролик кілька років тому дуже потішив наших співвітчизників і був доволі популярним в інтернеті. «У Канаді знайшли «україномовних» бізонів» — ​одразу ж з’явились у пресі повідомлення з такими заголовками. «Цей пан Тарас неймовірний. Українець в Канаді»,  — ​відгукнулась на відео відома журналістка Мирослава Гонгадзе.

І це правда. Тарас Казна виявився не просто колоритним фермером, а й природженим філософом, людиною з великим почуттям національної гідності та душею поета. А за плечима в нього була неймовірна життєва історія, яка цілком могла б лягти в основу якогось гостросюжетного кіно.

На жаль, пан Тарас помер у 2016 році, коли йому виповнилось лише 60. Але після відео з бізонами він встиг відзняти ще немало роликів, де розповідав про себе багато цікавого та читав власні вірші. Частину своїх відео­звернень зробив на тлі великого тризуба…

«Не захотів бути «хахлом»

Народився Тарас Казна на Житомирщині у маленькому селі Малахівка, яке зараз знелюдніло, оскільки опинилось у Чорнобильській зоні. «Батько мій був Казнистий Петро Петрович — ​безрукий учитель (руку втратив на війні. — ​Ред.), його учні називали Колбою, — ​розповідав Тарас Петрович. — ​Педагоги нас завжди налаштовували, що в Радянському Союзі кожна людина — ​друг, товариш і брат. Коли після середньої школи я пішов до морської школи в Кронштадті, то побачив, що то абсолютна брехня. Там були русскіє, а інші — ​«хахли», «чучмєкі», «косоглазиє» й тому подібне. Його назвеш кацапом — ​із кулаками лізе. А сядеш порозмовляєш із земляком своєю мовою — ​і ти вже «бандеровєц», «фашист». Це мене дуже ображало. Обоє мої батьки були на війні — ​батько втратив руку, мати була медсестрою (добровільно пішла на фронт. — ​Ред.)…

«У Канаді знайшли «україномовних» бізонів» — у пресі з’явились повідомлення з такими заголовками.

Незважаючи на те, як воно все було, в 1974 році я закінчив ту школу з відзнакою і потрапив у склад Шостої північно–атлантичної експедиції океанографії. Тим дуже гордився. Думав, о’кей, я поплаваю три роки, потім піду до Макарова (навчальний заклад, у радянські часи — ​Ленінградське вище інженерне морське училище імені адмірала Макарова. — ​Ред.) в Ленінград, буду кимось. Але як я прийшов на кораблі, то побачив, що там ще гірше. І той «бандера», і той «хахол», — ​згадував пан Тарас.

Словом, хлопець скоро перестав вірити у російську радянську імперію і, як сам каже, зайнявся… контрабандою (ось завдяки кому модники 1970–х ходили в американських джинсах). А коли попався і корабельний кадебіст наказав писати пояснювальну, молодий моряк просто чкурнув уночі з корабля.

Контрабандист із… віршами

Із собою взяв лише дві речі — ​атестат морського училища з відзнакою, бо вважав усі свої оцінки заслуженими, та власні твори. Якби ці поетичні рядки потрапили до того кадебіста раніше, ніж він дізнався про контрабанду, то за грати юнака б запроторили одразу ж — ​і змоги о 12–й ночі вистрибнути за борт корабля у води Канади уже не було б.

Про що міг писати 20–літній українець, який не погодився затоптати свою національну гідність? Звісно ж, про повстання і звільнення рідної землі. Це була поема про Северина Наливайка, яка закінчувалась такими словами: «Ще не вмерла Україна, хочу вам сказати. І катів ми ненависних всадимо за грати. Вірю: ще прийде година, полум’я заграє і над вільною землею сонце засіяє!» Це був 1976 рік…

Коли через майже 40 літ російські війська вторглися в Україну, канадієць українського походження Тарас Казна зробив спеціальне відеозвернення до «русскіх» російською мовою й теж у віршах. «Ваші геббельси ведуть вас по стежці, вороття з якої нема!» — ​намагався він достукатись до людей по той бік океану. І давав дуже точні діагнози російському суспільству, якого не зачіпають десятки тисяч смертей українців. «Люди, які виросли з–під палки, самі прагнуть когось бити та гнобити», — ​казав він про росіян.

…А ролик про бізонів Тарас Казна зняв, щоб допомогти тваринам. «Я врятував їх із поганої ситуації і тепер мушу опікуватися. Зняв те відео як оголошення для інвесторів. Якщо у когось є достатньо землі, я б розселив там своїх — бізонів», — ​пояснював господар.

Він дуже любив усе живе. Переймався тим, що «людина ріже гілку природи, на якій сидить». «Мені до сраки, звідки ми, люди, з’явились. Важливо, що ми робимо із собою на цій землі», — ​відверто висловився він якось.

Тарас Казна на цій землі намагався залишити добрий і чесний слід. Український слід.

Мало яка людина на планеті може порозумітись із бізонами, як це робив українець з діаспори Тарас Казна.
Мало яка людина на планеті може порозумітись із бізонами, як це робив українець з діаспори Тарас Казна.
Козак із душею поета!
Козак із душею поета!

 

 

У жовтні 2016-го на хуторі у пана Тараса гостював посол Андрій Шевченко.
У жовтні 2016-го на хуторі у пана Тараса гостював посол Андрій Шевченко.

 На продовження теми

І В ЛІСАХ АЛЬБЕРТИ ЗАЛИШАВСЯ КОЗАКОМ

На прохання «Цікавої газети» враженнями про свою зустріч із Тарасом Казною поділився Надзвичайний і Повноважний посол України в Канаді Андрій ШЕВЧЕНКО:

«Після мого приїзду в Канаду це феєричне відео «Де мої бізони?» одразу ж стало одним з улюблених, і виникла думка розшукати цього чоловіка. Перші секунди нашої зустрічі перевершили всі очікування. Коли з пікапа вискочив колоритний бородатий маленький «ядерний реактор» — ​це було колосальне враження. Енергійний, веселий, із живими очима, які весь час стріляли, з усмішкою, — ​одразу розумієш, що це характер, що це особистість!

Ми з дружиною Анею були в Тараса на хуторі, бачили його бізонів, він при нас так само їх гукав, і мені здається, що відео не передає й десятої частини того тепла, що було між ним і тваринами. Той його хутірець — ​це кілька десятків гектарів лісу, посеред якого — ​хата, пасіка, ставок. І Тарас із бізонами. Між ними він виглядав дуже органічно. Бізон — ​красива сильна істота, але доволі небезпечна, яка досить ревниво ставиться до своєї території. Тому більшу частину часу, коли ми були в Тараса, він чітко нам казав, коли сидіти в машині, а коли можна вийти і трошки наблизитись до тварин. Хоча вся ця обережність стосувалася тільки нас. Бо він із бізонами говорив, їх обнімав, чухав, про кожну теличку розповідав, — ​який має характер, який стан здоров’я. Це такі дуже зворушливі стосунки людини з природою.

Він мав вигляд здорового чоловіка, енергійного, з планами на майбутнє, все жартував, що йому треба знайти нову українську дружину. Бо перед цим ті, на кого він покладався і розраховував, його розчаровували… Розповідав багато, цікаво і в деталях. Дав на дорогу своєї медовухи. Ми домовлялись, що наступного разу довше посидимо. Але вийшло, що ця наша зустріч була першою і останньою.

…Тарас ненавидів Кремль, Москву, КДБ. Вів свою персональну війну з ними.

…Тарас ненавидів Кремль, Москву, КДБ. Вів свою персональну війну з ними. Я відчував у ньому козацький дух — ​дуже бунтівний, дуже твердий. Він мав своє уявлення про життя і жив згідно з ним. Іншим в душу не ліз, на голову не сідав, але нікому собою помикати теж не давав. Мені його було легко уявити з козацькою шаблею і оселедцем на голові десь на Запоріжжі кілька століть тому.

Ми гостювали в Тараса у 2016 – му, через 40 років після того, як він опинився в Канаді. Але він все одно не став меншим українцем — ​а може, й більшим. Я дивився на нього і думав, яка насправді потужна сила генів, сила того, що ти береш ще в дитинстві від людей навколо і від природи. Дивився і думав про ту неймовірну силу ДНК нашого характеру, яка навіть тут, у лісах Альберти, серед бізонів усе одно робила його козаком».