«Забери мене до себе на небо. Андрій, 9 років»

Зимовий ранок дихав прохолодою, малював чудернацькі візерунки на вікнах дитячого будинку № 4. В центральному залі зібралися всі його мешканці від 6 до 17 літ. Кожен умостився так, як було зручно: дехто на килимку на підлозі, підігнувши ноги під себе, інші за письмовими столами, по 3—4 дітлахів за одним. Усі гуртувалися купками, аби вистачило місця

Сьогодні особливий день: вони будуть писати лист до святого Миколая. Ну, звісно, що старші не вірять у його існування, та і молодші також… адже тут, у притулку, не буває чудес. І якби святий Миколай був та зміг виконати мрію кожного з них, то нескладно здогадатися, про що б вони просили… Але з таким проханням не можна було звертатися. Світлана Іванівна, директор притулку, щороку нагадувала, що просити маму і тата у Миколая не можна — лише те, що купується за гроші. От і цьогоріч вона вкотре це зробила, звертаючись насамперед до малих, які вперше писатимуть лист…

— От тобі, Василю, не завадило б зимового взуття, обов’язково вказуй потрібний розмір.

Хлопець сидів біля вікна, підперши щоку рукою. Він старався писати розбірливо, але почерк ой як підводив, тому було прийнято рішення писати друкованими літерами. Так, взуття… Василь оглянув босу ногу, із шкарпетки зрадницьки визирав великий палець.

— А який у мене розмір?

— Пиши 41 — буде на виріст, — викрикнув хлопчина позаду. — Поки буде нога рости — я позичу.

Діти сміялися. Василь опустив голову. Черевиків він не хотів. Та й скільки тої зими?! Можна і тут перечекати, куди йому ходити треба? Минулого року зима була теплою. Тільки двічі сніг випадав. Якщо взяти 2 пари шкарпеток, то можна і в кросівках погуляти. Коли вже просити чогось, то того, чого дійсно дуже хочеться. Теплі шкарпетки не завадили б… Написав 2 пари, хоча можна і більше, але як тоді не вистачить усім? Усе одно ж відберуть потім… Шкарпетки шкарпетками, але найбільше хотілося ковбаси. Тої копченої, яка так смачно пахне, що аж слиною захлинаєшся. І багато…повну тацю…а коло неї шинки величезний шмат…і сиру копченого, жовтого і того кольорового, можна і небагато, аби лиш попробувати. Василь почухав голову ручкою, оглянув зал. Однієї не вистачить на всіх… от якби кожному та по такій таці з ковбасами і м’ясом, щоб не відібрали в нього. Ну то хай просять собі, всі ж пишуть лист. От понапрошують собі зимових чобіт, а ти, Василю, потім ділися ковбасою. А ще — ананас, той із зеленою гичкою, бо ще не їв ніколи… Та як подумати, то він багато чого ще не їв… але ще все попереду, думав Василь, мені тільки 12 років, от вийду звідси через 6 літ, піду на роботу, на завод, ох коли б уже та зарплата, куплю собі і ананас, і ковбасу, і морозиво на паличці…

Даринка писала лист уперше. Їй лише 6, писати навчилася недавно. Виросла тут майже від народження, її підкинули в місячному віці під ворота притулку. Ще з літа мріяла про цей лист, уже знала напам’ять ті 2 речення, що буде писати, а тут — на тобі! Не можна! І як воно так? Ану ж бо напишу все одно, звідки Світлана Іванівна знатиме, про що вона просила? Акуратно виводила: «Любий Миколаю, дякую за здоров’я і все що маю, подаруй мені тата і маму, або, може, тільки тата чи лише маму, бо на всіх не вистачає батьків. Я буду дуже чемною». Даринка задоволено перевіряла написане, бо ж треба без помилок, щоб не подумав, що не вчилася, то ж тільки чемним батьків дарують.

Любий Миколаю, дякую за здоров’я і все що маю, подаруй мені тата і маму, або, може, тільки тата чи лише маму, бо на всіх не вистачає батьків. 

Збоку сиділа Інна, старша дівчинка, 14 років, теж очима перевіряла Даринчин лист.

— Батьків не можна, — тихо промовила на вухо.

— То й що? Ніхто не дізнається. А ти Іванівні не кажи! — зі сльозами на очах попросила Даринка.

— А я скажу! — зрадницьки озвався сусід Ваня. — Як усім — то всім не можна! Та й хто тебе візьме? Ти вночі мочиш матрац, таких не забирають додому. Обпісянка!

Інна смикнула Ваню за вухо.

— Я тобі зараз! Поглянь який! Дивися краще у свій лист, а не у чужий заглядаєш! Бо принесуть під подушку бука!

Обійняла Даринку. Та вже витирала сльози кулачками та перекреслювала написане. «Зроби так, аби я не впісювалась уночі і всі мене любили», — дописала.

— Попроси ляльку, — радила Інна. — Хочеш таку, що очі сама заплющує чи співає?

Даринка не хотіла. Що з тої ляльки, он скільки їх в ігровій кімнаті… і всі без руки чи ноги. От принесуть їй ляльку, і що? Все одно хлопці заберуть і поламають.

Дівчинка із сумом дивилася у вікно. Більше писати лист не хотілося.

Інна просила білизну. Їй уже 14, ростуть груди, а ліфчика нема, вже соромно перед хлопцями, здається, що тільки туди і дивляться. От був би хоча б один, не доводилося б носити по 2 футболки, щоб не просвічувалось… А ще — прокладки, з крильцями або й прості… аби не прати тої брудної білизни. Хотілося фарб і паперу, бо малювати любила понад усе, можна й олівці — і за те буде вдячна. А ще — в майбутньому доброго чоловіка і свій будинок. От вийде заміж рано… коли вже можна буде розписатися, і заберуть собі Даринку, дарма що впісюється. Вже давно зрозуміла, що звідси нікого не забирають, хіба що маленьких, до року, які ще не вміють говорити. І чого воно так?!

Андрійко писати лист не хотів. Він потрапив сюди минулого літа, коли його батьків позбавили батьківських прав. Інших родичів він не мав. Просити в Миколая назад маму чи тата не хотів, краще вже тут — і їсти дають, і тепло. Він не розумів, чому більшість дітей так мріють якнайшвидше поїхати звідси. Для нього мати батьків — то бути битим щодня, засинати голодним, красти в сусідів яйця, щоб пообідати, відносити порожні пляшки в магазин.

Йому хотілося бути особливим, щоб усі хвалили і любили… особливо любили. «Любий Миколаю, хочу бути твоїм помічником, розкладати цукерки у пакунки, підкладати під подушки. Коли я жив із батьками, мені нічого не перепадало, ти, напевне, не встигав, бо дітей так багато. Забери мене до себе на небо. Андрій, 9 років».

Світлана Іванівна ходила по залу, заглядаючи в написане дітьми. Час від часу підказувала, виправляла помилки, гладила по голові… Дитячі мрії були простими: м’яч, мандарини, цукерки, червона помада, як у виховательки, ліки від зубного болю, торт на день народження, джинси… Писали швидко, довго думати не було про що. Кожен зазначав своє ім’я і прізвище та вказував вік.

Директорка зібрала листи, діти розійшлися хто куди. Ще треба було перечитати всі прохання, деякі колектив розділить між собою, інші віднесуть на пошту, в міську раду… Може, знайдуться добрі люди. Хотілося б телевізора у зал для дітей, щоб мультики дивилися. Знову треба просити в мера… І знову слухати оте: «Вас багато, а я один».

Так, їх багато… А він, Миколай, один…

Ірина ДЕРПАК.

м. Коломия.