Незнайомка (Романтична історія) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.40 € 33.31
Незнайомка (Романтична історія)

Пишне волосся під модним капелюшком встиг де-не-де поцілувати...

Фото zabavnik.club.

Незнайомка (Романтична історія)

Нарешті я знову побачив цю жінку, на зустріч з якою очікував щодня протягом кількох місяців. Уперше вона з’явилася переді мною на засніженій вулиці, сідаючи в крутий автомобіль. У неї був тонкий і прямий ніс, як у давньоєгипетської красуні Нефертіті, гарно заокруглені чутливі вста, трохи розкосі видовжені очі, які нагадували витончену перламутрову мушлю. Пишне волосся під модним капелюшком встиг де–не–де поцілувати сніг, який і блищав на локонах діамантовими краплинами. Довгі пальчики її правої руки були в перснях, нагадуючи крильця золотого метелика. Вона здавалася осучасненою копією єгипетської богині

Побачивши її тоді, взимку, я не міг під хвилювання зробити жодного кроку їй назустріч, бодай обізватися словом. Уже й по від’їзді незнайомки кілька хвилин отупіло дивився на сліди автомобіля, який вкрав у мене чудове видиво, не здогадуючись сісти в свій і поїхати слідом, а стояв серед тротуару, викликаючи сердиті окрики перехожих, які, сварячись, обминали мою притрушену снігом постать, і подумки лаяв себе за вайлуватість.

І ось майже через півроку, у травні, знову несподівано її зустрів. На ній була довга спідниця з зеленкуватого шовку і біла кофтинка. Шию прикрашало нефритове намисто, довершуючи схожість зі статуеткою. Білі взимку, руки незнайомки тепер набули кольору підсмаженої шкоринки і злегка відсвічували ледь вловимим золотим полиском. На них вже не було дорогих прикрас, від чого вони здавалися легкими і невагомими. Жінка повільно йшла вулицею, гордо несучи високо підняту голову. Я був страшенно здивований, чому перехожі чоловіки не проводжають її поглядами, і сам підбирав слова, з якими зараз звернуся до неї, а ті, ніби відчуваючи моє душевне сум’яття, забавляючись, хаотично крутилися в голові, не бажаючи скластися в закінчену думку, яка була мені так потрібна, щоб вразити цю гарну кралю. Заглиблений у роздуми, не помітив, що дама прискорила крок і вже знаходилася на протилежному боці вулиці, а багатолюдний натовп (центр же) поглинув її.

Я рвонув слідом, не вгледівши, як із–за рогу будинку назустріч мені вийшла, точніше, вишкандибала, дівчина на милицях, і з розгону налетів на неї. Збив із ніг. За інерцією рушив у напрямку знову втраченої незнайомки і тут же, лаючи себе за безголів’я вголос, а дівчину на милицях подумки, повернувся до збитої. Вона безпомічно лежала на асфальті і плакала, не реагуючи на бажання перехожих допомогти їй підвестися.

Тож я присів поруч і вибачився. І тут вона зайшлася ще більше. Довідався, що дівчина тільки–но після важкої операції, а тепер — ​це падіння, тож невідомо, як складеться, чи зможе ходити. Почувався злочинцем і відповідальним за її долю.

Приїхала «швидка». Я допоміг внести постраждалу до машини і вирушив з нею в лікарню, сказавши, що є братом потерпілої. Мусив же дізнатися, в якій палаті лежатиме. Щодня відвідував хвору.

Її звали Орися. Від неї я дізнався, що було причиною переломів ніг дівчини. Виявилося, що взимку, коли батьки пішли на роботу, вона, одинадцятикласниця, залишилася вдома, бо ще напередодні ввечері почувалася погано, тож мати сказала бути в хаті, бо надворі ще й дуже морозно.

Орися дрімала, коли у шпаринці вхідних дверей почулося шарудіння. Ні мати, ні батько не відчиняли дверей так крадучись, але спочатку дівчина вирішила, що це повернувся хтось із них і заходить тихенько, щоб не розбудити її, хвору. Вона усміхнулася, подумки дякуючи за увагу, але тут же кинулася з ліжка, наче зляканий звір: в коридорі почулися приглушені чужі чоловічі голоси:

— Бачиш, казав же, що цієї пори їх ніколи нема вдома.

— Так–то воно так. Але щось не видно було їхньої шмаркачки. Вона ж іще ходить до школи?

— Еге ж. Але йде на півгодини раніше від батьків. Їй же на восьму тридцять, а їм — на дев’яту. Ми її просто не помітили, бо стали слідкувати о восьмій п’ятнадцять.

— А якщо вона вдома?

— Придушимо. Не вперше ж.

— Ну, тоді почнемо з цієї кімнати, — чоловіки звернули до вітальні і почали нишпорити у шухлядах.

У квартирі було дуже жарко. Кожен, хто потрапляв сюди, міг отримати точнісінько такий же тепловий удар, як у Сахарі. Тому балконні двері восени і взимку майже цілий день, незважаючи на погоду, не зачинялися наглухо, просто торкалися рами, беручи знадвору холодне повітря і передаючи його маленькими порціями в кімнату.

Орися не стала приречено чекати, доки злодії зайдуть до спальні. Не побігла вона і в коридор, у якому б не розминулася з ними. А швиденько одяглася у найтепліше, що знайшлося у шафі, і вирішила прорватися через рятівний балконний отвір.

Жінка повільно йшла вулицею, гордо несучи високо підняту голову.

Налякана дівчина намагалася не думати про те, що живе (ще живе! і, дай Боже, житиме й далі, якщо поталанить) на п’ятому поверсі, а згадувала рятівні снігові замети, які втягли будинок у блокадне кільце, утворивши «майданчики для приземлення». Вона причаїлася і чекала, доки зловмисники перейдуть до наступної кімнати, у яку були відчинені двері. У свідомості мигнуло: «У коридор, на сходи», але розум заперечив: «Там тобі з ними не розминутися». І не помилився, бо, як виявилося, двоє грабували квартиру, а третій чатував при вході.

Добре, що Орися причаїлася за дверима, бо бандити зайшли саме до неї, а не туди, куди очікувала. Як тільки ті наблизилися до шафи, кинулася у вітальню, не давши їм оговтатися. Рвучко відчинила балконні двері і кинулася в замет. Це врятувало їй життя, але забрало силу молодих гарних ніг, які довелося лікувати півроку.

Почуте викликало в мене почуття захоплення вчинком дівчини, бо ніколи не відзначався особливою рішучістю і хоробрістю. На її місці, напевно, заліз би в шафу і тихенько помер би там від розриву серця, бо ще коли був маленьким, то часто уявляв собі: якщо почнеться війна, пересиджу її в шафі. Мені подобалося й те, що Орися не приховувала свого тодішнього страху, не розповідала цю пригоду з почуттям зверхності, мовляв, подумаєш, зайшли грабіжники, а я собі, не поспішаючи, до балкону і в найбільшу кучугуру — стриб.

Ні, під час розповіді тіло дівчини тремтіло так, неначе все відбувається з нею знову. І від цього в моїх очах вона ставала маленькою героїнею: нема страху — нема подвигу, безстрашний той, хто поборов страх.

Якось Орися поцікавилася, куди ж я так тоді поспішав, мов оглушений, що не бачив нічого навколо себе? Почав розповідати їй про незнайомку і з подивом відчув, що в моєму голосі нема того ентузіазму, з яким говорив про неї друзям, не знаходив тих романтичних слів, котрими колись змальовував її портрет: каштанове волосся, прямий ніс, вузькі щілинки очей. Було ж чим захоплюватися? Тепер я зрозумів, чому чоловіки не дивляться їй услід. Вони бачили її очима правди, я ж колись кинув на неї погляд поета, а тепер так дивився на Орисю, яка з кожним днем здавалася мені все гарнішою.

Але одного разу, коли я вийшов із машини, вже звично прямуючи до лікарні, незнайомка ще раз потривожила мою душу. Вона з’явилася переді мною у блискучому «золотому» платті, і вся її постать нагадувала продовгувату бурштинову краплину. Я осатаніло махнув пакетом — той тріснув, і до ніг жінки поцілунками покотилися апельсини, які я ніс Орисі. «Золоті плоди золотій жінці?» — незнайомка запитально глянула на мене. «Так», — підтвердив я, бо побачив, як до мене повільно, але без милиць (!) наближається Орися.

— Дівчинко, — звернувся я до неї зворушений, уже не реагуючи на жінку, яка розгублено дивилася на нас обох. — Смілива, люба дівчинко, ці гарячі кулі впали тобі до ніг, вітаючи з одужанням!

— Це була твоя незнайомка? — трохи ревниво, узявши мене, як шкодливе кошеня, за вухо, запитала Орися, коли жінка, гордо піднявши голову, відійшла від огорожі. — Чому ж ти не познайомився?

Бо на те вона й незнайомка, щоб з нею не знайомитися, — відповів, ніжно цілуючи дівчину.

Sandra OLEK