Інтернат йому був за домівку, а в житті вдало поєдналися бізнес і пісня (Фото, відео) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 25.13 € 27.84
Інтернат йому був за домівку, а в житті вдало поєдналися бізнес і пісня (Фото, відео)

Колишній випускник у коридорах рідної школи.

Фото: Олександра ДУРМАНЕНКА.

Інтернат йому був за домівку, а в житті вдало поєдналися бізнес і пісня (Фото, відео)

Комерсант і пісенний лірик Святослав Матвійчук – про «чорне і червоне на рушниках своїх земних доріг…»

Нещодавно у Княгининівському ліцеї відбулася зустріч поколінь. Старшокласники спілкувалися з випускником 1971 року, успішним бізнесменом і поетом–піснярем. Такий захід слугує профорієнтації для школярів, адже йдеться про успішність завдяки старанням і наполегливості

Тепер Святослава Михайловича зустрічають запашним короваєм.

Колись цей навчальний заклад був інтернатом для сиріт, чиєюсь і школою, і домівкою. «Рідним, як батьківська хата» був і для малого Славка, який рано осиротів. Тепер тут його зустрічають запашним короваєм, а раніше доводилося для себе й друзів ховати хліб у батереї, розповідає митець, затамувавши гіркий спогад.

Концертна програма розпочалася зі спогадів...

 Народився Святослав Матвійчук 1954-го в багатодітній сім’ї в селі Антонівка Луцького району. Батьки були депортовані з Польщі в 1944 році. Коли мама померла через недогляд лікаря, Славку було 7 літ, напівсиротою він став першокласником Княгининівського інтернату. Про початок життя в рідному селі та небокрай за ним, що покликав у світ, Святослав Михайлович пізніше напише вірш, який співає дует «Душа Волині». Стільки літ минуло, а закарбувалася в душі мамина колискова — ​про неї теж в альбомі «Дорогами життя» є щемлива лірична пісня, яку виконує Алла Опейда.

В’ячеслав Судима заради друга відпросився зі стаціонару лікарні.

У 1972-му написав декілька дитячих віршів, прочитав їх Володимир Лучук і заохотив віршувати. Але на поезію не було часу, треба було виживати.

Велику частину творчого доробку пісняр присвятив найдорожчим людям — ​батькам:

«Бережіть матерів, я молю і прошу, бо вони дарували нам казку,

Хоч давно я один, але в серці ношу доброту їхню, щирість і ласку».

Ромашка з побажаннями для Святослава Михайловича.

Не забуваються шкільні роки і перша вчителька, класний керівник Галина Филимонівна Патута, фотогурток, їдальня, великий клас, справжні друзі. Атестат отримав із високими оцінками, а сумлінним став тоді, як сестра в 4 класі насварила: «Славку, у тебе немає мами, тобі ніхто в житті не допоможе, тому мусиш вчитися, щоб стати людиною». Математик за освітою, вона допомагала братові. А Микола Юхименко, тодішній директор, став хлопцеві наставником, умовив залишитися у школі працювати лаборантом, щоб підготуватися до вступу до Львівського економічного інституту, де був у той час дуже великий конкурс — ​24 абітурієнти на місце, які здебільшого їхали до вишу з батьками і грошима, а Святослав мав кошти лише на дорогу. Але юнак вступив до інституту, здобув професію товарознавця, після армії працював на різних керівних посадах.

 Імена всіх учителів закарбувалися в серці. Через стільки літ, думаю, ким би я був, якби не ця школа?

Колись в духовому оркестрі грав і Святослав Матвійчук.

— Отримував підвищену стипендію 50 рублів, уночі підмітав вулицю біля інституту, а вранці біг на пари, — ​розповідає пан Святослав ліцеїстам. — ​На канікулах працював у будівельному загоні, провідником, а школу все життя згадував, як рідний дім, що дав путівку в життя. Тільки побачу з автобуса княгининівську водонапірну башту, на очі навертаються сльози…

Він говорив, а в очах дівчаток бриніли сльози — ​чи то від щирих слів, чи від пісень у виконанні заслужених працівників культури Ярослава Найди та В’ячеслава Судими, народного артиста України Василя Чепелюка, заслуженої артистки України Алли Опейди.

А пальці то пам'ятають!

— Цей захід ми виношували в серці разом. Пригадую далекий 1964-й, коли поряд з інтернатом була школа, у якій я навчався, — ​поринув у спогади В’ячеслав Судима, який заради друга відпросився зі стаціонару лікарні, — ​у 2-му класі ми потоваришували, зустрічалися на шкільному подвір’ї… Він був якимось особливим. Чи варта наша дружба й робота уваги — ​слухайте самі, і В’ячеслав Павлович виконав«Дороги, дороги» та «Два береги» на слова Святослава Матвійчука і музику Івана та Людмили Приймачеків.

 У 1982 році зустрів Святослав свою половину — ​Ольгу, яка стала підтримкою і опорою. Виховали сина Володимира, мають невістку Вікторію, яку люблять, наче рідну доньку, онука Матвійка. Тепер діти продовжують справу батька: ведуть справи в салоні «Віксіс», створили власну мережу кафе. А на пенсії трохи більше часу з’явилося для творчості — ​лірик видав свої пісні в диску «Дорогами життя» про найдорожче — ​родину, друзів та школу-інтернат.

Солодкий подарунок малим музикантам.

— Сьогодні це вже не та школа, що була в 1961-му, а просто диво, — ​розповідає пан Святослав. — ​Колись умови були гірші, харчування теж — ​завжди хотілося їсти, скажу чесно. А який нині спальний корпус! Директор Євген Михайлович Возняк постарався, щоб проживали по двоє–троє. Ми ж колись жили в кімнатах на 18 осіб. Можете собі уявити, як було заснути, навчатися? Більшість із нас були сиротами й напівсиротами. Але після дев’ятого класу 17 із 27 учнів закінчили виші, стали успішними людьми. Розповів вам про це, бо ви ходите тими стежками, що і я колись. Тоді в інтернаті була дисципліна: шеренгою шикувалися і в їдальню, і в гуртожиток, але попри цю строгість, залишилися в серці про школу добрі спогади. Імена всіх вчителів закарбувалися в серці. Через стільки літ, думаю, ким би я був, якби не ця школа? Бажаю всім вам знайти тут справжніх друзів, бо після родини — ​це святе. Вони підтримають і допоможуть. Ніколи я б не видав свій диск пісень, аби не В’ячеслав Судима, який мене постійно спонукає: «Пиши, не зупиняйся, ти маєш талант». Хоч я не вважаю себе поетом. Те, що пишу — ​це римована проза:

«Роки сивіють, як зимове небо, летять на втомленім крилі,

Мені одного тільки треба — ​лишити слід і пам’ять на землі».

— Сьогодні це вже не та школа, що була в 1961-му, а просто диво, — ​розповідає пан Святослав.

Святослав Михайлович лишив слід в інтернаті, написавши гімн на музику Анатолія Шапова: «Школо, моя альма матер, рідна, як батьківська хата», який всі разом виконали у просторій залі ліцею. Привітав колишнього випускника і духовий оркестр княгининівської громади. Без нього жодне свято колись не обходилося. Тож за честь було хлопчині грати на трубі 6 років. Доручили й тепер пригадати, дали в руки інструмент, приладнали мундштук, і пан Святослав таки «видобув» мелодію, довівши: як чогось навчишся в дитинстві, то вмітимеш все життя.

…І зазвучала мелодія старовинного вальсу «Над Стиром».

Няня з інтернату згадує пана Святослава малим Славком.

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.