«Будете битися — ​будемо відбиватися. І Бог допоможе нам…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.67 € 27.27
«Будете битися — ​будемо відбиватися. І Бог допоможе нам…»

Чи буде нинішньої Великодньої ночі людно, як і в попередні роки, у Свято-Миколаївському храмі села Переспа?

Фото Андрія БОЙКА.

«Будете битися — ​будемо відбиватися. І Бог допоможе нам…»

Чим переймалася і з чого дивувалася останнім часом заслужений журналіст України Катерина ЗУБЧУК

…коли в рідному селі Слово Боже зазвучить рідною мовою?

 

 Ще в кінці минулого року, після того, як 15 грудня відбувся Об’єднавчий собор, який обрав главу нової незалежної автокефальної церкви, парафіяни УПЦ МП у деяких волинських селах заявили про намір перейти до Православної церкви України. А вже у лютому 2019-го, коли наша держава мала Томос (6 січня у Стамбулі в урочистій обстановці Вселенський патріарх Варфоломій підписав цей історичний документ), перші громади зробили свій вибір. Лідерство у «розмосковленні» тримав Горохівський район. Менш активно, та все ж рухався цей процес і в інших регіонах Волині.

Пригадую, як потішилася, дізнавшись, що у Пожарках Рожищенського району громада зібрала 150 підписів за перехід до ПЦУ. Це ж село — ​по сусідству з моєю рідною Переспою, здавалося, так зроблять і мої земляки. І взагалі думка була така: хіба треба доводити, що раз ми живемо в Україні, то й молитися маємо у своїй церкві? Не покидала надія, що священики не лише підтримають вірян, а й зініціюють перехід до Української церкви. Одне слово, чекала, коли на моїй малій батьківщині скресне, як кажуть, лід. Коли ж він «скреснув», то що я побачила? А те, що 184 людини висловилися проти переходу парафії до ПЦУ. Завдяки «Фейсбуку» на сторінці «Теревені про Переспу» прочитала, що про збори, які відбулися у храмі 12 березня (якраз на другий день Великого посту), не було заздалегідь оголошено, і пройшли вони у робочий день, коли багато селян не могли бути там. Тож друга частина переспівчан, думкою яких зігнорували, висловилася за нелегітимність зборів і за те, що вони мусять бути повторні.

І не дай Бог, щоб люди, які вже й так розсварилися через церкву, вдалися до агресії.

Ці збори пройшли 24 березня — ​уже в неділю, і про них усі наперед знали. Цього разу з 220 присутніх за перехід проголосувало 215, а п’ятеро — ​утрималося. Ось так село в результаті розкололося майже навпіл. Як сказала жителька Переспи, колишня вчителька Слава Копанько, вже почався непростий процес перереєстрації. Тим часом настоятель храму отець Михаїл збирається оскаржувати в суді рішення повторних зборів, вважаючи, що легітимні саме ті перші, що були у храмі.

У телефонній розмові пані Слава розмірковувала, що, може, треба було й швидше зініціювати зібрання селян, принаймні вивчити громадську думку, «але ж гадалося, що почався Великий піст, а там — ​Великдень, нехай люди в злагоді посвятять паску». А головне, як вона наголошує, не сподівалася, що настоятель храму, який стільки літ служить у Переспі, ще починаючи з того часу, коли церква була у пристосованому приміщенні, до слова якого з непідробною повагою прислухалися, буде так, як мовиться, горою стояти за УПЦ. А тим більше, що таку позицію продемонструє стільки односельчан.

Чула, що того дня, коли проходили повторні збори, храм був забарикадований. Очевидно, опоненти очікували, що після прийняття свого рішення, люди підуть захоплювати його. 

Чула, що того дня, коли проходили повторні збори, храм був забарикадований. Очевидно, опоненти очікували, що після прийняття свого рішення, люди підуть захоплювати його. Цього, звичайно, не сталося, бо, як сказала Слава Копанько, питання буде вирішуватися у суто правовому полі. І не дай Бог, щоб люди, які вже й так розсварилися, вдалися до агресії.

Хоч настрої, судячи із дописів, правда, анонімних, на тій же сторінці «Теревені про Переспу» в декого були ось такі: «Будете битися — ​будемо відбиватися. І Бог допоможе нам…», «Хай тільки ляпнуть щось про нашого настоятеля! Хай тільки попробує та нечисть храм відібрати», «Буду валити кожного, хто насмілиться прийти забирати мій храм. І хай я довго не протримаюся, але перших трьох-чотирьох звідти винесуть». Після прочитаного засумніваєшся, чи може істинно віруюча людина «бризкати» такою злобою? Тож втішали ось такі слова іншої сторони: «Все ще маю надію, що люди зроблять правильний вибір, бо Україні — ​українська церква». І я сподіваюся, що мої земляки врешті-решт об’єднаються, порозуміються й у храмі Слово Боже зазвучить рідною мовою.

…що його душа вже на небесах

Ось і минає 40 днів, як не стало Романа Флішаровського, котрий майже 50 років життя віддав газеті «Волинь» (свого часу — ​«Радянська Волинь»). І впродовж 38 літ ми працювали в одному відділі — ​інформації, з якого лише в останні роки було виокремлено відділ спорту, котрий очолив Роман, але все ж ми залишалися в тому ж кабінеті. Я веду до того, що за стільки часу вже знали одне про одного дуже багато. Бо хіба сховаєшся зі своїми проблемами чи радощами, якщо цілими днями разом?! Мені й зараз інколи здається, що вранці відкриються двері — ​і зайде Роман, привітається й сяде за робочий стіл навпроти…

Оскільки він після розлучення жив сам у батьківській хаті, то у холостяцькому своєму побуті не раз стикався з проблемами, бувало, розпитував і про якісь кулінарні моменти. Літньої пори, коли на грядці виростав шпинат, розповідав, як його готувала йому ще в дитинстві мама. І він із цим рецептом не розлучався. Взагалі Роман завжди з пошаною відгукувався про своїх тата й маму. Все дивувався, як то його батько сам (своїми руками!) збудував у Луцьку хату, в яку вони переїхали із Манькова Локачинського району, де він народився (у це село сім’я Флішаровських потрапила у повоєння в числі інших переселенців із-за Бугу).

Літньої пори, коли на грядці виростав шпинат, розповідав, як його готувала йому ще в дитинстві мама. І він із цим рецептом не розлучався. Взагалі Роман завжди з пошаною відгукувався про своїх тата й маму. 

А одного разу я почула від свого колеги те, про що й не здогадувалася, що мене особливо вразило. Виявляється, у дитинстві Роман мав проблему з ногою, яка через недугу ставала значно коротшою, — ​дійшло до того, що й ходити не міг. І тоді, як розповів, мама добилася направлення у спеціалізований санаторій Одеси. Він на все життя запам’ятав, як його в одіялі заносили у вагон поїзда. Два роки провів Роман у тому санаторії — ​власне, пролежав у гіпсі й на витяжці. У палату приходив учитель, тож від однолітків хлопець не відстав.

А як лікування успішно завершилося, то лікар сказав матері: «Ваш син тепер цілком здоровий, він займатиметься фізкультурою. Ось тільки йому не можна стрибати з парашутом і грати у футбол». Таким був вирок долі, і Роман прийняв його достойно: він не міг грати у футбол — ​зате став спортивним журналістом. І з-під його пера вийшли сотні репортажів про матчі улюбленої команди «Волинь».

Сьогодні пригадую, яким був Роман, яким ми його знали, і на думку спадає, наприклад, те, що чула від нього не раз про Полікарпа Шафету (багаторічного редактора нашої газети). От, мовляв, хочеться спекотного літнього дня з’їсти морозиво прямо на вулиці, але тут же питаю себе: «А чи їв би морозиво, йдучи містом, Полікарп Гервасійович? — ​і сам собі відповідаю: — ​Ні».

До честі Романа було, наприклад, те, що він ніколи не говорив нічого поганого про свою дружину, з якою був розлучений, — ​так справжній мужчина ставився до матері своїх дітей — ​двох доньок. А ще він знімав шапку не лише у церкві. Говорив з цього приводу: «Заходжу у приміщення університету (з 1990-х років тут редакція нашої газети. — ​Авт.), і рука сама тягнеться до кашкета…» Таке виховання, напевно, від його батьків — ​простих людей, як він казав, і в той же час мудрих, які виростили сина доброю, порядною людиною.

…ще одним пробудженням природи

— Добрий день, Василівно! — ​вітається, йдучи повз мою любченську хату, сусід Анатолій Нікітюк. — ​Ото як бачу, що ви вже приїхали і пораєтеся надворі, то точно — ​весна настала…

Справді, це і для мене самої вже означає, що зимова «сплячка» закінчилася, що знову пробуджується природа і настає пора обробітку городу, — ​садити, сіяти, а потім придивлятися до рядочків, чи ж зійшло. Із такої моєї прив’язаності до землі дехто щиро дивується. Доводиться чути: «І тобі воно потрібне? Чи б ти картоплі, моркви собі не купила?..» Звичайно, купила б. І це було б, до речі, значно дешевше, ніж тримати город. Кожна жінка, яка взялася тягнути такий «віз», що сама і не виоре, і не заскородить, мене в цьому підтримає. Це ж за все треба платити. Але я, чесно скажу, поки що не рахую цих затрат. Бо для мене найголовніше те, що маю можливість приїхати в село і, починаючи з весни й до закінчення дачного сезону, відчувати себе частинкою природи.

Але я, чесно скажу, поки що не рахую цих затрат. Бо для мене найголовніше те, що маю можливість приїхати в село і, починаючи з весни й до закінчення дачного сезону, відчувати себе частинкою природи. 

А природа ця така ж розмаїта в різні пори року! Ось і зараз настало її пробудження. Спочатку тішили навіть набубнявілі бруньки на кущах. Тепер уже вкрилися цвітом алича, абрикоси. За ними яблуні вибухнуть красою. А там і улюблений бузок порадує своїми пахощами. Тож їду сюди не заради картоплі, котру простіше було б купити, — ​сільська ідилія, в якій змалку росла, не відпускає. І нехай ще хоч трохи так буде…


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.