«Старовинною піснею з Видерти ми полонили навіть столицю, але теперішній молоді тільки Винника давай...» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 25.20 € 27.99
«Старовинною піснею з Видерти ми полонили навіть столицю, але теперішній молоді тільки Винника давай...»

Ось на цьому ткацькому верстаті, який дістався Любові Зубач від свекрухи, жінка і сьогодні творить красу.

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.

«Старовинною піснею з Видерти ми полонили навіть столицю, але теперішній молоді тільки Винника давай...»

«Сьогодні співаємо про льон, а колись рвали, стелили його, на терниці тіпали…» — ​каже Любов Зубач із села Видерта Камінь–Каширського району. Вона з того покоління, яке ще добре пам’ятає поля на Волині, що на початку літа цвіли синьо–синьо. А зараз хіба що для того, аби народний аматорський фольклорний колектив «Криниця», очолюваний нею, колоритніше відтворив на сцені дійство, «герой» якого льон, жінка сіє на своїй грядці цю сільськогосподарську культуру, в’яже у пучечки довгі стебла…

«Ткацький верстат мені дістався від свекрухи»

До Любові Зубач ми приїхали, зацікавившись перш за все, що вона одна з тих, хто ще сьогодні тче — ​береже на селі давнє народне ремесло. Доводилося чути, що в її рідній Видерті взимку ткацькі верстати стоять не менш як у 50 хатах. Навесні, коли жінок чекає поле, їх розбирають і ховають до холоду. А ось Любов Іванівна ще й у травні з ним не попрощалася. Як каже, між роботою по хазяйству, на грядках буде ткати доріжки, які «останнім часом по селах стали модними». Мова про вироби, на які йде, за її словами, різне старе шмаття: поношеним, уже й ніби не потрібним речам сільські жінки дають друге життя — ​рвуть на вузенькі смужки, мотають на клубки і тчуть смугасті барвисті доріжки. І вони тепер у «більшому почоті, ніж паласи, які колись з таким трудом діставали».

У літній кухні стоїть верстат, до якого нас і привела Любов Іванівна. І зразу ж про його «біографію» розповіла:

— Він виготовлений ще у 1936 році — ​на одній з деталей і дату цю можна знайти. Мені він дістався від свекрухи. Як вона ще жила, то розповідала, що хотіли його уже порізати на дрова. Але якось притримали цю старовину. І коли я прийшла у невістки, то чоловікова мати сказала мені: «Може, ти колись ще ткатимеш». Верстат довго висів у хлівчику. Аж ось у 2010 році нашому колективу «Криниця» треба було їхати виступати до Луцька (район мав творчий звіт). І моя дочка Люда, яка працює у Камінь–Каширському райвідділі культури методистом по фольклору, передала побажання керівництва, щоб ми привезли цей незамінний на Поліссі атрибут. Тоді й дістала верстат. Поподраїла, аби привести його до ладу, бо ж пилом припав за багато літ.

А виявилося, що не лише музейним експонатом може ще послужити — ​якраз ті смугасті доріжки, які «стали модними», і почала ткати Любов Іванівна.

​Поки менша була, то цівки сукала. А з роками й за серйознішу роботу взялася. Перші уроки — ​і від мами, і старшої сестри. 

— Ремеслу цьому я навчилася від мами, — ​розповідає господиня. — ​Поки менша була, то цівки сукала. А з роками й за серйознішу роботу взялася. Перші уроки — ​і від мами, і старшої сестри.

Жінка тут же показує, як то треба нитки основи перебирати, щоб вийшов візерунок — ​на рушниках зокрема. І як ілюстрація до того, яку ж то продукцію колись виготовляли, наша співбесідниця показує дивани (мені більш знайома назва рядна), якими лавки, ліжка, ті ж дивани застеляли. А ще робили сінники — ​зшивали два смугасті рядна і мали великий мішок, у який на Поліссі придане молодої складали — ​подушки, перину, постіль. Клали його на кухор (чи кофр, скриню) і везли до нареченого.

— Портки ще ткали, як дівчина заміж збиралася, — ​пригадує Любов Іванівна. — ​Мусово було мати 12 таких портків (скатертин. — ​Авт.), щоб на весіллі кожен стіл застелити. І само собою молода готувала рушники. Тепер добре — ​все покупляти можна. А колись треба було виткати.

А ось чи жінка, яка виходила заміж у 1973 році (не така вже й давнина), подібне придане мала? Коли про це зайшла мова, то вона сказала:

— Аякже… Мати багато дала і диванів, і портків. З тих портків (а то гарне легке полотно) ми тепер пошили літні сценічні костюми для свого колективу.

Це не декорація, а матеріал для майбутніх виробів ткалі.

 

«А почалося все з хор–ланки»

Любов Іванівна зустріла нас, звичайно, в домашньому одязі. Але не була б то вроджена артистка — ​за якусь мить вона вже при повному параді — ​і блузка вишита на ній, і спідниця традиційна поліська, обшита вузенькими кольоровими стрічками. І тут же такий коментар:

— Я спеціально одягнула старовинну блузку, якій більше ста років, — ​вона дісталася мені ще, певно, від прапрабабусі. У ній я не виступаю — ​для сцени у мене є сучасніша сорочка. Але схотілося показати, яку то красу творили колись жінки: і не для сцени — ​таким було святкове вбрання жінок на Поліссі.

А далі — ​розповідь про колектив «Криниця», керівником якого є Любов Зубач:

Стелимо льон, бувало, пройдемо кілька рядків, посідаємо відпочити і співаємо. Пісні з різних кутків було чути. Наша ланка все ж найспівучішою виявилася. Тому й на сцену вийшли.  

— Починалося все із хор–ланки, в якій я працювала. Стелимо льон, бувало, пройдемо кілька рядків, посідаємо відпочити і співаємо. Пісні з різних кутків було чути. Наша ланка все ж найспівучішою виявилася. Тому й на сцену вийшли. Скоро 35 років нашому колективу, який з роками набув назву «Криниця», заслужив звання народного. Спочатку керівниками були директор будинку культури Видерти Михайло Мартинюк, завідувачка бібліотеки Ольга Малащук, трохи моя дочка Людмила, яка свого часу теж завідувала закладом культури в рідному селі. А з 2000–х років уже я керівник.

Жінка і першу пісню пригадала, яка дуже полюбилася, — «Ой у полі Галя коксагиз сапала». Сьогодні мало хто знає, що коксагиз — ​це культура, з якої добували каучук, поки не винайшли синтетичного. Любов Іванівна наспівує: «Ой у полі Галя коксагиз сапала. Прийде вечорочок — ​Йванка дожидала…» Тут же переходить до іншої, де є такі рядки: «Коли б льон–льонок не цвів, Серце б так не билося. Серед зоряних полів З милим я зустрілася». І каже:

— Цю пісню про льон ми виконували, коли торік звання народного колектив наш захищав. Сьогодні про нього лише співаємо, а колись рвали, стелили, на терниці тіпали… Ой, то дуже важка робота…

Любов Іванівна — ​з того покоління поліщуків, які добре пам’ятають поля, що цвіли синьо–синьо. А зараз хіба для того, аби народний аматорський фольклорний колектив «Криниця» на сцені колоритніше відтворив дійство, «героєм» якого є льон, жінка на своїй грядці сіє цю, уже багатьма забуту сільськогосподарську культуру.

Бабуся ткала, мама ткала, Любов Іванівна тче, і, на жаль, на цьому, як каже жінка, ниточка старовинного ремесла обривається.  

«У нашому колективі є зовсім молодухи, котрі ще й 60 літ не мають»

«Не уявляю, як би жила без пісні», — ​ці слова ми чули від Любові Іванівни не раз, коли вона розповідала про свій колектив, у якому сьогодні 13 аматорок. Найстаршій — ​уже 75. Наступного року ще одна відзначить такий же поважний ювілей. А є і «зовсім молодухи, котрі ще й 60 літ не мають».

Завдяки пісенному захопленню видертські жінки світу побачили, як розповіла Любов Іванівна. Вони уже свої у Луцьку — ​на фестивалі «Берегиня» три рази були (у 2010, 2013, 2018 роках в обласному драмтеатрі відкривали його). А ще двічі мали честь представляти своє мистецтво у Києві на телепрограмі «Фольк–musiс». Не кажучи вже про ближчі поїздки — ​у Любешів, Нововолинськ, Володимир–Волинський — ​у Княжому місті, зокрема, не раз брали участь у святі короваю. І про те, чим є пісня для самого керівника та для його колєжанок, каже:

— Уявіть, що осінь, у полі роботи багато — ​буряки, моркву треба рвати. Натрудиться добре кожна. А вечір прийде — ​на репетиції всі. У нас же не просто пісні, а композиції, театралізовані дійства. Наприклад, весілля відтворюємо — ​від чесання коси молодої і до того моменту, як коровай ділять між гостями. Скільки–то віночків треба наплести?! 

— Уявіть, що осінь, у полі роботи багато — ​буряки, моркву треба рвати. Натрудиться добре кожна. А вечір прийде — ​на репетиції всі. У нас же не просто пісні, а композиції, театралізовані дійства. Наприклад, весілля відтворюємо — ​від чесання коси молодої і до того моменту, як коровай ділять між гостями. Скільки–то віночків треба наплести?! Або таке: зараз в інтернеті можна яку хочеш пісню знайти, а колись того ж не було. Десь по радіо почую і вже записую. Ще як був живий чоловік (17 літ, як його похоронила), то він уже знав моє зацікавлення — ​як передають українську пісню, то гукає: «Любо, швидше йди сюди…» А у мене вже напохваті зошит, ручка — ​записую.

Про чоловіків своїх артисток (як і про свого) у Любові Іванівни окрема розповідь:

— По–різному траплялося. Бувало, що й не пускали їхати десь далеко. Мусили і задобрювати — ​сто грамів наливати. У селі нашому, може, нас хтось і засуджує — ​«їм ще хочеться співати?» А ми на це не зважаємо.

Ось тільки шкода, що, як каже жінка, люди зараз, особливо молоді, «в телевізорах чи в тих же планшетах сидять». Тож коли організували торік у клубі концерт, то прийшло лише декілька чоловік. «Їм не цікаво, а раніше зал був забитий. Тепер Винника давай…»

До речі, своє трудове життя Любов Іванівна починала після 8–го класу у Камені–Каширському на швейній фабриці. А потім, ще зовсім юною, у 18 років заміж пішла і дітей Бог дав (подружжя Зубачів виростило трьох синів і доньку), то не випадало до райцентру їздити щодня, бо ж малят треба було глядіти. І з 1980–го вже у колгоспі трудилася, у ланці. Як міркує, може то й на краще. Бо коли б не ця ланка, не жінки, з якими і працювала, і співала, то життя було б зовсім іншим. А того «іншого» вона б не хотіла.

Любов Іванівна продемонструвала нам і старовинну вишиванку, яку того дня одягла, і сучаснішу, у якій виходить на сцену.

Любов Іванівна продемонструвала нам і старовинну вишиванку, яку того дня одягла, і сучаснішу, у якій виходить на сцену.

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.