Радіоприймач його прадідуся - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.42 € 29.76
Радіоприймач його прадідуся

Волинь-нова

Радіоприймач його прадідуся

Сьогодні — ​6 червня — ​моєму дідові Станіславу Івановичу Хомінському виповнилося б рівно 100 літ. До такого поважного ювілею він не дотягнув — ​відійшов у засвіти на 94–му році життя, під час нашого домашнього Євро–2012, якраз між поєдинками збірної України зі шведами та французами. Тож День журналіста для мене вже всьоме — ​звичайне професійне свято. За життя діда я неодмінно в цей час їхав у село Новопіль, що на Житомирщині, аби обійняти дорогих мені людей — ​дідуся Стасика і бабцю Галю. — З днем народження! — ​казав я. — З днем журналіста! — ​лунало у відповідь

Одного разу така поїздка навіть коштувала тоді ще молодому кореспондентові догани: головний редактор «Голосу України» Анатолій Горлов ніяк не хотів мене відпускати зранку: мовляв, вітати колектив парламентської газети приїде сам Голова ВР Володимир Литвин. Я спересердя заявив, що «мені той Литвин до одного місця» і поїхав без усіляких дозволів. Як на студента, справді, борзо, але згадати–таки приємно. До речі, для тієї догани я потім замовив у багетній майстерні розкішну раму й повісив її над своїм робочим столом…

Про діда я, здавалося б, знав усе.

Півторарічним хлопчиком він лишився без мами — ​тож навіть не пам’ятав її. А 13–літнім втратив і тата. Було це під час Голодомору 1932–1933 років. Двоє старших синів і донька мого прадіда Івана були набагато старшими і вже давно дорослими, а мій майбутній дідусь жив зі своїм татом. Тому вдалося прилаштувати сина–підлітка в сусіднє село–комуну, де той за миску поганенької юшки на день працював і у такий спосіб якось виживав. Натомість батько поволеньки вмирав, адже весь хліб у селян давно конфіскували. Аби врятувати рідну людину, 13–річний Стасько вмовив свого однолітка з місцевої сім’ї комуністів здійснити такий обмін: один плете «на замовлення» батога, а другий краде з дому буханку хліба…

Лише одного разу я бачив, як плаче мій дід. Було це тоді, коли він розповідав, як із усіх сил мчав зі схованим під сорочкою буханцем до батьківської хати. Як на ходу відчинив двері й заскочив усередину:

— Тату, тату, — ​я хліба вам приніс! — ​радісно закричав він… і побачив вже мертвого батька…

Після школи юнак–сирота подався вчитися до Житомира — ​хотів стати лікарем. Проте покинув навчання з двох причин: по–перше, не мав взуття, тож був у буквальному розумінні босоногим студентом; по–друге, важко переносив запах трупарні, в якій відбувалася частина занять.

Згодом одруження, війна, фронт… Маленька фотокартка сина–первістка Юзика (який згодом стане моїм татом) із коротеньким, зробленим олівчиком підписом знайде його в госпіталі після важкого поранення — ​у кишені гімнастерки вона потім пройде з ним аж до кінця війни і стане однією з наших родинних реліквій.

Пізніше завідував сільським поштовим відділенням. А відразу після виходу на пенсію в них з’явився довгоочікуваний онук — ​ним був якраз я. Тож дошкільням майже увесь час проводив у селі в дідуся й бабусі. Взимку ми з дідом полюбляли ліпити сніговиків, а одного разу влітку мені… страшенно закортіло покататися на лижах. Дід мовчки поліз нагору, зняв їх, і я таки, на подив сусідам, здійснив заїзд по траві на коротку дистанцію!

А ще він дуже гарно малював, виписував і перечитував цілий оберемок газет і майже ніколи не розлучався з маленьким, ще радянського виробництва радіо­приймачем. Навіть коли спати лягав, клав його біля себе на подушку і тихенько вмикав.

Коли не стало дідуся Стасика, а за півтора року і бабці Галі, я забрав із їхньої хати лише родинні фотографії і той радіоприймач.

Привіз його додому, поклав у шафі на полицю — ​та й забув. А кілька тижнів тому мій п’ятилітній син Ярко підходить до мене з тією раритетною технікою і запитує:

— Тату, а що це таке?

— А–а, то радіоприймач твого прадідуся, — ​майже байдуже відповідаю я, як завжди заклопотаний.

— Ра–ді–о–прий–мач мо–го пра–ді–ду–ся??!

Словом, довелося бігти в магазин за батарейкою «Крона», потім трішки пошкрябати ножиком і протерти змоченою в горілці ваткою дещо окислені контакти — ​й він таки запрацював!

Того вечора Ярко засинав із радіоприймачем на подушці. Радіоприймачем його прадідуся…


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.