Радіоприймач його прадідуся
Сьогодні — 6 червня — моєму дідові Станіславу Івановичу Хомінському виповнилося б рівно 100 літ. До такого поважного ювілею він не дотягнув — відійшов у засвіти на 94–му році життя, під час нашого домашнього Євро–2012, якраз між поєдинками збірної України зі шведами та французами. Тож День журналіста для мене вже всьоме — звичайне професійне свято. За життя діда я неодмінно в цей час їхав у село Новопіль, що на Житомирщині, аби обійняти дорогих мені людей — дідуся Стасика і бабцю Галю. — З днем народження! — казав я. — З днем журналіста! — лунало у відповідь
Одного разу така поїздка навіть коштувала тоді ще молодому кореспондентові догани: головний редактор «Голосу України» Анатолій Горлов ніяк не хотів мене відпускати зранку: мовляв, вітати колектив парламентської газети приїде сам Голова ВР Володимир Литвин. Я спересердя заявив, що «мені той Литвин до одного місця» і поїхав без усіляких дозволів. Як на студента, справді, борзо, але згадати–таки приємно. До речі, для тієї догани я потім замовив у багетній майстерні розкішну раму й повісив її над своїм робочим столом…
Про діда я, здавалося б, знав усе.
Півторарічним хлопчиком він лишився без мами — тож навіть не пам’ятав її. А 13–літнім втратив і тата. Було це під час Голодомору 1932–1933 років. Двоє старших синів і донька мого прадіда Івана були набагато старшими і вже давно дорослими, а мій майбутній дідусь жив зі своїм татом. Тому вдалося прилаштувати сина–підлітка в сусіднє село–комуну, де той за миску поганенької юшки на день працював і у такий спосіб якось виживав. Натомість батько поволеньки вмирав, адже весь хліб у селян давно конфіскували. Аби врятувати рідну людину, 13–річний Стасько вмовив свого однолітка з місцевої сім’ї комуністів здійснити такий обмін: один плете «на замовлення» батога, а другий краде з дому буханку хліба…
Лише одного разу я бачив, як плаче мій дід. Було це тоді, коли він розповідав, як із усіх сил мчав зі схованим під сорочкою буханцем до батьківської хати. Як на ходу відчинив двері й заскочив усередину:
— Тату, тату, — я хліба вам приніс! — радісно закричав він… і побачив вже мертвого батька…
Після школи юнак–сирота подався вчитися до Житомира — хотів стати лікарем. Проте покинув навчання з двох причин: по–перше, не мав взуття, тож був у буквальному розумінні босоногим студентом; по–друге, важко переносив запах трупарні, в якій відбувалася частина занять.
Згодом одруження, війна, фронт… Маленька фотокартка сина–первістка Юзика (який згодом стане моїм татом) із коротеньким, зробленим олівчиком підписом знайде його в госпіталі після важкого поранення — у кишені гімнастерки вона потім пройде з ним аж до кінця війни і стане однією з наших родинних реліквій.
Пізніше завідував сільським поштовим відділенням. А відразу після виходу на пенсію в них з’явився довгоочікуваний онук — ним був якраз я. Тож дошкільням майже увесь час проводив у селі в дідуся й бабусі. Взимку ми з дідом полюбляли ліпити сніговиків, а одного разу влітку мені… страшенно закортіло покататися на лижах. Дід мовчки поліз нагору, зняв їх, і я таки, на подив сусідам, здійснив заїзд по траві на коротку дистанцію!
А ще він дуже гарно малював, виписував і перечитував цілий оберемок газет і майже ніколи не розлучався з маленьким, ще радянського виробництва радіоприймачем. Навіть коли спати лягав, клав його біля себе на подушку і тихенько вмикав.
Коли не стало дідуся Стасика, а за півтора року і бабці Галі, я забрав із їхньої хати лише родинні фотографії і той радіоприймач.
Привіз його додому, поклав у шафі на полицю — та й забув. А кілька тижнів тому мій п’ятилітній син Ярко підходить до мене з тією раритетною технікою і запитує:
— Тату, а що це таке?
— А–а, то радіоприймач твого прадідуся, — майже байдуже відповідаю я, як завжди заклопотаний.
— Ра–ді–о–прий–мач мо–го пра–ді–ду–ся??!
Словом, довелося бігти в магазин за батарейкою «Крона», потім трішки пошкрябати ножиком і протерти змоченою в горілці ваткою дещо окислені контакти — й він таки запрацював!
Того вечора Ярко засинав із радіоприймачем на подушці. Радіоприймачем його прадідуся…
