Олесь був дітям і за батька, і за матір.
«Мама зрадила нас…»
— Благословляю вас, діти, на довгий і міцний шлюб. Живіть у коханні та злагоді. В мирі та добрі. Хай щастям стелеться ваша спільна дорога…
Олесь одружує сина Миколу. Від хвилювання витирає долонею сльози.
— А Оксана так і не приїхала. Матір називається, — перемовлялися гості.
— Певно, вже давно якийсь сеньйор їй голову закрутив.
— Вони ж із Леськом не розлучені.
— То й що?
— Так давно у Європі працює, а жодної копійки на весілля не дала.
— Вона вдома роками не була.
— Лесько сам дав раду двом дітям. Святий чоловік.
— Пощастило Крукам із зятем. Микола на руках буде Катю носити. В батька характером вдався. Такого хоч до рани прикладай…
Музики виграють. Гості веселяться. Та ніхто не знає, що коїться в Олесевій душі…
...Оксана вийшла заміж за Олеся у вісімнадцять. Через рік Микола народився. Згодом — Віта.
Олесь крутився, як міг. Водієм на комунальному підприємстві працював. І на будову ходив. Підробляв. Батько був будівельником, то й сина ремесла навчив.
Оксана нарікала на весь світ. І з дітьми тяжко. І з грішми нелегко. Олесь заспокоював дружину: а кому зараз добре живеться? Скільки людей роботу втратили. Підприємства закриваються. Час такий. Але все зміниться.
— І доки чекати того «зміниться»? — зривалася на крик Оксана. — А Віта ще й неспокійна така… Я вже забула, коли спала нормально. І допомогти нема кому.
— Ти ж знаєш, і твої, і мої батьки працюють. Добре, що роботу мають.
…Містечковий люд почав тягнутися на закордонні заробітки. От і сусідка подалася до Європи. Її донька Зоя хвалилася перед Оксаною, що тепер безгрошів’я сім’ї не загрожує. Оксана заздрила сусідам. Пиляла чоловіка. І все частіше впадала в нерви…
— Я б на твоєму місці, Оксано, не чекала, коли Олесь розбагатіє, — якось завела розмову Зоя, — а махнула б за кордон, аби вилізти із злиднів.
— Що ти таке кажеш? На кого дітей залишу? Малій недавно рік минув.
— І, взагалі, ти у дзеркало на себе дивилася? Обабилась. Врода в’яне… Не за того ти, Оксано, заміж вийшла. Олесь добрий, але цього ні в гаманець, ні в тарілку не покладеш.
Зоїні слова крутилися Оксані в голові. Поки що з дітьми вдома сидить. А далі? Ні освіти, ні перспективи. Куди на роботу піде? Та й де ту роботу знайти тепер?
— Поїду на заробітки! — мовила сама до себе.
Сказала про це чоловікові. Олесь не йняв віри почутому.
— А діти?
— Батьки допоможуть. Микола вже до школи скоро піде. А Віту незадовго можна буде до садка віддати.
— Оксано, хіба ми без шматка хліба сидимо?
— Діти ростуть, їм треба одяг, взуття. І я вже забула, коли обновки собі купувала. А ти скільки разів свої капці ремонтував? Хіба то життя?
— То вже ліпше я поїду на будову. А ти з дітьми будеш.
— Ні! Я все вирішила.
Олесь не вмів перечити ні матері, ні дружині.
Свекруха так лаяла Оксану, що пів містечка чуло. Та вперто мовчала. Подумки вже була звідси далеко.
… — Пильнуй, Колю, за сестричкою. Тепер ти за старшого, — сумно пожартував Олесь.
Хлопець по–дорослому кивнув головою.
…Оксана двічі приїжджала додому. Віта маму не впізнала. Микола на матір був ображений. Бачив, як нелегко батькові. Син був гарним помічником, але так хотілося у м’яч пограти, на велосипеді покататися… Хлопець чув, як бабусі винуватили батька, що відпустив матір у світ.
А Олесь відчував: збайдужіла до нього Оксана. Чужою стала. І до дітей особливої любові не має.
Невдовзі перестала передавати гроші та речі для дітей. І не дзвонила.
Олесь різну «жіночу» роботу навчився виконувати. Був дітям за батька й матір. А ті все рідше запитували, коли вона повернеться…
Микола був чудовим братом. Пильнував за сестрою, як і обіцяв. Віта його любила. «Хвостиком» всюди бігала…
Сусідка подалася до Європи. Її донька Зоя хвалилася перед Оксаною, що тепер безгрошів’я сім’ї не загрожує. Оксана заздрила сусідам.
Минали роки. Оксана не давала про себе знати. Начебто спілкувалася зі своїми батьками. Олесь про це нічого не знав. А коли запитував про дружину, теща відповідала:
— Треба було жінку вдома тримати.
— Я ж казав, що сам поїду. А вона й чути не хотіла.
— Значить, погано казав.
— То хай розлучається.
— Так їй і скажи.
— Сказав би, та не можу. Дайте хоч номер її телефону.
— А я що, його знаю?..
…Не приїхала Оксана до сина на випускний. Не провела в армію.
— Не осуджуй маму, — просив Олесь сина. — Просто… вона… в неї інше життя. Так сталося…
— Мама зрадила нас, тату…
Микола також вивчився на будівельника. Руки в хлопця були золоті, як і в батька.
Коли завів мову про женячку, Олесь зітхнув:
— Не склав я грошей на весілля, сину. Розпишіться, візьміть шлюб у церкві. А забава… Хіба від того щастя буде більше?
— Не переживайте, тату. Поїду за кордон. Зароблю…
…Настала черга Віти вітати молодих з одруженням. Вона дякувала Миколі за те, що глядів її, що він — найкращий брат у світі. Аж розплакалася.
Микола вийшов з за столу, витер сестрі сльози, як колись у дитинстві.
— Годі, маленька, я завжди буду поруч.
Підійшов Олесь. Обняв дітей. Гості дивилися на них захоплено і розчулено…
Оксана ж не бачила своєї сім’ї майже п’ятнадцять років. Чи знала, що син жениться? А може, ні чоловікові, ні дітям уже давно нема місця в її житті та серці…
Ольга ЧОРНА.
