Їхні почуття розквітли на війні (Фото) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 23.72 € 26.32
Їхні почуття розквітли на війні (Фото)

Коли Назарчику виповнився один рік, вони подарували і йому, і собі гарне свято.

Фото з домашнього архіву родини БАСИСТИХ.

Їхні почуття розквітли на війні (Фото)

Андрій і Анастасія Басисті, які живуть у Луцьку, — незвичайне молоде подружжя. Вони зустрілися не в мирному житті (на дискотеці чи в барі), а на військовому полігоні. А потім — у зоні АТО на Сході України зародилися почуття і з’явилося відчуття того, що далі йти їм одною життєвою дорогою

«А маму я поставила перед фактом, що йду служити в армію»

Після дев’ятого класу Настя вирішила, що в школу більше ходити не буде і подала документи у Волинський коледж Національного університету харчових технологій. Обрала спеціальність кухаря. І це, як виявилося згодом, дуже виручить дівчину, коли вона прийде у військкомат і скаже, що хоче йти служити у Збройних силах України.

— Коли я вчилася в коледжі, — розповідає Настя, — то взимку 2014–го приходила з одногрупниками на Театральний майдан, де відбувалися акції протесту. Як навесні почалася вже війна і хлопців, чоловіків мобілізовували, то і в мене була думка про армію. Але ж я тоді й вісімнадцять не мала — ніхто б не взяв. Тож і спроби не робила. А як закінчила коледж (на той час була повнолітньою), то мрія стала реальною.

Вересневого дня Андрій і Настя зареєстрували свій шлюб.
Вересневого дня Андрій і Настя зареєстрували свій шлюб.

Це була весна 2016–го. Настя одного дня зателефонувала подрузі, попросила піти з нею у військкомат. Як зараз пригадує, відчувала, що їй може забракнути сміливості, тож потрібна буде підтримка. Подруга пробувала відмовляти Настю від такої затії, бо «це ж так небезпечно». Але зі слів її зрозуміла, що вже нічого не зможе змінити. Про війну Настя знала не лише з телевізійних передач — брат свого часу був мобілізований, і батько, який згодом підписав контракт і служив ще й тоді, як його донька вирішила одягнути військову форму.

Коли вона, така юна дівчина, прийшла у військкомат, то її намір служити в армії спочатку всерйоз ніхто не сприйняв. Шукали привід, аби відмовити від такого кроку. Зокрема, роз’яснювали, що на службу за контрактом беруть жінок, але не всіх підряд, а тільки тих, хто має спеціальність медика чи кухаря. Ось коли Настя зрозуміла, що, вивчившись на повара, має якраз такий, затребуваний фах.

А як же мама поставилася до вибору дочки? Коли про це зайшла мова, жінка сказала:

— А маму я поставила перед фактом, коли вже пройшла медкомісію і наступного дня мала їхати у навчальний центр — у Старичі Львівської області. Вона поплакала, бо ж ще свіжі були спогади про ті дні, коли мій брат був в АТО. Але, знаючи мій упертий характер, прийняла цей вибір.

Потім, уже в «учебці», перед тим, як дівчина мала підписувати контракт, тобто ще до прийняття присяги, був момент, коли можна було зробити крок назад, але…

— Одного дня ми обходили всіх фахівців, які завіряли наші документи. І ось один військовий (не пам’ятаю його звання, але не нижче майора), з’ясувавши, що мені недавно виповнилося вісімнадцять, попросив номер маминого телефону. Він подзвонив їй, і я чула, як говорив: «Скажіть дочці, щоб не робила цього… Одне ваше слово — і я її відправлю додому». А потім передав мені телефон. Я маму лише одне спитала: «Ти ж не хочеш стати для мене ворогом?»

І найрідніша людина, серце якої розривалося від думки, що дочка може опинитися на Сході України, де ходить смерть, здалася. Бо ж як стати рідній дитині ворогом?

«Коли ти не знаєш, чи настане для тебе «завтра», то поспішаєш жити»

Два місяці в «учебці» на Львівщині — це курс молодого бійця, підготовка «на повну» до непростого армійського життя — життя в час війни. Кроси, стройова підготовка, розбирання автомата на швидкість… І болючі мозолі від берців. Тут ніхто не робив поблажок для жінок, дівчат…

— А потім була 14–та бригада, — розповідає Настя. — У травні 2016–го потрапила я у Володимир–Волинський, а вже звідти дуже скоро — на Рівненський полігон, з якого, знала, відправляють у зону АТО.

Це фото – як пам'ять про Станицю Луганську, коли вони відчули себе одним цілим.
Це фото – як пам'ять про Станицю Луганську, коли вони відчули себе одним цілим.

 На Рівненському полігоні вона й зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком — Андрієм Басистим. Хоч не можна сказати, що вони уже тоді зрозуміли, ким стануть одне для одного. То були лише дружні стосунки двох молодих людей. Настя звернула увагу на високого симпатичного вояка, який уже пройшов через АТО (дев’ять місяців служив у Мар’їнці — дуже гарячій точці). А на Рівненський полігон прибув, коли доукомплектовувалася після втрат 14–та бригада. Андрій не міг не помітити струнку чорняву дівчину з довгим, розкішним волоссям, яке, на жаль, найчастіше доводилося заплітати в косички і ховати під головним убором.

— Родом я із села Поворськ Ковельського району, — розповідає Андрій. — Після школи вивчився у Здолбунові на Рівненщині на помічника машиніста. Війна внесла корективи у моє життя. У 2015–му пішов служити добровольцем на Схід України. А згодом підписав контракт на три роки,

На Рівненському полігоні вони з Настею були в одному батальйоні. І коли у вересні 2016–го потрапили в зону АТО (він вже вдруге), то хлопець знав, що десь тут є і дівчина, яка так сподобалася. Але не думав, що вона зовсім близько — в селищі Станиця Луганська, де й він.

У її кімнаті почали з’являтися букети, а в них — милі записочки. І це були, як пригадує жінка, розкішні троянди, за якими хлопець їздив за 60—70 кілометрів — у Станиці Луганській таке багатство важко було роздобути.

Оскільки Настю взяли на службу значною мірою завдяки її фаху кухаря, то думала почути від неї, що в АТО вона стояла біля казанів. А виявилося, ще на Рівненському полігоні дівчина попросилася в піхоту, вважаючи, що кухар — це занадто мирно і одноманітно — «не для цього йшла в армію».

— Хай на мене не ображаються вчителі коледжу, але це так, — каже Настя. — Я хотіла спробувати справжньої служби. Потрапивши у піхоту, на рівні з чоловіками у повній екіпіровці бігала за бойовими машинами, які прикривають солдатів. І стріляла. Хлопці сміялися, що після цих пробіжок моє обличчя чорне від пилюки — одні очі лише блищать… І втомлена, звичайно. Бо це ж яка вага на тобі — каска, бронежилет, автомат, чотири магазини набоїв. Бувало, хтось із чоловіків брав після навчальних занять «броніка», щоб Насті легше було йти. І вона за це була вдячна.

— Обставини склалися так, — розповідає Настя, — що мене невдовзі взяли у штаб радіотелефоністкою. І це, якщо й випадок, то знаковий. Адже завдяки цьому Андрій мене знайшов. Я служила в 9–й роті. Андрій — у 7–й. Він був сержантом. Десь через місяць перебування в Станиці Луганській його командира поранило. Андрій тоді тимчасово виконував ці обов’язки. Я щодня по рації виходила на роти, щоб взяти дані про обстановку й доповісти командуванню. І на Андрія вийшла. Він почув мій голос і зрозумів, що я десь поряд. Пошукав мене в соцмережах, і якогось дня я прочитала: «Ти що, теж тут?». Обоє були приємно здивовані, що знову зустрілися. Тоді й почалося наше спілкування, зустрічі.

Андрій проводжав Настю, коли вона після чергування в штабі верталася під ранок до місця проживання. Чи до магазину за якоюсь покупкою — до бойовиків було рукою подати, тож ходили, як по лезу бритви. У її кімнаті почали з’являтися букети, а в них — милі записочки. І це були, як пригадує жінка, розкішні троянди, за якими хлопець їздив за 60—70 кілометрів — у Станиці Луганській таке багатство важко було роздобути.

— Звичайно, приємно було бачити таку увагу, — каже Настя. — Я відчувала, що Андрій — серйозний хлопець, що його слова не пустопорожні. І якщо спочатку сумнівалася, чи потрібні мені в армії (та ще й на війні!) ці стосунки, то дуже швидко мій майбутній чоловік усі сумніви розвіяв. Він полонив мене своїм ставленням, повагою й увагою.

Сьогодні, згадуючи 2017 рік, коли розквітло їхнє кохання, Андрій каже:

— Коли ти живеш під обстрілами, втрачаєш друга, не знаєш, чи настане для тебе «завтра», то поспішаєш жити. Хочеться все встигнути у цьому житті.

«При свідках — бойових побратимах, шкільних друзях — покликав я Настю заміж»

Настя прослужила в АТО близько восьми місяців. Після цього її в числі інших, кому не виповнилося 21 року, відправили у місце постійної дислокації 14–ї бригади, у Володимир–Волинський. Вона ще не знала, що зовсім скоро зателефонує Андрієві й повідомить, що в них буде дитина. Перша думка в нього після такої новини, звичайно, про те, що треба їхати до коханої, підтримати її. Але ж він на службі — не може зірватися і вирушити в дорогу. Як кажуть, під диктовку війни йшло їхнє життя. Але при першій нагоді Андрій уже попросився у відпустку. Зателефонував Насті. І літнього дня, коли в неї на службі у Володимирі–Волинському був вихідний, вона приїхала додому в Луцьк. У призначений час пішла на автостанцію зустрічати коханого.

— Бачу, — пригадує жінка, — йде Андрій. А за ним — гурт його бойових побратимів, які теж приїхали на Волинь у відпустку, шкільних друзів, як потім дізналась. І всі такі весело настроєні. Зрозуміла, що це незвичайна зустріч. Тоді Андрій став на одне коліно і попросив у мене руки і серця.

На його слова: «Будь моєю дружиною» відповіла згодою. А потім були заручини — приїхали батьки Андрія з Поворська, день весілля обговорили. Хотілося, звичайно, зареєструвати шлюб відразу, але замала відпустка в нареченого — днів не вистачало. Тож урочистість призначили на 2 вересня 2017–го. Андрій повернувся в АТО, а Настя невдовзі пішла в декретну відпустку і в Луцьку чекала народження їхнього синочка. який з’явився на світ 30 листопада 2017–го. На той час Андрій уже повернувся зі Сходу України і перебував у віськовій частині у Володимирі–Волинському. Коли настав день пологів, то, оскільки Насті робили кесарів розтин, першим саме він взяв на руки їхнього синочка, якого назвали Назаром.

У травні 2018–го в Андрія закінчився контракт і він повернувся додому, до своїх найдорожчих — дружини, сина. Зараз він працює на вантажному таксі й часто буває у відрядженнях не лише по Волині, Україні, а й за кордоном. Але ж це не на війні, і не треба щодня, щохвилини молитися, аби його Бог вберіг. Настя по суті розірвала контракт, оскільки була в декретній відпустці. І зараз, здається, по–іншому дивиться на життя. Уже не таким відчайдухом почувається, як навесні 2016–го, коли прийшла у військкомат і попросилася на службу в армію.

Настав день коли, їх було уже троє – тато, мама і синочок.
Настав день коли, їх було уже троє – тато, мама і синочок.
Ось – він нащадок Басистих, який наповнив їхнє життя новими турботами й радощами.
Ось – він нащадок Басистих, який наповнив їхнє життя новими турботами й радощами.

  — У нас є наш синочок, ми маємо заради кого жити, ми відповідальні за свою дитину, — каже жінка. — А тоді я була вільною — мене нічого не тримало в мирному житті.

До речі, Андрій і Настя в день весілля не вінчалися.

— Церковний шлюб у нас ще попереду, — сказала вона. — Ми з Андрієм це обговорюємо і знаємо, що настане день, коли нам у храмі священник пов’яже руки.

І це буде день, як висловилася жінка, набагато пам’ятніший за той, коли зареєстрували шлюб. Бо одна справа — печатка в паспорті, а друга — клятва перед Богом бути разом, «поки смерть не розлучить нас».


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.