Хочемо в Європу, а діємо не по–європейськи - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 23.72 € 26.32
Хочемо в Європу, а діємо не по–європейськи

Хто привозить сміття і викидає? Інопланетяни?

Фото article.unipack.ua.

Хочемо в Європу, а діємо не по–європейськи

Чим переймалася і з чого дивувалася останнім часом редактор відділу економіки «Газети Волинь» Алла ЛІСОВА

… як ми не вміємо співчувати

Біда приходить зненацька. Звалилася вона як сніг на голову минулого вівторка і на сім’ю моєї шкільної подруги. Її чоловік, який ще зранку почувався добре, поїхав у справах до Луцька. Коли поверталися додому у Володимир–Волинський, йому раптово на автозаправці стало зле. «Швидка», яка прибула на місце нещастя, трагедії не відвернула. За лічені хвилини людини не стало.

А вже за годину волинські сайти рясніли повідомленнями про цей фатальний випадок. Більше того, окремі з них помістили навіть відео, де чітко видно, як лікарі проводять реанімаційні заходи, що закінчуються безрезультатно. Біля медиків у нервовому заціпенінні стоять рідні, які були поруч із вмираючим чоловіком. А наступного дня ті ж сайти поспішили повідомити детальну інформацію, «хто саме помер вчора на автозаправці».

Передивилася я це все не без стресу (наші родини дружать більш як тридцять років) і подумала: «А чи хотіли б ті, хто розміщував ці сюжети, аби про їхніх близьких перечитували тисячі та десятки тисяч людей, переглядали моторошні кадри, як намагаються людину повернути до життя?». Напевно, ні.

Часто в гонитві за сенсацією ми забуваємо елементарні норми моралі, а в згаданому випадку — ​журналістської етики. Не усвідомлюючи, яку мету переслідуєш, коли отак, без оглядки, «залазиш» у приватне життя того, хто перебуває у важкому психологічному стані, раниш у саме серце нещасних людей. Уявляєте, дружина або діти, які пережили жахливі дні, «заходять» в інтернет, щоб відволіктися від гнітючих думок, а тут…

Якось довелося прочитати біографічну статтю про дивовижну жінку — ​американську письменницю Хелен Келлер. Утративши в ранньому віці слух і зір, вона змогла ціною неймовірних зусиль перебороти страшну недугу — ​навчилася читати і писати шрифтом Брайля, згодом розмовляти. А ще через трохи стала відомою письменницею, чиї книги «Моя історія», «Світ, у якому я живу» стали бестселерами, на їх основі зняли фільми. Отож ця жінка, яка пізнала важкі емоційні страждання, зазначала: «Якщо пом’якшити умієш біль чужий, то не даремно ходиш по землі оцій».

Та в реальному житті не завжди так виходить. Знаючи добре, що покликані любити ближніх і мати щиру любов між собою, проявляємо черствість, душевну лінь. Не завжди намагаємося виявити доброту та розуміння, здатність поставити себе на місце іншого, вміти відчувати біль іншої особи. Годинами просиджуємо в соц­мережах — ​і не поспішаємо взяти Біблію, в якій послідовник Ісуса Христа апостол Павло так закликає до співчуття: «Тішитися з тими, хто тішиться, і плакати з отими, хто плаче»…

Неприємний осад залишився від іще одного трагічного випадку. Мороз проймає, коли згадую, як в інтернеті топтали пам’ять депутата однієї з місцевих рад, який у розквіті літ загинув в автокатастрофі. Його недруги та недоброзичливці під усілякими вигаданими ніками писали пости, сповнені цинізму, зловтіхи та злоби. Знаючи ситуацію не від інших, не виключаю того факту, що окремі з них тиснули руку чоловікові, сипали компліментами, а то й зверталися з якимись проханнями, коли він був ще живий. І, судячи з величезної активності «коментаторів», складалося враження, що хтось «смакує» такою чорнотою.

Кажуть, що про тих, хто відійшов у кращі світи, говорять або добре, або нічого. Якщо ж померлий мав недоліки, то, напевно, правильніше було б казати про них за життя. Зрештою, пригадуєте біблійний вислів «хай кине камінь той, хто без гріха…» На превеликий жаль, людям часто легше засуджувати помилки інших, ніж зрозуміти їхні почуття. Вміти прощати своїм ворогам — ​це зрілість і мудрість християнської душі та серця. Але чомусь часто ми про це забуваємо, натомість наша українська жаба бере верх над здоровим глуздом, а егоїзм, заздрість затьмарюють щире співчуття.

…чому не бачимо в своєму оці «колоди»

Один із чудових ранків цієї осені був затьмарений прикрою картинкою. Біля міського парку культури та відпочинку Нововолинська, якраз навпроти приміщення міськ­ради, де проходить багато урочистостей, на бруківці валялося розбите скло. А поруч осиротіло стояли опори, на яких ще недавно виблискували ліхтарі. Чиясь варварська рука вночі їх розбила. Біля філігранних, зроблених із металу лавочок купами лежали лушпайки від соняшникового насіння. Так хтось розважався вечірньої чи нічної пори. Наймовірніше, молоді люди…

Якось я мала невеличкий інцидент зі старшою пані, яка на одній із клумб у центрі міста збирала насіння. При тому зайшла на середину газону, грубо витоптавши квіти, які буяли різнобарв’ям. На моє делікатне зауваження вона неприязно мовила: «Вам то яке діло? Я ж не у ваш садок зайшла!».

Не перестає дивувати наше недбальство на святому місці, де знайшли останній спочинок земляки. Дорогою до Низкиницького Свято–Успенського чоловічого монастиря, біля гаражів, можна побачити гори непотребу. Хто його привозить і там викидає? Інопланетяни чи, може, мешканці інших міст або віддалених сіл?

Чи не пора нам, переймаючи краще у європейців, шукати й наш метод впливу на недобросовісних громадян, котрі звикли лише критикувати й нарікати на когось, а самі  не виконують найелементарнішого.

З цього приводу часто чути нарікання: мовляв, влада не дивиться за порядком. Можливо, декілька додаткових сміттєвих баків ситуацію покращили б. Але кардинально не змінили б, це точно. Адже, йдучи вулицями та провулками міста, спостерігаєш, як у різних місцях стоїть достатньо контейнерів для відходів, але чомусь кульки зі сміттям валяються біля них. Як і не змінять ситуацію з хуліганськими витівками в громадських місцях якісь контрольно–каральні заходи, які мали б вжити правоохоронці. Наразі хоч би тому, що поліція потерпає від катастрофічної нестачі кадрів. Та й, як кажуть, біля кожного стовпа сторожа не поставиш.

Хоча в інших країнах інакше. Нерідко доводилося бачити, який непривабливий вигляд мають у нас прикордонні смуги на під’їздах до міжнародних переходів у Польщу. Подорожувальники часто (особливо коли виникали кілометрові черги) лінуються навіть ви­йти з авто, щоб викинути десь подалі, а не на узбіччя дороги обгортки від їжі, пластиковий посуд, огризки від фруктів тощо. А от на польській стороні робити таке — ​зась! Бо може приїхати поліція і оштрафувати, а то й попередити про депортацію.

… Якось довелося прочитати цікавий матеріал про те, як у Німеччині, чистотою і порядком якої ми захоплюємося, ще в ХV столітті знайшли методи, як змусити німців не смітити й прибирати за собою. Спосіб простий, як і все геніальне. Так–от, у регіоні Швабія вирішили діями «батогом», а не домовленостями і проханнями. Тривалий час шваби викидали все, що зайве в хаті (сміття, попіл з печей, навіть помиї), просто за поріг свого житла. В результаті — ​потопаючі в нечистотах селища і містечка, антисанітарія спровокувала спалахи важких хвороб. Правителі краю спочатку писали рескрипти (спеціальні листи) про те, що відходи життєдіяльності людей і домашньої худоби слід вивозити подалі від села. Але накази не виконувалися. І як проконтролювати? Не поставиш же наглядача до кожного сарайчика і не скасуєш різні хабарі та підношення (для завзятих служак закону). Бо все одно люди лазівку знайдуть.

Через такий стан граф видав чергове, але, як виявилося, дієве розпорядження: у разі, якщо хтось із жителів помітив, що його сусід два тижні не прибирає своє сміття, і не доніс на порушника, покарані будуть обидва. Але якщо ж ти повідомив про непорядок, то отримуєш законну підставу на присвоєння собі частини сусідської землі. Опісля щотижня, по суботах, усі без винятку старанно і на очах у сусідів чистили майданчики і підходи до своїх домівок. Таким чином жителі Швабії швидко прибрали все навколо. Після того так зване швабське «кервохе» (тиждень прибирання) переросло в примітну частину культури німців. Чи не пора нам, переймаючи краще у європейців, шукати й наш метод впливу на недобросовісних громадян, котрі звикли лише критикувати й нарікати на когось, а самі не виконують найелементарнішого?


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.