«Ловити дітей над прірвою — ​єдине, чого мені хочеться по–справжньому» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 23.69 € 26.24
«Ловити дітей над прірвою — ​єдине, чого мені хочеться по–справжньому»

Волинь-нова

«Ловити дітей над прірвою — ​єдине, чого мені хочеться по–справжньому»

Заради цих слів 17–річного Холдена, героя роману Джерома Селінджера «Ловець у житі», перечитую відверту сповідь вкотре. Написана ще в 1951–му у США, а наче про наше тепер. Ловець — ​це як професія, як місія, як надзавдання життя — ​стерегти дітей над прірвою. Аби, загравшись у дорослішання, не потрапили в біду. Бо ж юність безпечна й зухвала. Вона протестує, що старші сенсом обрали накопичення достатку. Підліткам треба спробувати всі задоволення, і вони не думають, що кудись через них упадуть

«Спайси, фен, альфа» — ​написано шлях до синтетичного задоволення на кожному паркані й стіні. Це сигнал для нас, що дітей заганяють у прірву з жита, де вони безтурботно гралися. Ми проходимо повз і не замислюємося, що це — ​реклама, завдяки якій наркодилери знаходять клієнта, тобто чиюсь дитину. І ці наркотики отримати просто — ​в інтернеті оплатити і за вказаною адресою забрати «закладку» зі схованки. Це як модний квест, як гра, але призводить до біди. І чомусь цей квест не фіксують ні відеокамери спостереження, ні кіберполіцейські. Хто ж врятує наших дітей? Де ви, ловці, у якому житі?

Час пік. На зупинці з десяток людей. Раптом по дорозі поміж автами біжить і падає, встає і знову біжить пристойно одягнений, але зовсім «розгальмований» юнак.

Час пік. На зупинці з десяток людей. Раптом по дорозі поміж автами біжить і падає, встає і знову біжить пристойно одягнений, але зовсім «розгальмований» юнак. Кілька разів перевертається, лягає на дорозі (бозна, що йому робиться). «Попаде під машину», — ​ойкають жінки. «Хай попадає, як дурне, — ​якесь обкурене чи нанюхане», — ​спльовують чоловіки. «Що ви таке кажете? Тож чиясь дитина!» — ​голосять жінки, і ми викликаємо патрульних. На них уся надія, на цих ловців на крутих джипах. Поки вони їдуть, хлопець «під кайфом» отримує по плечах від водія, якому гамселив кулаками у вікно, тричі перебігає дорогу, падає і біжить у безвість. Патрульні двічі дзвонять мені і перепитують, куди подівся цей невловимий. Страшно подумати, чим скінчилася ця історія підлітка, який розважився легкодоступними наркотиками, бо правоохоронці його не впіймали, інакше вже б опублікували у фейсбуці. А за кілька днів читаю про доблесних «ловців»: «Муніципали виявили молодика, який робив «закладку» з наркотиками. Поліцейські (ПІБ, звання і усміхнені фото «ловців» у повний ріст. — ​Авт.), помітили підозрілого чоловіка, який щось шукав під будівельним сміттям, швидко зреагували на дивну поведінку і виявили, що той закладав наркотики. Речовину було вилучено, а молодика затримати не вдалося, він втік у двори». От така халепа з тими «ловцями» — ​лише сфотографували спину втікача, щоб викласти у фейсбуці черговий звіт про пророблену роботу. І я собі думаю, що справжніми ловцями можуть бути лише одержимі, які самі побували над прірвою. Це дано Господом, як апостолам, які ловили рибу, закидаючи сіті в море. «Ходіть зі Мною, і Я зроблю вас ловцями людей», — ​покликав їх Христос. І ось це місіонерство — ​у книзі Селінджера. Підліток, що побував на межі, хоче врятувати інших: «…я собі уявляв, як табунець малечі грається серед поля — ​кругом жито й жито, куди не глянь. Тисячі дітлахів, і довкола — ​жодної… дорослої людини. Крім мене, звичайно. А я стою на краю страшнющої прірви. Нібито я повинен ловити малюків, якщо вони підбіжать дуже близько до прірви. Бо вони граються, гасають і не дивляться, куди біжать. А я повинен звідкись вискакувати й ловити їх, щоб не зірвались у прірву. Оце й усе, що я маю цілий день робити. Стерегти дітей над прірвою в житі. Дурниці, звичайно, я знаю, але це — ​єдине, чого мені хочеться по–справжньому».