І після смерті їхні голоси не згасли - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 23.69
І після смерті їхні голоси не згасли

Волинь-нова

І після смерті їхні голоси не згасли

Увагу кожного читача приверне книга «Голод 1946–1947 рр. в Україні: колективна пам’ять». Та її цінність не у кількості сторінок (їх 1176!), а у тематиці, яка в наш час малопомітна, хоч дуже потрібна і важлива для суспільства. Так, це мова про одну з гірких сторінок історії нашої країни — ​повоєнний голодомор, коли Західна Україна рятувала мільйони голодуючих із Півдня, Центру, Сходу нашої держави, прилеглих областей Росії

Незвична й історія книги, яка щойно побачила світ завдяки небайдужим людям. Ім’я одного з її упорядників обведене скорботною рамкою. Це кандидат історичних наук Олександра Веселова, уродженка Дніпродзержинська, котра стала щирим патріотом України і все своє творче життя присвятила вивченню теми голодомору. Вочевидь тому, що в дитинстві пережила цю трагедію, ледь сама не стала жертвою людоїдів.

Вона зібрала понад тисячу спогадів тих, хто пережив повоєнні 1946–1947 роки. На жаль, Олександра Веселова відійшла у Вічність. Спроби видати ці документи історії виявилися марними: нема автора — ​втрачається інтерес до його доробку. Та головне — ​як завжди, у держави бракує коштів. Уже думалося, що спогади стануть безмовною шухлядною макулатурою.

Олександра Веселова зібрала понад тисячу спогадів тих, хто пережив повоєнні 1946–1947 роки.

Але тут і починається історія, пов’язана з Волинню, Луцьком, їхнє воскресіння. З Олександрою Михайлівною волинянин Андрій Бондарчук, письменник, журналіст, тісно контактував при підготовці своєї книги «Голодомор 1946–1947 років: непокараний злочин, забуте добро», яка одержала високу оцінку. В ній є розповідь і про Олександру Веселову, її спогади. Уже після смерті дружини чоловік на її робочому столі знайшов запис: «Надіслати А. І. Бондарчуку десятитомне видання про голодомори». І він це зробив, а Андрій Іванович презентував його нашій бібліотеці.

Про сумну долю творчого спадку Олександри Михайлівни від її чоловіка і голови Ради асоціації дослідників голодоморів в Україні Василя Марочка дізнався наш земляк. Він із тих людей, про котрих «Газета Волинь» розповідала в рубриці «Ті, що тримають небо». Василь Марочко, вірний своєму розумінню громадянського обов’язку, простягнув руку допомоги. Звернувся до свого ідейного побратима в США, нашого земляка, про якого теж писала «Газета Волинь», Михайла Гереця. У свої 94 роки він є членом дирекції Дослідної фундації імені Олега Ольжича, яка виділила 4 тисячі доларів. І тут за справу взялися доктор історичних наук Василь Марочко та видавець Марко Мельник. За короткий час книга побачила світ. Однак цих коштів вистачило лише на 415 примірників, що для країни явно замало. Зважаючи на важливість теми, книга потрапила у список видань, якими Україна забезпечує бібліотеки. За державний кошт було надруковано додатково ще тисячу примірників.

Учора в Києві в Національному університеті імені Тараса Шевченка відбулася Міжнародна науково–практична конференція до 86–х роковин голодомору. Тут і презентували згадану книгу та ще дві Андрія Бондарчука. Наша бібліотека готує захід на цю тему.

Людмила СТАСЮК,
директор Волинської державної обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олени Пчілки

 

 

Уривки з книги «Голод 1946–1947 рр. в Україні: колективна пам’ять»

«Східняки» розповідали, що їхні сім’ї пухнуть з голоду»

Добре пам’ятаю голод 1947 року. Тоді проживав у селі Петрилів Тлумацького району Станіславської (нині Івано–Франківської області)

Мені йшов 15–й рік. Часто бував у Станіславі, куди батько возив у торбі зерно, щоб його обміняти на швейну машинку, тканину чи інший будь–який крам, необхідний для родини, бо в сім’ї було 6 дітей. Все це везли люди з районів Східної України, вони їхали на дахах вагонів, везли речі, щоб обміняти їх на зерно. З розмов чув, що «східняки» найбільше боялися «гачечників» — ​людей, які піджидали тих, хто повертався із Західної України, і за допомогою гачків, які закидали, забирали з дахів вагонів речі, зерно, а часто–густо і людей, ранили їх чи навіть вбивали.

«Східняки» розповідали, що їхні сім’ї пухнуть з голоду, люди були дуже виснажені, і мій батько та його односельці не тільки продавали їм зерно, а й давали просто так.

Через два роки на Станіславщині теж почалася конфіскація хліба державою. Батька заарештували за зв’язок із частинами ОУН. Матері присудили 6 років тюрми за невиконання плану хлібозаготівель. А ми залишилися самі. Найстаршому брату Іванові було шістнадцять років, а найменшій сестрі Дусі — ​чотири.

Михайло ТВЕРДОХЛІБ, 1932 р. н.,
м. Бердичів Житомирської області:

 

 

Уривки з книги «Голод 1946–1947 рр. в Україні: колективна пам’ять»

«Зарізала свою дитину і так годувала інших діток, аби ж хоч ті вижили…»

Страшною була зима 1933–го. Пригадую, я, маленька, сиділа біля вікна і спостерігала, як вулицею їхала підвода. «Он мертвих повезли», — ​стримуючи сльози, мовила моя мама

Трупи на підводі везли, як дрова. На кладовищі скинули їх просто на сніг. А напровесні, як тільки–но він почав танути, викопали яму і всіх замордованих голодом загорнули в землю. Люди вимирали сім’ями, причому в ті часи часи вони були немалі — ​дітей народжували стільки, скільки Бог дав, щонайменше п’ять.

А одна жінка з нашого села у відчаї зарізала свою дитину і так годувала інших діток, аби ж хоч ті вижили. Не було в Жовтневому ні котів, ні собак — ​усіх поїли! Хто як міг — ​виживав. Погреби, комори, хліви — ​усе було порожнє…

Надію на життя вселила весна. У їжу пішло все, що тільки–но проростало із землі, — ​спориш, лобода, щавель, зрештою, будь–які бур’яни і трави. Ото була радість — ​звичайне зело рятувало від голодної смерті! Відтак, хто де міг, діставали лушпайки й садили (так само і в 47–му році)…

Так, важким був і 47–й, який видався неврожайним. Людей гнітили і повоєнна розруха, і голод. А у нашій сім’ї не стало й батька — ​загинув у Німеччині. Старша сестра, яку в роки війни німці відправили в рабство до бауера, повернувшись, привезла з Мюнхена дві валізи одягу. Це й рятувало — ​вимінювала його на продукти в інших областях. Узимку, в лютий мороз, на відкритих платформах вантажних поїздів везла вузлик пшона і мішечок картоплі. Привезе, а вона тверда, як камінці. З померзлої картоплі, солодкої на смак, варили суп…

Марія ШТЕФАН, уродженка села Жовтневе Київської області, яка знайшла порятунок на Закарпатті, де все життя пропрацювала вчителькою

 

 

Уривки з книги «Голод 1946–1947 рр. в Україні: колективна пам’ять»

«А я піднялася до неї цією драбиною і приказувала: «Тільки не вмирай»

Про справжній хліб навіть не згадували, не було в хаті й зернини. Колись бабуся Уляна по материній лінії приносила нам (а дітей було четверо) у решеті гречаної полови (досі не можу збагнути, як вона лишилася, гречки не було), її треба було якось спекти з не дуже гірким листям, сухим і перетертим. Те «печиво» розвалювалося на очах. Досі не знаю, як тільки мама умудрялася його пекти. Та й полова була рідкістю

Хтось у нашому селі (а це Річиця Чорнобильського району Київщини, якого після аварії на ЧАЕС уже немає на карті України) сказав, що із «Западної» (так у нас називали західні області) можна привезти картоплі, яка згнила і затхнулася в кагатах.

Десь двадцять чоловік зібралося їхати по ту картоплю й кілька підлітків, серед них була і моя 15–річна сестра Оля. Як вона опісля розповідала, добиралися товарняками до станції Лановці, село Загайці (пізніше я дізналася, що це в Тернопільській області). Там вона назбирала на дні кагату в торбу гнилої картоплі і якимось дивом дісталася з такими ж бідолахами товарняком, що віз вугілля до станції, яка від нашого села десь за кілометрів сім — ​вісім. Як ми чекали Олю з тією картоплею!

Як сьогодні бачу, як мама, зробивши з неї борошно, пече на сковорідці. На противагу нашим чорним «бетам» з перемерзлої картоплі — ​ця ж біла–білісінька. Але запах який! Це такий сморід, що закривали носи, щоб проковтнути спечене. Старша сестра Надія, навіть незважаючи на голод, не могла той сморід проковтнути. У нас у дворі була повітка, біля неї стояла драбина. Вона мені вже пізніше розповідала, що вилізла по тій драбині на повітку й вирішила, що там і вмре. А я піднялася до неї цією драбиною і принесла щось поїсти, приказуючи: «Тільки не вмирай». Зрозуміло, що нічого доброго я не могла принести. Пам’ятаю, як ми накопали молочаю, хтось сказав, що в нього солодке коріння. Поки його сушили в печі, то ми, діти, майже весь витягли і з’їли.

Анастасія ФІЛАТЕНКО (1941–2018), заслужений журналіст України, колишня журналістка газети «Волинь»


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.