«Марія зарізала власну дочку і наварила з неї холодцю для чоловіка…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 23.69
«Марія зарізала власну дочку і наварила з неї холодцю для чоловіка…»

Ці книги повинні передаватися з покоління в покоління.

Волинь-нова

«Марія зарізала власну дочку і наварила з неї холодцю для чоловіка…»

У суботу, 23 листопада, о 16:00 запаліть на своєму вікні свічку пам’яті за невинно убієнними українцями під час Голодоморів. Найстрашніші з них були у 1932–1933 і 1946–1947 роках. Сьогодні ми публікуємо спогади про ці жорстокі часи жителів Ківерцівського району

Одні з них увійшли в книжку «Україна. Голодомор 1946–1947 років: непокараний злочин, забуте добро» (упорядник і автор — ​письменник, журналіст, народний депутат України І скликання, почесний громадянин Волині, Луцька Андрій Бондарчук). А інші — ​в нову, яка була презентована тільки вчора в Києві — ​«Голод 1946–1947 рр. в Україні: колективна пам’ять» (упорядник Василь Морочко, ініціатор та організатор проєкту — ​знову згаданий раніше Андрій Бондарчук). Це не просто спогади, не просто сльози і біль, це нагадування нам, що до Голодомору під час віроломної війни, яку знову проти нас розв’язав Кремль, — ​лише один крок…

«Ставала людина звіром»

Микола МИЦЕНКО, уродженець Харківської області, нині житель міста Ківерці, колишній багатолітній редактор районної газети «Вільним шляхом». Уривок із книжки «Україна. Голодомор 1946–1947 років: непокараний злочин, забуте добро»

Я, безумовно, не пам’ятаю голоду, але, кажуть, тяжко пережив його. Аби врятувати мене від голодної смерті, напровесні тридцять третього року мама (батько навчався на курсах трактористів у Краснограді) проміняла останній, найдорожчий весільний подарунок — ​швейну машинку «Зінгер» — на пуд пшона, яке варила, а потім ще пережовувала цю масу, зав’язувала в марлевий вузличок і давала мені смоктати оцю «куклу». А про те, що тоді творилося в селі, мама (як і більшість односельчан), залякана радянською пропагандою, боялася розповідати до останніх днів свого життя. Лише скрушно повторювала: «Не доведи Господи ще таке бачити».

Правду про голод мені розповіла рідна мамина сестра, моя тітка Марія Іванівна Столярчук (Петренко) лише недавно. У1933- му їй було вже десять років, тож вона добре все те пам’ятає…

Найпершим опух і в нелюдських муках помер з голоду старший брат Олексій, потім — ​Микола, через кілька днів — ​Ванько і Сергій. Останньою загинула найменша сестричка.

У перші роки колгоспного ладу, згадує тітка, їхня багатодітна сім’я мала корову, порося, кілька десятків курей і трохи городу. Аби прогодувати дітей і себе, батькам доводилося багато і тяжко працювати. Основною їжею було молоко з чорним хлібом та сухарями. У неділю мама іноді рубала курку, а також варила узвар із сушеного терну, ​цукрових буряків, восени пекли гарбузи. А найсмачнішим делікатесом для дітей була кваша — ​закваска житнього борошна зі свіжим терном. Словом, якось можна було жити. Страшним видався 1933-й рік, особливо весна. Усе, що було припасено батьками, до зернини забрали так звані уповноважені. І досі тітка пам’ятає, як вони обнишпорили всі закутки і, побачивши кілька качанів кукурудзи, що висіли у сінях на стіні, забрали їх, незважаючи на гіркі мамині сльози, вмовляння не робити цього, бо нічим буде й городу посадити.

А далі сталося таке. Спочатку зарізали порося, вирубали всіх курей, дійшла черга до корови. Все, що було у хаті з продовольства, поїли, а потім почали міняти різне лахміття на склянку молока, скибочку хліба чи жменю якоїсь крупи. Але дітям цього вже було замало. Найпершим опух і в нелюдських муках помер з голоду старший брат Олексій, потім — ​Микола, через кілька днів — ​Ванько і Сергій. Останньою загинула найменша сестричка — ​Нюся, яка все просила дати їй перед смертю хоч одну зелену ще вишеньку. Усіх їх «батя» (так вони називали тата) з мамою загортали замість труни в рядна, і так завозили на цвинтар, де ховали у великій спільній ямі.

Люди щодня мерли десятками, цілими сім’ями. Спеціальні похоронні бригади їздили підводами, збирали їх і везли у загальну яму. Підбирали і закопували іноді ще живих людей, аби до них більше не повертатися, бо і ті, хто звозив трупи, самі ледве трималися на ногах.

...І ще одна картина тієї страшної весни часто постає перед очима тітки. Одного дня діти пришкільного табору, в якому була і вона, разом з вихователькою пішли бавитися до річки. Загравшись, ніхто не помітив, як якась жінка підкликала до себе семирічну дівчинку Таню (це була дочка голови сільського споживчого товариства) і непомітно повела її до своєї хати. Вихователька спохватилася лише за обідом, побачивши за столом вільне місце, де мала сидіти дівчинка.

Спочатку всі подумали, що Таня пішла додому, бо жили вони поруч зі школою. Але там її не виявилося. І тоді батьки, вихователька і діти побігли через міст до Катрі (прізвище з етичних міркувань не називаю), яку люди вже підозрювали в недоброму. Те, що вони побачили, приголомшило усіх, особливо батьків. Посеред хати стояла закривавлена жінка, а на столі лежали голівка дівчинки, руки і ноги, які людоїдка ще не встигла заховати. За цей злочин односельчанку було засуджено на 12 років ув’язнення.

А ось які моторошні свідчення мешканця Миколаївки Івана Йоновича Мандича оприлюднила недавно колишня жителька Л. О. Дерев’янко у своїй книжечці: «Деякі ж люди в селі, доведені голодом до божевілля, їли своїх дітей. Так, Іван і Марія К. з’їли своїх шістьох дітей… Марія з Крисової зарізала власну дочку Катю і наварила з неї холодцю для чоловіка. Марфа К. зарізала племінницю Дуню, яка прийшла до тітки в гості… Брати Г. зарізали свого брата Івана…» Старожили пригадують більше десяти випадків канібальства у вимираючому селі.

… Ну, а скільки ж загинуло мученицькою смертю жителів Миколаївки? За моїми підрахунками, їх вимерло понад 1,4 тисячі чоловік. Ці людські втрати не відновилися навіть за п’ятдесят років радянської влади і навряд чи коли-небудь відновляться.

 

«Наші люди їхали по хліб на Волинь, де не було голоду»

Мені не раз доводилося чути розповіді рідних, як після війни їхали голодні люди, просили шматок хліба чи картоплі. Спочатку їм давали по кілька картоплин, трохи зерна, хліб та сало. Голодних все більшало, по кілька разів заходили на день, а невеличкі запаси селянської родини ставали все скупішими. Але як не зжалитись над людиною, яка просить їсти. Просять — ​значить край, значить люди більше терпіти не можуть. Давали вкінці уже по одній картоплині, по кілька квасолин

Олександр КЛИМЧУК, село Дерно Ківерцівського району Волинської області, уривок із книги «Голод 1946 – 1947 рр. в Україні: колективна пам’ять»

Старожили Ківерців пам’ятають, як залізнична станція міста тоді була переповнена людьми. У невеличкому залі всі не поміщалися, палили вогні на подвір’ї, а добиралися сюди на товарних поїздах: сиділи на платформах чи зверху на вагонах, дехто й замерзав у дорозі чи помирав з голоду, не доїхавши сюди. Нелегко було й самим ківерчанам. У місті була карткова система. Люди також недоїдали, хворіли. Та все ж таки щось мали і ділилися з голодуючими. Приносили хліб, цукор, чай. Ніхто їх до цього не примушував і ніяких вказівок не давав. Робили вони це з власної волі. І сьогодні на Волині проживає немало людей, які прийшли в наш край в голодні повоєнні роки і залишилися жити тут. Продавець книжкового магазину селища Цумань Ганна Василівна Скоц родом із Брянщини. Дівчинкою-підлітком переїхала на Волинь разом з батьками. У дитячу пам’ять глибоко врізалися голодні повоєнні літа. Ганна Василівна розповідає: «Коли почалася війна, у нас в колгоспі саме жнивували. Та не встигли люди зібрати хліб, фашисти все спалили. Коли наші війська наступали, дуже важкі бої йшли, скільки солдатів загинуло, то ніхто і не знає. Все було винищено. І тоді почався голод. Нашу сім’ю врятувала корова.

Якби хто на чужій смузі взяв картоплину, то і вбити могли б.

Збираємося ми, дітвора, років по 10–14 навесні і йдемо до 13 км від села збирати в полі минулорічну картоплю. Станемо в ряди, так метрів 2–3 один від одного і прочісуємо поле. Якби хто на чужій смузі взяв картоплину, то і вбити могли б. Принесемо по кілька мерзлих картоплин, мати їх висушить, потре і з молоком такої солодкої бовтухи наварить. А влітку варили липове листя, лободу, кропиву. Хліба майже не бачили. Як раз на місяць маленька скибка попаде, то було велике щастя. Весна 1946 року була особливо страшною. Не знали, чи переживемо. Ніна, старша сестра, поїхала перша. Зупинилася в Цумані. Потім ми сюди всією сім’єю переїхали. Приїхали в березні 1946-го. Голі, босі, голодні. Спочатку поселилися в бараці. 4 сім’ї в одній кімнаті жили, 12 осіб. А ще постійно приїжджали земляки, давали ми їм і хліб, і зерно. Пережили і голод, і холод. Залишилися жити в Цумані.

— Тридцять три роки прожила в нашій сім’ї Варвара Петрівна Лук’янова, — ​розповідає колишній директор Жидичинської середньої школи Я. П. Настенко. — ​Коли вона їхала на Волинь взимку зверху на вагоні, то відморозила ноги. Одну половину ступні довелося ампутувати. В той час головою сільради був І. Г. Кушнірук. Він пожалів нещасну жінку і прихистив її у себе. У 1947-му мати тяжко захворіла, і тітка Варка перейшла до нас. Коли мати померла, вона так і залишилася доживати у нас віку.

Поліна Григорівна Буравкіна — ​колгоспна пенсіонерка, ветеран праці, проживає у с. Хорлупи. Сьогодні у селі не всі й знають, що приїхала [вона] на Волинь у ті голодні повоєнні роки, шукаючи рятунку, і залишилася жити серед добрих людей: «Мені виповнилося сім років, коли померла мама. Потім — ​війна. Мене зі старшою сестрою евакуювали у Курську область. По дорозі я від неї відбилася. Коли після визволення повернулася назад, вжахнулася — ​все спалено. Почався голод. Варили кропиву, гнилу картоплю збирали. Наші люди їхали на Волинь за хлібом. Навесні 1946-го поїхала і я. Зупинилася в м. Рівне, стою і плачу. Люди питають: «Чого ти, дівчинко, плачеш?» «Роботу хочу десь знайти», — ​відповідаю. «Сідай з нами, ми їдемо в Олику, на базар, там і запитаєш людей». Їду в вагоні, обмотую ноги соломою. Коли дісталися до Олики, порадили мені йти до контори райспоживспілки, на роботу там проситися. У споживспілці було невелике господарство, корови, свині. Стала у тому господарстві. Люди ставилися з приязню, знали, що я сирота. Потім колгосп у Хорлупах організували. Голова попросив мене туди на роботу перейти. Так з перших років створення колгоспу весь вік у ньому й трудилась. Тяжко згадувати повоєнні роки. Якось мене запросили у школу виступити. Розповідаю дітям, як крихти хліба збирала, дивлюся на них і здається, знаєте, що вони мені не вірять».

Інші спогади у книзі жителів села Хорлупи:

Онисія Андріївна Семенюк: «Важкі то були роки. Боляче було дивитися на людей, які ішли в такий [далекий] світ заради шматка хліба. Одного разу я вийшла на подвір’я. Дивлюся, а у нас в садку два хлопці вишукували під деревами у листі гнилі яблука. Нагодувала, дала ще на дорогу по шматку хліба й сала. А скільки таких людей проходило, що просили хоч що-небудь! Давали кожному то картоплі, то жменю квасолі, то пригорщу зерна. Хто що міг, давав»

Харитина Василівна Кондрашина: «Прийшла до нас дівчинка — ​обдерта, брудна. Обчистили, помили, одягли, як могли. Цілу зиму в нас жила. Робила, що могла, по господарству, вовну пряла. Навесні прийшла її мати і забрала Катю. Ми дали їм картоплі, квасолі. Чим могли, тим ділилися. А що робити, коли біда»?

Таїсія Дмитрівна Мельник: «Я була тоді ще мала, але пам’ятаю, що у нас не раз ночували жінки. Троє жінок жили у нас всю зиму. Вони ходили, просили щось з харчів. Хліб сушили. Коли назбирають мішок сухарів, відправляють з кимось до себе [додому]. Холод, а вони обдерті, бо одяг вимінюють на продукти».

 

«Вічно про це пам’ятатиму»

...У 1946 році з весни до осені (на Харківщині — Ред.) не було жодного дощу. На колгоспних полях, на людських городах все погоріло. Люди збували худобу, птицю, бо її не було чим годувати. Почався голод. Передбачливі люди ще раніше почали втікати на Західну Україну. До речі, ніхто не боявся тоді їхати в «бандерівський край»

Світлана РОМАЩУК, уродженка Харківської області, жителька села Хорлупи Ківерцівського району, уривок із книжки «Україна. Голодомор 1946 – 1947 років: непокараний злочин, забуте добро»

Ми перебули дома Новий рік і мама теж вирішила їхати туди… Повимирали маленькі дітки, старики. Люди жебракували. Моя мама одного ранку натопила піч, наказала нам з братом накритись добре і лежати на печі, не злазити. Їсти не було чого. Куди мама пішла, ми не знали, з братом голодні лежали під лахами і не ворушились. Не було сили навіть говорити.

Минали дні і ночі. Їсти вже не хотілося. Нарешті прийшла мама з бабусею. Вони принесли в торбинці трохи круп. Почали варити куліш і відпоювати нас. Ми самостійно не могли навіть злізти з печі. Коли трохи ожили, мама пішла кудись знову. Нарешті повернулася з візником. Він їхав на санях, запряжених волами. Стояв сильний мороз. Нас обмотали ковдрами, посадили в сани, і ми всі поїхали в Харків. Бабуся, плачучи, залишилася. Більше я її не бачила. У Харкові зупинилися в маминого родича. У нього було двоє дітей, дружина. Всі вони теж голодували, жили в підвалі.

«Нікуди вас не відпущу, доки не відгодую». І ніякої плати не вимагала за це.

Почався морозяний 1947 рік. Мама дуже не хотіла їхати далі, але біда змусила. Ми прийшли на вокзал. Харків був знищений, ніби по ньому пройшовся страшний бульдозер. Понад дорогою стояли і сиділи голодуючі. Це були недавні фронтовики — ​у військових шинелях, багато з них були на милицях. Вони тягнули руки до перехожих і просили: «Подайте калєкє!». Отак влада дбала про фронтовиків, які втратили здоров’я.

Вокзал був зруйнований. Тисячі людей просили провідників, щоб пустили їх у вагони. Але пускали тих, у кого були маленькі діти. Ті, що лишились, видирались на дахи вагонів, щоб їхати на Західну Україну. Нам пощастило таки потрапити у вагон. Наш поїзд їхав до Львова, Коли він зупинявся на станціях, з вагонів, з їх дахів скидали замерзлих на смерть людей. Хто вони? Де їхні могили? Тільки тепер я усвідомлюю, як нам тоді пощастило, що ми їхали у вагоні. Дітям у вагонах навіть давали велику смугасту саморобну цукерку і кип’ячену воду.

Нарешті закінчилось це жахіття подорожі, і ми прибули до Львова. Вокзал був цілий, у місті теж не дуже багато руїн. Навіть мороз був невеличкий. Спочатку ми розмістились у вокзалі. Тут були сотні людей з дітьми. Всі добивались квитків, щоб їхати далі на захід. У Львові на вокзалі для дітей вже було організоване гаряче харчування. Нам з братом дали велику миску супу і два пиріжки. Крім того, на вокзал весь час приходили люди, напевне, львів’яни. Вони приносили дітям картоплю, пиріжки, печиво. Це все було саморобне і смачне, воно підтримувало нас, зігрівало душу. Нарешті ми приїхали в Луцьк. Спочатку жили в Теремно, в сім’ї Танюків — ​баби Хими і діда Андрія. Це були напрочуд добрі люди, у них було і молоко, і хліб, і все інше. Баба Хима годувала нас, примовляючи: «Нікуди вас не відпущу, доки не відгодую». І ніякої плати не вимагала за це.

Моя мама була вчителькою і довго шукала роботу. Нарешті їй вдалося влаштуватись в село Звірів Теремнівського району. Уявіть собі, приїхала жінка з чемоданчиком і двома малими дітьми. Не було у нас ні постелі, ні ліжка, ніякого посуду. Та й все це не продавалось у селі. А головне — ​грошей нема. Як жити? Але добрі люди все нам понаносили, навіть стіл і стільці. Ми жили у доброї вдови, у неї була дівчинка Маруся, яка завжди мене чимось пригощала, співала гарні народні пісні, розповідала щось цікаве. А потім нам дали квартиру. Ми садили город, купили корову, і наше життя на Волині стало легшим. Так ми нікуди звідси й не поїхали. Приросли до цієї землі. Любимо Волинь. Тут я виросла, вивчилась. Тут поховані мої рідні люди… І мені здається, що я тут народилась.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.