А щоб кадебісти боялися підійти до труби, на якій майорів синьо–жовтий прапор, її… «замінували» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.33 € 26.98
А щоб кадебісти боялися підійти до труби, на якій майорів синьо–жовтий прапор, її… «замінували»

Олександр Волошин їхав піднімати «бандерівський стяг» в інвалідному візку .

Волинь-нова

А щоб кадебісти боялися підійти до труби, на якій майорів синьо–жовтий прапор, її… «замінували»

Цьогоріч минає 30 літ, як Горохівщина уздріла символ омріяної незалежності над Борочичем. Новина про те, що якісь сміливці (можливо, першими в Україні) вивісили стяг на найвищому в селі місці, вмить розлетілася не лише районом, а й Волинню і дуже втішила найзапеклішого ворога радянської влади, провідника українського національно–демократичного визвольного руху В’ячеслава Чорновола.

Сільські вулиці не вміщали нежданих гостей, а на берестечківській трасі вишикувалася кількакілометрова черга з автомобілів — ​люди їхали помилуватися, як знамено радісно засвідчує: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». Прапор майорів майже добу — ​так Україні освідчилися у любові воістину героїчним на той час вчинком четверо друзів: Віталій Шмат, Віталій Холонівець, Віталій Святинчук і Олександр Волошин, який їхав вершити історичну справу в … інвалідному візку

 

Такі знайомства не забуваються

З Олександром Анатолійовичем зустрічаємося на його подвір’ї. Йому 56. Живе з батьками. 78–річний Анатолій Антонович півстоліття працював керуючим відділком Горохівського бурякорадгоспу. 80–літню Варвару Прокопівну за її уроки фізкультури досі люблять навіть колишні бешкетники. Чотири роки тому жінку підкосив інсульт, бо пережила горе, якого й ворогові не побажаєш.

Стараюся не торкатися душевних струн Олександра запитаннями, що розтривожать біль, приспаний часом і домашніми клопотами. Але за якусь мить розмовляємо з ним відверто, наче давні друзі. З чоловічих очей промениться щирість, відчуваються доброзичливість та інтелігентність. І жодного докору долі за те, що ще в юнацькі роки привела до інвалідного візка.

Олександр змалку верховодив серед ровесників. Не лише тому, що був сильним і відважним. Дітвора обрала його лідером за прагнення до справедливості, за дотепність і готовність відповідати навіть за безневинні хлоп’ячі витівки.

Біда наздогнала його на сільській греблі. Сашкові було 17. Навчався на слюсаря в Луцькому професійно–технічному училищі. Приїхав у село на вихідні. Молодь спокійно йшла додому, як раптом розлетілася від удару автівки. Саша крокував скраю і прийняв на себе найбільше болю. На все життя. Це зрозумів, коли упродовж 16–місячного лікування дива не вдалося сотворити найкращим нейрохірургам Львова. Потім була жахлива загибель в аварії 30–річного середульшого брата Віктора, недуга мами. У рідну світлицю часто наві­дується з Горохова наймолодший син Анатолія Антоновича і Варвари Прокопівни. Сергій Волошин — ​знаний на Горохівщині нотаріус.

Про Україну розповідали щоразу голосніше

Дні і ночі в різних клініках здавалися безкінечно одноманітними. Серед думок про минуле й майбутнє дорослішав на диво швидко. Доки мріяв, надіявся, вірив, Бог посилав Олександрові мудрих і добрих людей — ​для духовного зцілення.

Якось у палаті Горохівської райлікарні його сусідом став Степан Лазар. Олександр Анатолійович пригадує, що чоловікові було за шістдесят, він першим розповів йому правду про Україну. Зауваживши цікавість безвусого парубчини до своїх оповідей, підтверджував їх забороненими книгами, виданими ще в 1920–х роках. Юнак вдихав правду пожовклих сторінок, наче свіже повітря. Знайшов у собі відважність назватися зазомбованим комуністичним режимом і додому повернувся іншим.

До оселі Волошиних вечорами зачастив односелець, голова Крайового братства ветеранів ОУН–УПА імені Клима Савура, визначний діяч національно–визвольного руху Мелетій Семенюк (на жаль, уже покійний). Приносив книги письменників–шістдесятників, статті на цигарковому папері. Василь Стус, Євген Сверстюк, Іван Драч… Знайомство з творчістю цих та багатьох інших сповідників свободи пробудили в пам’яті Сашка, здавалося, назавжди забуті спогади дитинства: дід Антон співає йому замість колискових повстанські і стрілецькі пісні, а бабця Ксеня просить чоловіка стишити голос, «щоб ніхто не почув». Зрадів неймовірно, коли збагнув, що не зрадив мрії рідних про самостійну Україну.

У старенькій радіолі ночами «ловив» хвилі радіо «Свобода» і «Бі–Бі–Сі», а вечорами в гостинну оселю Волошиних зграйками сходилася молодь. Про Україну в хаті говорили хоч потайки, але щораз голосніше.

Національний стяг зробили власноруч

Життя тривало. 15 червня 1989 року нерозлучні із Сашком троє Віталіїв — ​Шмат, Холонівець і Святинчук — ​скупалися в мар’янівському ставку, попарубкували у селищі, а коли поверталися додому, в сутінках зустріли компанію незнайомців, які розповіли, що приїхали зі Львова нічним поїздом і йтимуть до світанку у Пляшеву вшанувати 338–му річницю Берестецької битви. До походу товариство підготувалося гідно. Відчувши приязнь волинян, довірливо розгорнуло перед ними синьо–жовтий прапор.

— Ми торкалися полотнища і відчували його рідним. До сліз, які важко було стримати, — ​ніколи не забуде тієї ночі Олександр Анатолійович. — ​Тепло попрощавшись, вирішили пробудити такі ж почуття в односельчан.

Сашко випросив удома велике простирадло. Батьки якраз пофарбували в жовтий і синій кольори штахети, тож не пошкодували й фарби.

Задум не відкладали. Сашко випросив удома велике простирадло. Батьки якраз пофарбували в жовтий і синій кольори штахети, тож не пошкодували й фарби.

Справа виявилася непростою. Фарбувати простирадло «погодилася» лише мочалка. Віталій цілу ніч повзав із нею на колінах, Сашко був поруч. Проблемою стало древко, але за ним, уже списаним інвентарем, у клуб сусіднього Широкого швидко з’їздив Сашко Навроцький. Щоб люди зраділи прапорові у святу неділю (25 червня якраз був і День молоді), не вистачало часу, аби пришити його до держална. Скористалися цвяшками. Лише трішки зачекали, доки скінчиться дискотека і міцно засне село.

«Щасливішого дня, мабуть, уже не буде»

Найвища в селі — ​36–метрова труба котельні. На неї й відрядили Віталія Святинчука. Хлопці стали один одному на плечі, аби друг дістався першої сходинки. Перемовлялися скупо. Ніч була такою темною, що пальця перед очима не було видно — ​не те що новоспеченого верхолаза. Подолавши шлях до мети, він стиха доповідав, що сидить угорі, перекинувши ногу в трубу, і надійно прикріплює стяг до громовідводу алюмінієвим дротом.

Спустився хвилин за 20. Усміхаючись, написали на залізі крейдою: «Заміновано!». Потиснули один одному руки і гайда по хатах — ​досипати. Та вже було не до сну. Хотілося першими побачити, як світанковий промінь, перш ніж торкнутися землі, поцілує прапор України.

— Він здавався на висоті гарним, наче з оксамиту, і дуже великим. Я більше не бачив такого. І радості такої, що розпирала груди, певно, ніколи не відчую. То був найщасливіший день у моєму житті, — ​поділився сокровенним Олександр Волошин.

…У село враз злетілися шуліками кадебісти. На підмогу їм прибув підрозділ воєнізованої пожежної охорони, але до «замінованої» труби близько підходити не наважувалися. Дослухалися до людського гомону, що залізні поручні драбини підрізано. Ця чутка, завбачливо пущена Сашком і Віталіями, як і «міна», бездоганно виконувала свою місію — ​якнайдовше втримати прапор на видноті. Врешті серед пожежників знайшовся відчайдух. Як добрався до середини, хтось стрільнув із пугача. Зі страху бідака завмер хвилин на 20, обійнявши іржавий «хмарочос».

…Здавалося, що полотнище летить зверху цілу вічність. Котрийсь із кадебістів схопив його і зайцем ускочив у задні двері підігнаного УАЗа… Решта шнирили по селі у пошуках «злочинців». Селян допитували в конторі, у школі. В КДБ у Горохові залякували, намагалися вербувати.

Кажуть, тієї ж ночі американське радіо розповіло світові про подію в Борочичі, а слуги соцдержави ще з місяць сторожували біля труби, таки обрізавши на ній знизу чимало залізних поручнів.

«Твоє мовчання може стать ганьбою»

— У селі тоді всі знали імена патріотів. Наймолодшому з них, Віталію Святинчуку, було 17, іншим двом Віталіям і Саші — ​по 20 літ, — ​розповідав депутат Мар’янівської ОТГ, ексначальник Горохівського РВ УМВС України у Волинській області підполковник міліції Ігор Богонос, який познайомив мене з Олександром Волошиним. 30 років тому він якраз переїжджав із Прибалтики в Борочиче на постійне проживання. На подію не встиг, а от емоції односельчан застав, як мовиться, у розпалі.

— А ми й не ховалися, не боялися, розказували, як було, — ​гордиться друзями Олександр. — На жаль, через важку хворобу три роки тому відійшов у засвіти Віталій Холонівець. Віталій Шмат оселився в Луцьку, Віталій Святинчук — ​у Миколаївській області.

Життя Олександра Волошина достойне найвищої поваги. З командою свободівців він не пропускає жодного районного віче, на якому йдеться про долю України. Щороку у червні їздить вшановувати річницю Берестецької битви, багато читає. Доглядає маму і квіти, виростив із кісточок великі лимонне й апельсинове дерева.

Олександра Анатолійовича, як і переважну більшість односельців, обурює, що в селі, де ще за три роки до проголошення Незалежності майорів синьо–жовтий стяг, віряни досі моляться в церкві Московського патріархату. Її настоятель отець Юрій Зарафутдінов із початку 2019–го обіцяє людям визначитися з переходом у лоно ПЦУ. Парафіяни смиренно чекають, покладаючись на гідність свого духовного наставника, просять залишитися ним і в рідній Українській церкві.

А ще пан Олександр може годинами читати напам’ять патріотичну і ліричну поезію улюблених авторів, скажімо Володимира Сосюри і Ліни Костенко. Любить і вірш Лермонтова «Прощай, немытая Россия». Своїм життєвим кредо обрав слова Дмитра Павличка: «Іди і правду людям говори! Не жди ніколи слушної пори — ​твоє мовчання може стать ганьбою!»

Такими Віталій Шмат (ліворуч) і Олександр Волошин були 30 років тому.
Такими Віталій Шмат (ліворуч) і Олександр Волошин були 30 років тому.

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.