Сестри з Полтавщини, яких на 20 років ізолювали від усіх,  ​і в свої тридцять запитують: «Мамо, ти за нами повернешся?» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.33 € 26.85
Сестри з Полтавщини,  яких на 20 років ізолювали від усіх,  ​і в свої тридцять запитують: «Мамо, ти за нами повернешся?»

Зараз Лілія Припутень — одна з матерів, яких можна ставити у приклад.

Фото fakty.ua.

Сестри з Полтавщини, яких на 20 років ізолювали від усіх,  ​і в свої тридцять запитують: «Мамо, ти за нами повернешся?»

Навіть зараз, коли дорослих дочок доводиться залишати на якийсь час самих у людному місці, вони хвилюються і ставлять матері це запитання

«Коли народилися близнята, то чоловік заявив, що буде виховувати їх у традиціях німецького суспільства»

Історія, про яку піде мова, сталася в селі Терни, що біля міста Лубни на Полтавщині. Двадцять років батько тримав під замком у власному будинку дочок-близнючок — ​Інну й Ліну Городищенків. Нині дівчатам по тридцять. Минуло чотири роки, як вони уже на волі, живуть з матір’ю — ​Лілією Припутень. Як і всі їхні ровесники, впевнено користуються комп’ютером й айфоном. До їхніх послуг чудова домашня бібліотека, яку мати поповнює цікавими книжками, і новий плазмовий телевізор із великим екраном. А колись сестри не знали, який надворі день і рік. Вони розважалися тим, що вбивали щурів, які забігали в будинок, — ​молотком чи кулаком…

Про те, що передувало такій драмі, мати дівчат розповідала:

— З колишнім чоловіком ми працювали разом на меблевому комбінаті. Олексій виріс у Німеччині, де служив його батько, і до тутешніх реалій ставився дуже скептично. Фактично відразу після одруження почали збирати документи для виїзду до Німеччини. Дозвільні документи прийшли, коли завагітніла. Олексій наполягав на аборті, та я відмовилася.

Після народження сина наше життя пішло наперекіс. Чоловік почав мене бити, закривати в будинку. Я не стала довго терпіти знущання — пішла з дитиною до батьків. Але вони вмовили мене повернутися до чоловіка. Та й Олексій клявся, що й пальцем більше не зачепить. А коли народилися близнючки, заявив, що буде виховувати їх у традиціях німецького суспільства. Це проявлялося в тому, що він заборонив їм гуляти з «виродками» надворі. Все частіше залишав дочок під замком у хаті: боявся, щоб вони не принесли якоїсь зарази з вулиці. Я не мала права попросити їх щось зробити по хазяйству.

Лілія Припутень, за її словами, тижнями не могла вийти з дому. Чоловік ще й чутку пустив по селу, що ніби вона випиває. Якось після чергового жорстокого побиття жінка вибігла з хати і більше не повернулася. Пішла жити… в контейнер на ринку, де торгувала речами. Потім найняла невеличку кімнату. Спілкування з дочками в неї припинилося.

«Я ж старався для дівчат. Був для них ідеальним мужчиною»

А сестри кажуть, що дуже чекали маму. Жінка інколи приходила до них, просовувала в щілину закритих дверей шоколад, але батько кричав, що вона хоче отруїти дітей.

— Одного разу я попросила тата, щоб відвів до мами, а він кинув у мене ніж, — пригадує Ліна. — Шрам на голові досі залишився.

Турботу про недієздатних дітей Олексій проявляв по–своєму: стриг їх під «горщик», купав у кориті. Брудний одяг не прав, а викидав. Не дозволяв дівчатам готувати для себе їжу. Варив їм кашу чи суп, іноді балував смаженою картоплею. Йдучи вранці у своїх справах, залишав у спальні відро, яке слугувало сестрам туалетом. Святом для них було, коли батько приносив зі сміттєзвалища журнали. Вони любили роздивлятися гарні картинки з чужого життя…

Святом для них було, коли батько приносив зі сміттєзвалища журнали. Вони любили роздивлятися гарні картинки з чужого життя…

Уже 60–літній чоловік Олексій Городищенко так і не був покараний за те, що по­збавляв дітей волі. Як, до речі, і працівники районних соціальних служб, які знали про ситуацію в сім’ї, але не вжили належних за законом дій, щоб звільнити «полонянок» із ув’язнення. Добре, що громадськість села Терни, занепокоєна тим, що в аварійній хаті постійно перебувають недієздатні діти, влаштувала чиновникам скандал, і ті спромоглися переступити поріг будинку.

У єдиному телеінтерв’ю, яке Олексій Городищенко дав каналу «Інтер» чотири року тому, він зовсім непереконливо пояснював свою поведінку:

— Я ж старався для дівчат. Був для них ідеалом мужчини. Мені важко зрозуміти, в чому мене звинувачують. Відчуваю за собою тільки одну провину: не зміг їх захистити, але я робив усе, що в моїх силах. А як правильно, як неправильно — не знаю. Ми стільки літ прожили разом, а тепер на душі порожнеча.

Інна й Ліна не люблять говорити про минуле, але вони не забули років свого ув’язнення, коли день у день залишалися під замком у чотирьох стінах. Момент звільнення Ліна добре пам’ятає: на вулиці почулася якась розмова, незабаром вхідні двері відчинилися, і в хату увійшли два правоохоронці. Опинившись на волі, дівчата почали стрибати і бігати від радості.

Олексій Городищенко й нині, як зазвичай, здобуває собі засоби для існування на сміттєзвалищі міста Лубни. Дочок також одягав і взував у те, що знаходив. Як вони пригадують, він витрачався лише на крупи й хліб. А гроші, які в нього з’являлися, збирав на… краще життя.

«Дочки у мене дуже старанні й роботящі»

Звичайно, вина Лілії Припутень у тому, що багато літ діти були позбавлені елементарних радостей життя, величезна. Жінка не повинна була залишати недієздатних дівчаток на піклування неадекватного чоловіка. І сама вона каже: «Так, я була егоїсткою». Не випадково, коли постало питання про визначення подальшого місця проживання сестричок після виписки їх із психіатричної лікарні, де близнючок обстежували, ті, хто доклав зусиль до їхнього звільнення, були категорично проти, аби Інну й Ліну віддавати рідній матері. «В інтернаті їм буде краще!» — наполягали вони. Але медики, міське керівництво й місцеві депутати дали жінці шанс. І не помилилися. Зараз вона — одна з матерів, яких можна ставити в приклад.

Будинок, який надала Лілії Припутень та її дочкам міська рада, був у занедбаному стані. Але Лілія Василівна з дівчатами та сусідами, доклавши великих зусиль, зробили його дуже затишним. Провели воду, вікна, що прогнили, замінили пластиковими, обладнали ванну й санвузол…

— Дочки у мене старанні й працьовиті, — не нахвалиться своїми дітьми жінка. — І млинці, й голубці, й вареники навчилися готувати. За покупками у ближні магазини самі ходять. А ось у місто без мене бояться вибиратися. У них страх перед натовпом і боязнь загубитися. Якось скупилися на ринку, виходимо, і раптом я пригадую, що дещо забула придбати. Кажу дівчатам: «Стійте біля сумок. Я скоро повернуся». А в них паніка: «Мамо, ти про нас не забудеш? Ти забереш нас звідси?»…

Марина ЛУГОВА, Яна СОКОЛОВА

За матеріалами газети «Факти».


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.