Мешканця одного з приміських сіл Корця Івана Поліщука знаю давненько. Бухгалтер гарний, а от як сім’янин, то у подружньому житті сповідував принцип: “У чужу дружину чорт бочку меду вклав, а в рідну — ложку дьогтю”...
Василь ЯНОШІ м. Корець Рівненська область
Мешканця одного з приміських сіл Корця Івана Поліщука знаю давненько. Бухгалтер гарний, а от як сім’янин, то у подружньому житті сповідував принцип: “У чужу дружину чорт бочку меду вклав, а в рідну — ложку дьогтю”.
Відповідно до цього і діяв досвідчений ловелас: не минав жодної спідниці, умів перед власною половиною викрутитися з будь-якої халепи. До певного часу. Кинув якось оком на бездітну молодичку із економічного відділу. У передноворічний вечір дружина пішла до матері по молоко. Аж тут обізвався телефон звабливо-солодким голосом. — То що, Ваню, може, згадаємо молодість? (Це як своєрідний пароль). Мій до третього січня у відрядженні. Чекаю зараз. Стіл уже накрито. Цьомаю. Коли зайшла дружина, Іван уже заклопотано зав’язував краватку, позираючи на годинник. Олені сказав, що мусить перебігти на роботу, бо щось у річному звіті (переписував начисто помічник) не витанцьовується. Відлучиться не надовго. Летів, немов на крилах. Ще встиг у черговому магазині купити пляшку вина, кілограм апельсинів. І ось заповітні двері. Нетерпляче подзвонив. За дверима чекала розпишніла від нетерпіння Вікторія... Громом у кімнатну тишу увірвався електричний дзвінок. Метнувшись до дверей, Вікторія заглянула у вічко, сполотніла: “Чоловік! Що робити?”. Іван устиг схопити светра, натягти шкарпетки, кинувся до вікна (добре, що квартира на першому поверсі), вистрибнув у садок, тримаючи шапку. Сподівався, що Вікторія навздогін викине взуття та куртку. А господиня вже обіймала чоловіка. Петро радо повідомив, що зробив усе, аби 31-ого бути вдома, бо Новий рік — сімейне свято. Але побачив заставлений наїдками і пляшками стіл... Схиливши чоловіку голову на плече, жінка повідомила таку історію. Десь годину тому в двері постукали. Якийсь заїжджий попросив “напитися води”. Чому впустила незнайомого в квартиру? Пошкодувала. Бо відразу подумала про Петра, який був у відрядженні, міг так само десь проситись. Як прийнято в гостинних українських сім’ях, запросила до столу. гість виявився мастак не лише компліменти відпускати, а й руки розпускати. От і дала йому так, що без куртки і взуття вискочив. Чоловік нетерпляче запропонував: — Давай подзвонимо в міліцію. Босого і роздягнутого нахабу швидко знайдуть серед пасажирів на автостанції чи на вулиці. Хоч як відраджувала Вікторія чоловіка, той додзвонився таки у чергову частину. Стажист порадив принести їм речі. По-своєму розвивалася подія в сім’ї Івана. Заохала сердобольна дружина, почала розпитувати, що сталося, коли побачила на порозі без куртки. Чоловік повідав, що по дорозі на нього напали три лобуряки. Оце у светрі (шапку теж не віддав) і шкарпетках прибіг додому. Була гаряча ванна, були сто грамів (для обігріву) і настійлива пропозиція іти в міліцію: — Негайно йди в міліцію, хай шукають лобуряк! Чоловік став віднікуватися. — Кашне я впізнаю серед сотні подібних, бо сама ж вив’язала, — рішуче сказала Олена і пішла в міліцію. А там уже сидів чоловік Вікторії із речовими доказами, які у них вдома залишив “залицяльник”. — Звідки у вас ця куртка, кашне? Звідки взялись ці черевики?— аж захлинулася Олена, коли побачила знайомі речі. Довелося Петру ще раз переповісти про почуте вдома від дружини. Аж побуряковіла молодиця, зиркнувши на інтелігента-“очкарика”. — А де ваша дружина працює? Отримавши відповідь, схопила в оберемок речі — і до дверей. Розгублено міліціонер вигукнув навздогін: — Чекайте, я ще не закінчив протоколу! — Не треба, вибачте за турботу. Сама його допишу... Хочете знати закінчення історії? Тиждень сидів вдома Іван Поліщук, заліковував на обличчі “рядки протоколу” від нігтів розлюченої половини-тихоні.
