РОМАНТИК ВТОМИВСЯ ВІД САМОТНОСТІ
Лучанка Валентина Миколаївна прийшла в редакцію “Волині” в пошуках “Служби знайомства”. В розмові з’ясувалось, що через газету сподівається змінити на краще долю свого рідного брата Миколи...
Марина ЛУГОВА
Лучанка Валентина Миколаївна прийшла в редакцію “Волині” в пошуках “Служби знайомства”. В розмові з’ясувалось, що через газету сподівається змінити на краще долю свого рідного брата Миколи.
— Ми його в біді не залишимо,— сказала жінка, і ці слова заінтригували — подумалось: “Що ж то за біда?”. Виявилось, що такою “бідою” для родини Миколи, якому тридцять вісім літ, є його самотність.
— Мені шкода,— говорила Валентина Миколаївна,— що в брата якесь неперспективне життя — ні дружини, ні дітей. Для кого ж жити? А в нього така добра душа, він ніби народжений для того, щоб турбуватись про когось, допомагати. Та ось у житті не таланить йому. Може, тому, що дивак, як дехто вважає...
Дивак, бо де це бачено, щоб корінний лучанин покинув обласний центр і перебрався в село?! А Микола саме так і зробив. Десять років тому він продав квартиру в Луцьку і купив хату в одному із сіл Горохівського району. Перебрався, як він каже, ближче до природи. Облюбував село там, де були ставки, бо дуже затятий рибалка.
— Там справді гарно,— говорить Валентина Миколаївна. — Весною чи літом, як приїжджаю, то не можу налюбуватись. Місцевість горбиста — там зеленіє поле, там щось жовтим цвіте, білим. Як килим барвистий. А рибальська “жилка” у Миколи від нашого діда по батьковій лінії. Він був родом з Орловської області. У війну доля закинула його на Волинь — в селі Котів Ківерцівського району зустрів нашу майбутню бабусю і одружився. Мабуть, по цій лінії і гени селянські. А всі дивуються і не можуть зрозуміти, звідки в нього особливий потяг до села. Цього не змогла, мабуть, зрозуміти і його дружина.
Валентина Миколаївна, сказавши це, ще раз заінтригувала мене, виявляється, Микола не завжди був самотній. І в село їхав не сам, а з дружиною. Ось тільки не втрималась вона там довго. Може, якби діти були, то б по-іншому склалось, а так — то один раз до батьків подалась вона, коли втомилась від сільського життя без міського комфорту, то другий... А там і зовсім покинула Миколу.
Валентина Миколаївна пригадує ще одну сторінку з життя брата. В армію проводжала Миколу дівчина на ім’я Оксана, яка не дочекалась його, вийшла за іншого. Всі вже в родині вважали її своєю невісткою, звикли до неї. Якийсь час, поки Микола служив, вона навіть жила в його батьків. І те, що вибрала іншого, було для всіх шоком. Микола довго згадував про Оксану. Вона була родом з села. Могла залишатись в Луцьку, а Микола їхав на пару днів до її батьків у село і допомагав їм по господарству. Вони теж дуже шкодували, що не він став їхнім зятем. Мабуть, вже тоді Микола будував плани, пов’язані з селом,— як житимуть там з Оксаною, хазяйнуватимуть. Не вийшло...
Диваком називали Миколу в селі, в яке перебрався він з Луцька. Може, дехто думав, що подружиться молодий чоловік з тими, хто полюбляє випити (особливо після того, як дружина покинула його). А він тим часом навіть пива не п’є. Комусь допоможе по господарству — дають пляшку (звикли, що це найпопулярніша “тверда валюта”). А Микола на це каже: “Нащо мені ваша горілка, ви краще мені коника дасте, як треба буде город обробляти”.
— У Миколи є все для життя,— каже його сестра. — Хата, а в хаті хороший телевізор, холодильник, пральна машина. Плануємо обкласти цю хату цеглою, щоб гарна й добротна була. Він не те, що сидить і плаче від самотності — ні! Весь час у роботі. Але ж життя неповноцінне, якщо, крім роботи, нема нічого для душі. Якось зателефонувала я Миколі, а він розповідає, що був у лісі, заготовляв дрова. Повернувся з лісу, і його зустріла порожня хата. А хочеться, напрацювавшись, прийти додому й почути, що на плиті шкварчить, побачити, що жінка ліпить вареники, дитя біля неї бавиться... Микола не раз про цю сімейну ідилію заводить мову: “Як би мені хотілось, щоб ми сіли з дружиною, повечеряли, посміялися...”.
Самотній чоловік став сусідам — літнім людям — уже, як рідня. Він до них по-доброму, завжди допоможе по господарству, а вони йому молока, сметани дадуть. Але Микола виношує думку: як тільки буде в нього дружина — купить корову, щоб хазяювати, як справжній селянин. На жаль, ця мрія ніяк не збувається.
— Зателефонувала братові перед Різдвом,— розповідає Валентина Миколаївна. — А він каже: “Як ти думаєш, що я роблю?”. “Не знаю, говори...”. “Хату білю. Бо ж на Водохреще батюшка буде ходити — святити. То, щоб не подумав, що я ради собі не даю”. Побілив, поправ тюль. Чистота... А то іншого разу дзвоню і питаю: “Що робиш?”. “Перу. Машинка, звичайно, пере, а я вареники ліплю”.
Зайшла мова про те, якою ж бачить Микола свою майбутню дружину.
— Хай вона буде із багатодітної сім’ї, де є брати, сестри. Але, щоб це була благополучна в моральному плані сім’я. Хочеться Миколі, щоб йому з дружиною було до кого приїхати в гості, щоб до них гості навідувались. Одне слово, щоб була родина. Це може бути жінка і з дитиною — Микола дітей дуже любить, і поки що моєму синові, своєму племіннику, цю любов віддає. Щоб ця жінка, як і він, любила працювати на землі. І його, звичайно, любила. Бо без любові — то не життя. Ще ж сорок літ Миколі нема — спільну дитину нажили б, були б одне одному опорою і розрадою.
Лучанка Валентина Миколаївна прийшла в редакцію “Волині” в пошуках “Служби знайомства”. В розмові з’ясувалось, що через газету сподівається змінити на краще долю свого рідного брата Миколи.
— Ми його в біді не залишимо,— сказала жінка, і ці слова заінтригували — подумалось: “Що ж то за біда?”. Виявилось, що такою “бідою” для родини Миколи, якому тридцять вісім літ, є його самотність.
— Мені шкода,— говорила Валентина Миколаївна,— що в брата якесь неперспективне життя — ні дружини, ні дітей. Для кого ж жити? А в нього така добра душа, він ніби народжений для того, щоб турбуватись про когось, допомагати. Та ось у житті не таланить йому. Може, тому, що дивак, як дехто вважає...
Дивак, бо де це бачено, щоб корінний лучанин покинув обласний центр і перебрався в село?! А Микола саме так і зробив. Десять років тому він продав квартиру в Луцьку і купив хату в одному із сіл Горохівського району. Перебрався, як він каже, ближче до природи. Облюбував село там, де були ставки, бо дуже затятий рибалка.
— Там справді гарно,— говорить Валентина Миколаївна. — Весною чи літом, як приїжджаю, то не можу налюбуватись. Місцевість горбиста — там зеленіє поле, там щось жовтим цвіте, білим. Як килим барвистий. А рибальська “жилка” у Миколи від нашого діда по батьковій лінії. Він був родом з Орловської області. У війну доля закинула його на Волинь — в селі Котів Ківерцівського району зустрів нашу майбутню бабусю і одружився. Мабуть, по цій лінії і гени селянські. А всі дивуються і не можуть зрозуміти, звідки в нього особливий потяг до села. Цього не змогла, мабуть, зрозуміти і його дружина.
Валентина Миколаївна, сказавши це, ще раз заінтригувала мене, виявляється, Микола не завжди був самотній. І в село їхав не сам, а з дружиною. Ось тільки не втрималась вона там довго. Може, якби діти були, то б по-іншому склалось, а так — то один раз до батьків подалась вона, коли втомилась від сільського життя без міського комфорту, то другий... А там і зовсім покинула Миколу.
Валентина Миколаївна пригадує ще одну сторінку з життя брата. В армію проводжала Миколу дівчина на ім’я Оксана, яка не дочекалась його, вийшла за іншого. Всі вже в родині вважали її своєю невісткою, звикли до неї. Якийсь час, поки Микола служив, вона навіть жила в його батьків. І те, що вибрала іншого, було для всіх шоком. Микола довго згадував про Оксану. Вона була родом з села. Могла залишатись в Луцьку, а Микола їхав на пару днів до її батьків у село і допомагав їм по господарству. Вони теж дуже шкодували, що не він став їхнім зятем. Мабуть, вже тоді Микола будував плани, пов’язані з селом,— як житимуть там з Оксаною, хазяйнуватимуть. Не вийшло...
Диваком називали Миколу в селі, в яке перебрався він з Луцька. Може, дехто думав, що подружиться молодий чоловік з тими, хто полюбляє випити (особливо після того, як дружина покинула його). А він тим часом навіть пива не п’є. Комусь допоможе по господарству — дають пляшку (звикли, що це найпопулярніша “тверда валюта”). А Микола на це каже: “Нащо мені ваша горілка, ви краще мені коника дасте, як треба буде город обробляти”.
— У Миколи є все для життя,— каже його сестра. — Хата, а в хаті хороший телевізор, холодильник, пральна машина. Плануємо обкласти цю хату цеглою, щоб гарна й добротна була. Він не те, що сидить і плаче від самотності — ні! Весь час у роботі. Але ж життя неповноцінне, якщо, крім роботи, нема нічого для душі. Якось зателефонувала я Миколі, а він розповідає, що був у лісі, заготовляв дрова. Повернувся з лісу, і його зустріла порожня хата. А хочеться, напрацювавшись, прийти додому й почути, що на плиті шкварчить, побачити, що жінка ліпить вареники, дитя біля неї бавиться... Микола не раз про цю сімейну ідилію заводить мову: “Як би мені хотілось, щоб ми сіли з дружиною, повечеряли, посміялися...”.
Самотній чоловік став сусідам — літнім людям — уже, як рідня. Він до них по-доброму, завжди допоможе по господарству, а вони йому молока, сметани дадуть. Але Микола виношує думку: як тільки буде в нього дружина — купить корову, щоб хазяювати, як справжній селянин. На жаль, ця мрія ніяк не збувається.
— Зателефонувала братові перед Різдвом,— розповідає Валентина Миколаївна. — А він каже: “Як ти думаєш, що я роблю?”. “Не знаю, говори...”. “Хату білю. Бо ж на Водохреще батюшка буде ходити — святити. То, щоб не подумав, що я ради собі не даю”. Побілив, поправ тюль. Чистота... А то іншого разу дзвоню і питаю: “Що робиш?”. “Перу. Машинка, звичайно, пере, а я вареники ліплю”.
Зайшла мова про те, якою ж бачить Микола свою майбутню дружину.
— Хай вона буде із багатодітної сім’ї, де є брати, сестри. Але, щоб це була благополучна в моральному плані сім’я. Хочеться Миколі, щоб йому з дружиною було до кого приїхати в гості, щоб до них гості навідувались. Одне слово, щоб була родина. Це може бути жінка і з дитиною — Микола дітей дуже любить, і поки що моєму синові, своєму племіннику, цю любов віддає. Щоб ця жінка, як і він, любила працювати на землі. І його, звичайно, любила. Бо без любові — то не життя. Ще ж сорок літ Миколі нема — спільну дитину нажили б, були б одне одному опорою і розрадою.