Курси НБУ $ 39.00 € 42.16
Шість нагород волинянина,  який воював під Монте-Кассіно

Олександр Вітковський чимало знає про свій рід.

Фото Сергія НАУМУКА.

Шість нагород волинянина, який воював під Монте-Кассіно

Дмитро Вітковський відзначений двома орденами та чотирма медалями, але радянська влада не визнавала його учасником Другої світової

Про родинну історію Вітковських із Хорлупів Ківерцівського району можна написати цілу сагу. — Мій дід Дмитро мав двох братів, Семена і Василя, та сестру. У жовтні 1939 року його судили, бо був помічником солтиса, дали 10 літ і відправили в Сибір. Сім’ю забрали у березні 1940-го: бабу з меншим сином Віктором — з дому, а мого батька Митрофана — просто зі шкільної парти, — ​розповідає Олександр Вітковський. — ​У клас зайшов енкаведист: «Где Витковский? Собирайся!». Їх повезли на станцію в Олику, а звідти — ​в Кустанайську область. У квітні 1940 року судимість із Дмитра Вітковського зняли, але повідомити «забули». Тому чоловік і далі сидів у таборі і про зняття судимості не знав до самої смерті у 1986-му. Тільки його нащадки довідалися про це за часів Незалежності.

 
Дмитро Вітковський на відпочинку у Франції та під час перебування в Палестині.
Дмитро Вітковський на відпочинку у Франції та під час перебування в Палестині.

 Коли почали формувати армію генерала Андерса (польське військове формування, створене на території СРСР, куди увійшли переважно інтерновані польські військові та мешканці західних областей України і Білорусі), Дмитро Вітковський опинився в її лавах. Разом з армією, реорганізованою у ІІ польський корпус, побував у Ірані, Іраку, Палестині та Єгипті. Про той період скупо свідчать світлини українця на фоні пальм, які збереглися у сімейному архіві. Олександр Вітковський пригадує, що дід мало оповідав про ті часи, але згадував гору, яку вони штурмували.

Знаючи бойовий шлях армії генерала Андерса, з великою часткою ймовірності можна припустити, що йдеться про серію боїв під Монте–Кассіно, де союзницькі війська штурмували кілька ліній оборони, в тому числі й старовинний монастир, перетворений німцями на потужне укріплення. Це була одна з найкровопролитніших битв Другої світової війни. Через це її ще називають другим Сталінградом, або другим Верденом.

В Італії (припускаємо, що під Монте–Кассіно) Дмитро Вітковський був поранений. Воював він добре, бо, за словами його внука, мав польську медаль, два англійських ордени та три англійські медалі. Після демобілізації у 1947 році волинянин залишився в Англії.

Тим часом його дружина з дітьми того ж року повернулася в село. Але хату влада відібрала, тож їм довелося поневірятися по чужих кутках. Митрофана забрали у школу фабрично–заводського навчання і відправили на шахту, звідки він утік. За це отримав рік в’язниці. Після звільнення з хлопця зняли судимість і одразу призвали в армію. Коли прийшов час демобілізації, то він в анкеті чесно зазначив, що не має куди їхати. Про це повідомили керівництву, і лист дійшов на самі верхи у Москву. Звідти спустили вказівку — і Митрофанові Вітковському прийшла відповідь з обкому Компартії, що хату повернуто.

Найстарший брат Дмитра Семен («Квітка») ще до війни пішов в ОУН, а відтак і в УПА. На час повернення родини із заслання він командував боївкою Служби безпеки Олицького районного проводу ОУН.

— Він не давав про себе знати і нікого не агітував, але побачити племінника хотів. Тож коли батько йшов на вечорниці, Семен засів у кущах і подивився на нього. Але не показався, мабуть, щоб не підставляти, — розмірковує Олександр Митрофанович. — Батькові вже потім розповіли про цей випадок.

Секретар райкому партії стояв у куфайці і кирзових чоботях, а дід — у плащі та костюмі. І не ясно було, хто начальник. 

8 лютого 1949 року «Квітка» разом із шістьма повстанцями загинув у криївці в сусідньому селі Метельне. Їхні тіла привезли в Олику на базарну площу. Усіх людей зганяли туди, може, хто признається. Ніхто з хорлупівців не подав знаку, що знає когось з убитих. Зовні байдужою видавалася й родичка матері Олександра, яка добре знала Семена і яка потім про все розповіла Вітковським.

Тим часом Дмитро не мав зв’язку з родиною. Він працював на автомобільному заводі, був матеріально забезпечений. Щовихідних міг дозволити собі поїхати на відпочинок до сусідньої Франції. Придбав телевізор, були гроші й на автомобіль, хоча й не мав останнього. Дмитро почав шукати сім’ю через Червоний Хрест. Це зайняло немало часу. Лише у 1957 році почалося листування. Чоловік агітував родину оселитися в Англії, але дружина була категорично проти.

І Дмитро Вітковський погодився на переїзд. З повернення репатріантів Радянський Союз робив велику пропагандистську акцію. З Лондона в Ленінград (нині Санкт–Петербург) їх везли за рахунок держави. Тиждень вони безкоштовно жили у місті на Неві, ходили в музеї та театри. Потім кожному купили квиток до потрібної станції, передзвонили в обком, а звідти в райком, щоб виділили транспорт для доїзду в село.

— Ну який тоді був транспорт — послали підводу на станцію. Зустрічати діда приїхав секретар райкому партії, — каже Олександр Митрофанович. — Розповідали люди, що він стояв у куфайці і кирзових чоботях, а дід — у плащі та костюмі. І не ясно було, хто начальник. Дід привіз чимало одягу, швейцарський позолочений годинник.

Коли вояк армії генерала Андерса побачив радянське життя, то зізнався, що ще десять років умовляв би дружину, а таки переконав би поїхати в Англію. Пропагандистська казка закінчилася. Дмитра Вітковського не вважали фронтовиком.

— Коли у 1980-х я їздив добиватися визнання, то сказали не оббивати пороги. Мовляв, нехай звертається в Англію, бо воював у тій армії. А ще раніше, то не можна було й заїкатися про те, — розказує Олександр Митрофанович.

Його дід до пенсії працював у дорожній колоні і до самої смерті щотижня читав по книжці. Після здобуття Незалежності, у 1992 році, Вітковським прийшов лист із прокуратури про те, що дідові Дмитрові призначена компенсація.

— Батько розділив ту суму на чотири частини: собі, братові, мені і сестрі. Тих грошей якраз вистачило на те, щоб купити в Олиці пару поросят, — сумно усміхається мій співрозмовник. — Тобто все відібране майно держава оцінила у вісім паців.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel