Найдорожча реліквія волинської родини — лист-трикутник із 1944-го - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.87 € 29.93
Найдорожча реліквія волинської родини — лист-трикутник із 1944-го

Тут покоїться прах мого прадіда, на Скорботній стіні я знайшла викарбуване рідне мені ім’я: Іван Антонович Сташевський, а фронтовий трикутник зберігається в родині як пам’ять про нього.

Фото з особистого архіву Анни ШЕМЕЙКО.

Найдорожча реліквія волинської родини — лист-трикутник із 1944-го

«Олечко, прошу тебе: напиши пісьмо, може, ще буду живий, то получу…»

Напередодні 75-річчя Великої Перемоги у Другій світовій війні наша сім’я вкотре переглядатиме сімейні альбоми, реліквії і згадуватиме події, які пекучим болем відлунюють у серцях нащадків Івана Антоновича Сташевського, воїна-визволителя Волині

 

 

Мій дідусь Петро Іванович, дитина війни, розповів, як 25 червня 1941 року на світанку з рідного села Шершні, що на Вінниччині, родина Сташевських проводжала чоловіка, тата, сина на фронт: «Із сумом розлучався батько з двома діточками — чотирирічною донечкою Ніною і чотиримісячним синочком Петриком, зі своєю молодою дружиною Ольгою, батьками. Дорослі надривались від плачу, ніби відчували, що розлучаються назавжди. Бракує слів, щоб описати горе сім’ї, яка проводжала на війну рідну людину. Мати зберегла останнього батькового листа, що прийшов із фронту, коли тата вже не було в живих».

Перед смертю прабабуся передала його синові, моєму дідусеві, який також беріг цю сімейну реліквію до кінця своїх днів, адже це сумний спогад про батька, якого знав лише з розповідей матері. Сьогодні вона в надійних руках його дітей та внуків.

Тримаю в руці лист–трикутничок, датований 13 липня 1944 року, і не можу читати його без сліз. У ньому чоловік сповіщає, що перебуває зі своєю частиною за 50 км від Луцька. Просить дружину Ольгу передати привіт рідним, цілувати діток, прощається з родиною, бо вдень братиме участь у важкому бою, оскільки вони вийшли на передову і одержали наказ тримати позиції до прибуття підмоги. Вчитуюсь у рядки листа, якому вже 76 літ: «Зараз 13 липня ми участуємо у вирішальному бою. Хто останеться живим, то не знаю. Тепер я, Олечко, прошу тебе: напиши пісьмо, може, ще буду живий, то получу. Прошу: не забудь мене. Ти знаєш, яка біда на фронті — смерть і горе. Усе моє життя пропало. Так хочу повернутися додому…»

Цей лист так схвилював мене, що я всю ніч не зімкнула очей. Переді мною постала картина бою… Майже три десятки солдатів залягло в житньому полі поблизу села Довгів Горохівського району, а серед них — і мій прадід.

Світає… Мертва тиша. Іван Антонович закінчує писати листа. Якесь тривожне відчуття… А так хочеться повернутися до дружини, батьків, маленьких діточок. Лист написано, а далі що? Сходить сонце, роса спадає, і так духмяно запахло житнє поле. А за полем — ліс, в якому окопалися фашисти, що вже потроху відступають і від того скаженіють, як звірі. «Як би вижити?» — думає кожен солдат… Довелося наказ командувача виконати ціною власного життя. Встояли — німці в село не зайшли. Вчорашні хлібороби полягли на житньому полі… Хтось стиснув у руках колосок, хтось волошки, хтось грудочку землі, а мій дід Іван — останнього листа, якого польовою поштою відправлять родині…

Прабабуся не вірила у смерть чоловіка, адже вона не могла дізнатися про місце його поховання. Нема могили — отже, є надія, що він живий…

Хтось стиснув у руках колосок, хтось волошки, хтось грудочку землі, а мій дід Іван — останнього листа, якого польовою поштою відправлять родині…

Через 20 літ після закінчення кривавої війни надійшов лист із села Довгів Горохівського району Волинської області від учениці Марії Юрчук. Вона повідомила про братську могилу, в котрій похований Іван Антонович Сташевський. Одразу дружина, син і брат поїхали в те село. Там їх тепло зустріли школярі, серед яких була і Марія зі своєю родиною, вчителі, представники сільради. Потім гостей повели до братської могили, де вони, не соромлячись, дали волю сльозам.

Пізніше останки бійців було перезахоронено в місті Горохові на меморіальному комплексі «Пагорб Слави». В одній із братських могил покоїться прах мого прадіда, на Скорботній стіні я знайшла викарбуване рідне мені ім’я: Іван Антонович Сташевський.

Моя родина щиро вдячна всім, хто брав участь в увічненні пам’яті визволителів Волині від фашизму, вітає всіх із 75-річчям Великої Перемоги, бажає мирного неба й довгого щасливого віку. Хай девізом для кожного з нас стануть слова: «Ніхто не забутий, ніщо не забуто!».

Анна ШЕМЕЙКО, правнучка Івана Сташевського.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.