ТАЄМНИЦЯ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ НОЧІ: як із Верховної Ради виносили Леніна - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.30 € 33.13
ТАЄМНИЦЯ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ НОЧІ:  як із Верховної Ради виносили Леніна

Статуя Володимира Ілліча ще простояла понад тиждень у сесійному залі парламенту після отримання Україною Незалежності.

Фото focus.ua.

ТАЄМНИЦЯ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ НОЧІ: як із Верховної Ради виносили Леніна

Прийнято вважати першою «конституційну ніч», коли парламент другого скликання ухвалив текст Основного Закону України, підготовлений по суті Конституційною комісією ще першого скликання, членом якої був автор. Але це так, до слова. Бо справжньою офіційною робочою ніччю була вона

А самозвана всеношна відбулась 3 вересня 1991 року, якраз напередодні нової сесії Верховної Ради. Хоч ця подія тоді була далеко не ординарною, проте ЗМІ не розповідали про неї. Причина банальна: «Операція И» проводилась таємно. Волею випадку автор став єдиним журналістом (бо ж депутат), що був свідком цікавої події, про яку теж не знав, доки вже ввечері, після приїзду з Луцька, не зайшов у фойє парламенту. Першим зустрів Павла Мовчана, відомого письменника.

— Ой, як добре, що ви прийшли, — зрадів він. — Телефонуйте усім нашим, хай негайно приходять. Знімають ідола, а комуняки блокують, не дають робітникам це робити.

Йшлося про скульптуру Леніна у сесійній залі Верховної Ради, яка здавна стояла в ніші, за спиною голови і його двох заступників… Оце так завихрила історія подіями! Трохи більше тижня тому тут, у сесійній залі парламенту, ми ухвалили вікопомний Акт Незалежності України. Упав величезний кам’яний ідол у Луцьку. Позавчора, 1 вересня, у Горохові (мій виборчий округ) я вів мітинг. Центральний майдан заповнений вщерть. Ставлю питання про знесення пам’ятника Іллічу, який неподалік. Одностайно — «за», лише один проти. За 10 хвилин «вирок» виконано. Тепер «винос» тіла вождя з Верховної Ради України…

На ту пору, звісно, мобілок не було, знайти когось вдома проблемно, та й швидко зібрати людей можливість мізерна. Кілька телефонів відповідають довгими гудками. Що нам робити? Оточити риштування? Але нас надто мало — Павло Мовчан, Роман Лубківський, Сергій Семенець, Тетяна Яхеєва, Леонід Білий, Володимир Філенко, Дмитро Чобіт, Іван Макар і я. Їх же значно більше — не менше пів сотні. Настрій агресивний. Перешкодять чи ні, але, щоб вийти героями барикад, конфлікт спровокують. Гуртом обговорили ситуацію. Вирішили її не підігрівати, зачекати розвитку подій. Бо дізнались: демонтаж санкціонувало вище керівництво Верховної Ради. Є відповідальні за цей процес. Завтра пленарне засідання, от ми й спитаємо його. На тому й розійшлись.

Оце так завихрила історія подіями! Трохи більше тижня тому тут, у сесійній залі парламенту, ми ухвалили вікопомний Акт Незалежності України. Упав величезний кам’яний ідол у Луцьку. 

А в мені озвався голос журналіста. Адже відбувається не просто зміна декорацій, а історичне дійство, елемент зламу політичної системи, її ідеології, яка принесла стільки страждань народу України! Втратити таку можливість — це принизити престиж своєї професії. До того ж хто, крім мене, свідка, розповість про це? Як добре, що в моїй кишені диктофон!

Бічними дверима заходжу до зали. Напівтемрява, підсвічується лише об’єкт уваги у ніші: Ілліч сповитий мішковиною, обв’язаний мотуззям. Тінями навколо снують робітники. От і сам вождь дочекався часу, коли його скидають з п’єдесталу так само, як він скидав інших. Падають вожді — падають епохи.

Десь посеред зали гомонять. Іду туди. Овва! Ото сцена! Захисники вождя у депутатських кріслах, якраз підкріпляються. Видно, розраховують на довгу облогу. Чим не таємна вечеря? Бажаю смачного, але у відповідь мовчать. Терпляче чекаю, коли закінчать. Не буду стверджувати, чи було у когось підкріпне, але навряд — не та ситуація. Тим більше, тут зібрались не якісь рядові партійні пішаки. Виникають сумніви щодо згоди на інтерв’ю — у всіх далеко не благодушний настрій. Однак, на моє здивування, твердої відмови не було. Вочевидь тому, що я виявився єдиним, кому у цій неординарній ситуа­ції можна було вилити свій пролетарсько–більшовицький гнів, обурення, адже з висот КПРС скидають «бога».

Фігура вождя виявилась із пресованого картону, закамуфльована під мармур.

Умовляю Бориса Качуру, дуже відповідальну і відому фігуру — колишнього першого секретаря Донецького обкому партії, тепер секретаря ЦК КПУ. Далі говорили Валентин Коржик, секретар райкому з Харківщини, Геннадій Левченко — гендиректор виробничого об’єднання «Завод ім. Малишева» у Харкові, Євген Мармазов — другий секретар Кіровоградського обкому КПУ, ще кілька партійних шишок. (Серед них і незнайомець без депутатського посвідчення, який не захотів назватись, але, видно, відігравав тут не рядову роль). Питання для всіх було одне, не конфліктне: оцінка нинішніх подій, які є історією. Мені було цікаво почути, чи вони, далеко не рядові «розуму, честі, совісті епохи», відчувають відповідальність за минуле і сьогодення? Ні. Лише гордість. Найвищим рівнем самокритики було визнання про «отдєльниє іскрівлєнія лєнінской політікі». А щодо наміру винести фігуру вождя світового пролетаріату, то це просто злочин. Треба спитати народ.

Найбільш гарячим, вибуховим був монолог відомого партійного горлодера із Сум Володимира Марченка. (Згодом він опиниться в тандемі лідерів Прогресивної соціалістичної партії з одіозною Наталією Вітренко). Тут дісталося і мені як «ізмєнніку партії». А от донеччанин Анатолій Тол­стоухов (згодом міністр Кабміну часів Кучми, Януковича), теж журналіст, замість коментаря вирішив при всіх демонстративно–зневажливо вколоти мене принизливою реплікою:

— Знаєшь, коллєга, ти очєнь орігіналєн. Чтоби ти знал: в мірє журналісти нє бралі інтерв’ю в двух случаях — как етот і пєрєд половим актом…

— Тоді, схоже, — відказую йому, — ви зібрались якраз на груповий секс? Але ж на кого замахнулись? На свого вождя! До того ж мармурового…

Колега гнівно блиснув очима, роздратовано махнув рукою:

— Іді отсюда по–доб­рому. Всьо законно надо дєлать. Понял?

Була вже пізня вечірня пора. Оборонці вождя не збирались покидати позиції, щоб завадити «виносу тіла». Не вийшло.

І ось ранкове пленарне засідання. Крісла «оборонців» порожні. Відсипаються. У ніші — макет синьо–жовтого прапора. В одному я помилився: фігура вождя виявилась із пресованого картону, закамуфльована під мармур. Дуже символічно: такою ж була і політика ленінської партії. А от «бунт» вірних її бійців не вдався тому, що було офіційне розпорядження керівництва Верховної Ради як власника майна. Бо ж фігура вождя — це його частина з відповідним інвентарним номером. Таємницю тієї парламентської ночі тоді так і обійшли ЗМІ. Вир подій закрутив єдиного свідка. Тепер згадалось.

Андрій БОНДАРЧУК, 
народний депутат України І скликання, письменник, журналіст, почесний громадянин Волині, міста Луцька, села Сереховичі.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.