Село на Волині: чи добре живеться людям у Доброму? - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.68 € 32.78
Село на Волині: чи добре живеться людям  у Доброму?

Будувати хату майстрів Петро Сидорук не кликав.

Фото Катерини ЗУБЧУК.

Село на Волині: чи добре живеться людям у Доброму?

Із цим запитанням вирушила у село з такою привабливою назвою, яке у Камінь–Каширському районі. Довелося почути не раз, що колись це були Борки (Бірки), а оскільки у сусідньому Любешівському районі теж є населений пункт з цією назвою, то й вирішили перехрестити. Сталося це у 1964 році. Одне слово, ще тоді, коли на Поліссі червневої пори льон цвів. Про довгунець згадували жінки, бо не забули, що «руки облазили після того, як вирвеш його гектар»

«Якби зараз жінкам такі ланки, які ми мали, то зразу була б бабська війна»

Для відрядження на Камінь–Каширщину спеціально вибрала третій день Трійці з думкою про те, що у будень людей важко застати вдома. Це ж зараз та пора, коли жінки сапок із рук не випускають, чоловіки ж беруться за коси. А оскільки городи — на розпайованих землях, до яких не один кілометр, то спробуй їх знайти. І не пошкодувала. Уже з вікна редакційного автомобіля, який їхав сільською вулицею, набачила своїх перших героїв, які, скориставшись таким перепочинком серед літа, сиділи на одному з обійсть на лавочці. Знайомимося: господар Федір Бегаль і його сусідки Ганна Прач та Оксана Бойко. Федір Петрович, якому ось–ось виповниться 70 років, перш за все, повів мову про те, що колись Трійцю святкував, бувало, в Росії, куди на сезонні роботи їздив. Тепер уже не покидає рідне село. І тішиться з цього, бо ж то нема ніде краще, як удома. У зв’язку з цим розповідає:

— Дві сестри дружини на тих заробітках у Пензенській області і чоловіків знайшли, заміж повиходили. Вже ніби й прижилися там. Але як у гості приїжджають, то кажуть, що душа їхня все одно тут: «Дай попасти в свій край — і більш нічого не треба».

До Федора Бегеля святкового дня сусідки зайшли погомоніти.
До Федора Бегеля святкового дня сусідки зайшли погомоніти.

 

Сусідок Федора Бегаля запитую, чи й їм теж таке миле їхнє село, чи це треба пожити в розлуці з ним, аби потягнуло сюди, як магнітом. Чи ж справді добре для них їхнє Добре?

Вже ніби й прижилися там. Але як у гості приїжджають, то кажуть, що душа їхня все одно тут: «Дай попасти в свій край — і більш нічого не треба».

— Раз живемо тут, то значить, добре нам, – каже Ганна Прач і, правда, переходить спогадом до того, як-то важко доводилося в колгоспі на ланках працювати.

— А льон пам’ятаєте? – запитую й у відповідь чую:

— Як не пам’ятати? У нас руки від нього облазили. Такою літньою порою, то вже попорачкували б — пололи ж вручну. То вже пізніш хімією почали кропити. І рвали вручну. Як вділять гектар, то є біля чого походити. Дадуть сто рублів, то вже така радість! Але ж робили і співали. А зараз у селі і пісні не почуєш. У молодих жінок не те життя, що в нас було. Чоловіки поїхали в Польщу, а вони сидять, як паньонки, — грошей ждуть. Якби їм зараз такі ланки, які ми мали, то зразу була б бабська війна. Протестували б точно.

«Приїхала банда, залізла на хату, дах розвернула і вигнала з хутора»

Старожил села Петро Сидорук, до якого йду за підказкою добренського голови Миколи Давидюка, ще, як кажуть, глибше може копнути у своїх спогадах. Бо якщо мої попередні співрозмовники, зокрема Федір Бегаль, дитиною був у повоєнні роки, то Петро Іванович «ще й Польщі трохи застав». Це ж у липні у нього поважний ювілей — 90-ліття відзначатиме у колі родини. П’ятнадцять років тому чоловік овдовів, тож живе один. Але цього не скажеш, побачивши і в хаті порядок, і на городі. Сам, як говорить, старається, і син та дві дочки навідуються до батька, дбають про нього. Має дідусь і соціального працівника. Того дня, коли ми зустрілися на його обійсті, хвалився, яке то гарне у нього поле, де колоситься пшениця, як дружно пішла в ріст картопля на кількох сотках біля хати, яку сам вручну підгорнув.

Віра Матвійчук з онукою.
Віра Матвійчук з онукою.

 А виріс Петро Сидорук на хуторі Якимушка («може там земля була якогось Якима»). Ось тільки коли колгосп утворився в кінці сорокових років, то довелося родині рідне місце покинути. Чоловік ніколи не забуде, як то було:

— Приїхала якогось дня банда, залізла на хату, розвернула дах і вигнала з хутора.

Слова Віри Василівни «Тягнемо лямку, як можемо» — не нарікання на життя, а швидше — констатація того, якою є реальність: непросто у селі, де треба рано встати, пізно лягти — лінивих воно не любить.

Перетягнули ми свій будиночок у село, склали його, але навіть не перезимували у ньому й покинули: приїхав мій брат, котрий робив на шахті в Росії — аж в Углеуральську, і покликав нас із собою. Так батько, мачуха (мати моя померла, як мені ще шість літ було) і я опинилися на чужині, де прожили п’ять літ. Там я і женився на місцевій дівчині. Вже й наша старша дочка Галина народилася. Я столярував, 7–й розряд мав. Як людина вміє щось робити, то ніде не пропаде. Можна було б жити, але клімат мені не підходив по здоров’ю. Та й, по правді сказати, тягнуло додому. Тож всією родиною вернулися у наше село (на той час то ще Борки були). Пожили трохи у старій батьківській хатині, а там і своє житло нам із жінкою захотілося мати, бо ж діти росли. Я поїхав у Ригу, заготовив деревини на два будинки, частину продав, то ще й заробив. А майстрів мені не треба було кликати — сам побудував дім, усе в ньому зроблено моїми руками.

Щоб показати, що виготовляв не лише вікна, двері, а й меблі гарні виходили в нього, Петро Іванович веде на веранду, де стоїть трюмо, якому років шістдесят. Це вже раритет — свідок того, як у подружжя Сидоруків народжувалися й росли діти, як вони вилітали з сімейного гнізда, яке донині береже глава родини.

«Колись здавалося: ще буде час послухати діда, розпитати про своє село…»

Добренський сільський голова Микола Давидюк, який на цій посаді з 2016–го, тепло згадує свого попередника, уже покійного Петра Матвійчука, котрий очолював сільраду14 літ. Як і мешканці Доброго. Адже Петро Артемович свого часу очолював місцевий колгосп, і саме завдяки йому село було газифіковане: за Чорнобильською програмою вели якраз магістраль до Ратного, то він поклопотався, щоб і сюди гілку протягнули.

Сільська вулиця літньої пори.
Сільська вулиця літньої пори.

 — У Доброму нині живе понад 1200 чоловік, — розповідає Микола Миколайович, – старші працюють на розпайованій землі, є хороші господарі, які й технікою обзавелися. А молодь в основному їздить на заробітки. Був час, що багато хто перебирався із села у Камінь–Каширський чи Ковель, Луцьк. Тепер менше людей покидає його. Заробляють десь, але вертаються й будуються вдома. Є у нас новий масив, ділянок усім охочим вистачає. А хтось користується спадщиною діда, баби — на обжитих місцях, де нема проблем зі світлом, газом, виростають новобудови.

Микола Миколайович, розповідаючи про те, як зараз живеться в селі, із жалем говорив:

— Як діди мої жили, то від них багато можна було почути про минувшину. Але все здавалося, що ще колись сяду і розпитаю. А їх раз — і не стало. Нічого вже не розкажуть…

Із сільським головою ми провели того дня своєрідну екскурсію Добрим. Побували в господарствах тих, хто на землі трудиться. Зокрема, була зустріч із Вірою Матвійчук, яка прийшла 40 літ тому в невістки з Хотешова і вже давно стала добренською. Вдома жінку застали тільки з онуками (хазяїн корову якраз пас), тож від неї почули, що, аби техніку придбати, чоловік і син час від часу вибираються на заробітки. Слова Віри Василівни «Тягнемо лямку, як можемо» — не нарікання на життя, а швидше констатація того, якою є реальність: непросто у селі, де треба рано встати, пізно лягти, — лінивих воно не любить.

Похвалився господар Доброго гарним дитячим садочком (тут було затишшя, бо ж карантин, а взагалі дошкільний заклад має дві групи — 48 діток відвідують його). І до школи ми завітали, про яку могла б бути окрема розмова. Справа в тому, що збудоване приміщення ще в 1939–му. За Польщі тут мав бути шпиталь, а вже за совєтів сталося перепрофілювання. Через пів століття зробили добудову, щоб місця вистачало для всіх учнів. А двадцять років тому з’явилася навіть надія, що у Доброму школа святкуватиме новосілля. Нинішній її директор Михайло Солонінко (він місцевий житель) пригадує, що був восьмикласником, коли фундамент залили. Фінансування передбачалося за Чорнобильською програмою, але далі фундаменту справа не пішла. І, як кажуть сільський голова та директор навчального закладу, марно сподіватися, що у найближчій перспективі у Доброму таки дійде до будівництва: мовляв, у Стобихівці цього ж Камінь–Каширського району школа давно в аварійному стані і то із зведенням нової проблемно.

Тож і надалі прямо перед вікнами старого приміщення з польським «корінням» стоятиме фундамент — такий собі пам’ятник, порослий травою, який нагадуватиме про давні добрі наміри...


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.