«Волинь» — чемпіон! (з пірнання у бетон) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.30 € 34.40
«Волинь» — чемпіон! (з пірнання у бетон)

Волинська земля з її величезним футбольним потенціалом цілком могла б бути локомотивом всього українського футболу…

Фото fcvolyn.net

«Волинь» — чемпіон! (з пірнання у бетон)

«Волинь» у шести стартових поєдинках Першої ліги спромоглася набрати дев’ять очок

…з несподіваного усвідомлення причин, з яких луцький клуб у найближчі 15–20 років не виграє Лігу чемпіонів та й навіть «бронзу» УПЛ не здобуде.

«Волинь» у шести стартових поєдинках Першої ліги спромоглася набрати дев’ять очок — ​рівно половину з 18-ти можливих. У цих матчах волиняни забили вісім м’ячів. Але як! Чотири рази робили це з пенальті, ще двічі суперник забивав сам собі, і лишень у двох випадках з восьми гравці «Волині» самостійно забивали з гри.

Здавалося б, шість матчів — ​то дурничка, адже пройдено лише п’яту частину турнірної дистанції (усього має бути зіграно 30 турів). Проте нехороші передчуття щодо чергового «повернення» «Волині» в УПЛ якогось біса ятрять душу вже. Бо створені з нуля «Колос» (рік заснування — ​2012), «Інгулець» (2013), «Минай» (2015) та СК «Дніпро‑1» (2017) грають в УПЛ (а дехто вже й у єврокубках встиг взяти участь!). А «Волинь» з її багатющою історією та славними традиціями навіть не грає — ​мучиться в Першій лізі.

Тим часом «Волинь‑2» (за яку переважно виступає молодь, найближчий резерв головної команди) мучиться у Другій лізі. Здобувши перемогу на старті першості, фарм-клуб лучан після того зазнав уже п’ять поразок поспіль. А баланс забитих і пропущених цією командою м’ячів становить геть сумненькі 4–10. І віднедавна я, здається, потроху почав розуміти причини цього…

На початку вересня довелося втрапити на відбір до дитячо-юнацької школи «Волині» хлопчиків 2013 року народження. Пів сотні милих шестирічних «футбольорів». Майже всі у більших на кілька розмірів футболках «Баварії», «Реала», «Барселони», «Ювентуса», «ПСЖ». Довелося і юного Роберта Левандовського побачити, і Серхіо Рамоса, і Ліонеля Мессі, і Кріштіану Роналду, і Неймара. Здавалося б, така милота, що хоч розчулено плач…

Проте насправді хотілося вити. Бо там убивали майбутнє футболу. Ну, добре, не всього футболу (на щастя!) — ​майбутнє «Волині», вважай, на наступні років 15–20. І підозрюю, що стільки ж літ тому його в Луцьку вбивали так само. Бо якби не робили цього, то результати сьогоднішніх «Волині» і «Волині‑2» були б зовсім іншими. І ми б не шукали пристаркуватих напівзірок далекого минулого на кшталт Дениса Кожанова, який насправді десь дуже далеко мав ту «Волинь» — ​проте на тлі її доморощених нападників виглядав чимось середнім між Роналду та Ібрагімовичем. І не кликали б до Луцька Ігоря Сікорського, якого в січні з ганьбою поперли з «Агробізнеса». Адже чоловікові вже за 30 літ, а він, бач, не втямив, що на шостому році війни таки якось «не комільфо» пертися до Санкт-Петербурга, сунутися до Ермітажу, фоткатися там на тлі двоголової курки і захоплено викладати знімки на своїй сторінці у соцмережах. Хоча, здається, саме Сікорський нині швидко стає новим лідером «Волині». Він кращий бомбардир команди, хоча й усі три свої голи забив якраз із пенальті.

Бо під час згаданого відбору на більшість тих хлопчиків 2013 року народження ніхто навіть і не дивився. Двійко тренерів-пузанів (так-так, відбором заправляв дует дядечків із колоритними черевцями) лишень запопадливо повторювали раз за разом десяток прізвищ, які дивним чином збігалися із прізвищами впливових у наших краях людей: одного із чільних забудовників, одного із місцевих керівників однієї із силових структур, і так далі, і так далі. Просто збіг? Та ж, зараза, ні — ​серед батьків-дідусів око безпомилково фіксувало та ідентифікувало присутність старшого покоління носіїв саме цих відомих прізвищ. Що цікаво, більшості присутніх там тренерів сумнівне дійство явно не подобалося: вони ховали очі й хоч якось намагалися триматися осторонь. Проте саме навпроти прізвищ «мажоренят» щедро виставлялися «плюсики» й записувалися необхідні «результати»…

« Під час згаданого відбору на більшість тих хлопчиків 2013 року народження ніхто навіть і не дивився. Двійко тренерів-пузанів лишень запопадливо повторювали раз за разом десяток прізвищ, які дивним чином збігалися із прізвищами впливових у наших краях людей.»

Цілком логічне запитання: невже власник клубу не розуміє, що з таким підходом за «Волинь» у майбутньому просто не буде кому грати — ​як немає кому грати зараз (бо якби було, то Кожанова із Сікорським не кликали б!). Як на мене, власник тим просто не переймається. Адже у кожного поважного українського олігарха має бути свій футбольний клуб — ​і він у нього є. Навіть готовність перекинути тому клубу мільйончик-другий також є. А ось любові до футболу в очах немає.

Я точно не шанувальник Суркіса з Ахметовим. Але в гості до «Динамо» цієї осені вже приїжджав «Ювентус» (шкода  тільки, що італійський гранд позавчора грав у Києві без Кріштіану Роналду, який підчепив коронавірус), а ще прибуде «Барселона» із Ліонелем Мессі. А до «Шахтаря» завітає «Реал» із Серхіо Рамосом, Еденом Азаром та Карімом Бенземою, а ще «Інтер» — ​із Ромелу Лукаку.
Власник «Волині» таки не власник «Шахтаря». Купувати дорогих перспективних бразильців точно не стане. А ось почати, за прикладом «Динамо», вирощувати своїх Забарних-Миколенків-Циганкових таки можна було б спробувати. Але вже з наступного року — ​з хлопчиків, які народилися 2014-го.

До речі, Кріштіану Роналду з’явився на світ у сім’ї кухарки та садівника. А Ліонеля Мессі «утнули» робітник сталеливарного заводу і прибиральниця.

…з того, як наш Жидичинський монастир красиво «взуває» катедральний собор Львова і навіть столичній обителі фору дає

У кінці вересня у дев’ятирічної донечки, яка займається художньою гімнастикою, були змагання у Львові. На диво, встигли виступити, дочекатися нагородження, пообідати — ​ще й лишилася годинка-друга погуляти Львовом!

Малій захтілося в тамтешній океанаріум — ​тож і відправив її туди з дружиною. А «свої» 250 гривень (вартість вхідного квитка для дорослих) вирішив таки зекономити.

Гуляю, значить, навколишніми вуличками — ​краса неймовірна! Аж ось і церква Покрови Пресвятої Богородиці — ​катедральний собор Львівсько-Сокальської єпархії ПЦУ. Чимчикую прямісінько туди. Всередині — ​неначе в раю! Ще й хлопчика маленького якраз охрещують, здається, ім’ям Святого Макарія…

Прочитавши подумки «Отче наш» та «Вірую», прямую до місця, де продають свічки та приймають замовлення на церковні треби. Запитую в чоловіка, який там «завідує», як мені подати сорокоусти за здоров’я батьків. Показує на столик із ручками та аркушиками паперу.

Та ні, немає у нас ніяких «такс». Заходьте в нашу домову церкву, пишіть записку й лишайте на столі. А якщо маєте бажання й можливість — ​можете, звісно, кинути якусь пожертву в скриньку.

За якусь хвилину повертаюся, протягую записку й запитую:

— Скільки з мене буде?

— Мінімум 60, — ​упевнено відказує той.

Протягую сотню однією банкнотою. Помічаю, що бажання давати решту в очах чоловіка не надто проглядається. Тож додаю ще десятку — ​на свічку.

Мені не шкода — ​це ж не океанаріум! Але якесь воно оте «мінімум» трохи не таке. І, як на мене, отакі «мінімуми» складаються у щось більше. Ймовірно, це одна з причин, через які перехід парафій «від Москви» в лоно ПЦУ різко загальмувався.

Звісно, в приписаній до Московського патріархату УПЦ дзвінку монету також дуже люблять. Але ж у тому і мав би бути секрет справді української за своєю суттю церкви: ПЦУ мала б, здавалося, брати не лише українською богослужбовою мовою, патріотичними проповідями, виконанням «Молитви за Україну» («Боже великий, єдиний, нам Україну храни») та жертовним капеланством в умовах війни, а й відсутністю навіть якихось натяків на те кляте сріблолюбство. Бо священник, який не любить грошей, просто приречений на успіх у пастви (хоча я й свідомий того, що постає питання — ​а з чого тоді жити йому та його сім’ї?).

Ченцям, певно, простіше — ​у них сім’ї немає. Тож, принаймні у двох обителях ПЦУ я спостерігаю дещо іншу ситуацію.

Так, у Видубицькому монастирі в стольному граді Києві (святиня ХІ століття, між іншим!) за одне подане на сорокоуст ім’я вже протягом багатьох років беруть нині мало не символічні 20 гривень. Не «мінімум 20», а просто «20 гривень». А решту ти, якщо захочеш, можеш додати в скриньку для пожертв — ​скільки дозволить гаманець і душа забажає. До речі, у предстоятелі ПЦУ митрополит Епіфаній пішов якраз «із посади» намісника Видубицького монастиря.

А в Жидичинському монастирі (так — ​Волинь, так — ​під самісіньким Луцьком, і так — ​навіть не ХІ, а Х століття! (хоча споруди того часу й не збереглися)) пішли ще далі. Скільки там не був і скільки не намагався випитати в тамтешньої братії «таксу» (а журналісти, повірте, «випитати» вміють) — ​у відповідь чув лише одне:

— Та ні, немає у нас ніяких «такс». Заходьте в нашу домову церкву, пишіть записку й лишайте на столі. А якщо маєте бажання й можливість — ​можете, звісно, кинути якусь пожертву в скриньку.

До речі, донедавна в Жидичині — ​прямісінько «через паркан» від монастиря — ​була церква, підпорядкована МП. А зараз тої огорожі вже немає, а церква й далі є, але вже у підпорядкуванні ПЦУ. Бо ж люди — ​істоти таки аж ніяк не дурні.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.