Краще я буду дружити зі Златою! - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.47 € 33.96
Краще я буду дружити  зі Златою!

«Руду чотирилапу красуню за такий помітний окрас я назвала Златою».

Фото з особистого архіву Лесі Влашинець.

Краще я буду дружити зі Златою!

Останнім часом мене буквально переслідують історії про котів і собак. У цьому немає нічого дивного, бо кожна людина щодня зустрічає на своїй дорозі чотирилапих, проте далеко не всі помічають їх. Вони ж, упевнена, нас бачать, вирізняють з–поміж інших, запам’ятовують, упізнають або ж обходять стороною, гарчать, відчуваючи боязнь чи злість. Та й пташки, кажуть, повертаються з вирію в ті гнізда, котрі збудували поблизу оселі добрих людей. А метелики? Хіба вони, буває, випадково обирають саме вас, щоб чомусь потріпотіти крильцями на людській руці чи на плечі?

На жаль, за доброту й вірність істотам, які не вміють розмовляти «по–нашому», люди дякують по–різному.

«Тата треба, щоб стріляв…»

Цей випадок стався недавно, мені про нього розповів знайомий. Їхав вранці на роботу, й помітив, що легковик, який рухався метрів за 30 попереду, різко загальмував. У голові промайнула думка, що статися могло різне: недобре людині чи поломка в машині.

Проте за кілька хвилин жахнувся. Бо з пасажирського сидіння автомобіля, власника якого, до слова, добре знав, привідчинивши двері, жіноча рука жбурнула в кущі неподалік бараків колишнього цегельного заводу… пухнастий клубок.

Міська улюблениця Злата попри все  не втрачає віри в людську доброту.
Міська улюблениця Злата попри все не втрачає віри в людську доброту.

 «Сітроен» рвонув із місця, а «клубок», заскавулівши від болю чи з переляку, став сумно роззиратися навколо.

Навряд чи горе–господарі тепер жалкують про свій вчинок. Стовідсотково можна стверджувати інше: наскільки бездушно забули про нього — настільки пес іще чекає їх. Принаймні кілька днів сидів на узбіччі з тугою в очах, на місці, в яке, мабуть, болючіше вдарився серцем.

Минуло кілька днів, і мій знайомий підвозив у село маму із сином тієї (назвати жінкою її не повертається ні язик, ні рука на ноутбуці), яка з чоловіком взяла на душу такий гріх. На колінах у пасажирки вмостився малолітній хлопчик. Дитя з цікавістю дивилося на сільську дорогу, а побачивши, як її перебігає зграйка кізок, недитячим голосом на дитячій мові з дорослою жорстокістю вже в крові залементувало: «Бабо, тата тлеба, він їх усіх постліляв би».

Без коментарів.

Кіт на ім’я Вандам

У багатоквартирних будинках важко доглядати кішку чи песика, але мені дуже подобається народна мудрість: якщо у вас є собака, ви повертаєтеся не в будинок, а додому. Проте знайти собі улюбленця після того, як хтось із чужих у під’їзді копнув таксу Джетту, не наважувалася. Намагалася тоді полегшити її біль, але порятувати таки не змогла.

Усім кошенятам уже знайшли господарів.
Усім кошенятам уже знайшли господарів.

 Минуло трохи часу, і син приніс додому кошеня. Назвав його гучно Вандамом, хоча й пухнастик тоді вміщався в жменьці. Вандамчик ріс розумним котиком: просився на вулицю по нужді навіть попри те, що спуститися потрібно було з четвертого поверху, йшов на руки лише до найближчих сусідів. Полюбляв до них заходити «в гості», відчуваючи котячим серцем, де йому раді, а до «подружки» з другого поверху залицявся зловленими мишками й голубами, котрих чемно клав біля дверей сусідки.

Важко уявити, наскільки треба бути ницим, щоб украсти ошийник у бездомної собаки. Не заздрю тим, хто бере таких у друзі.

Одного зимового дня Вандам зник. Минув місяць, а смуток за ним не минав. Та однієї неділі задзвонив телефон, і чоловічий голос у трубці запитав: «Ви, певне, котика шукаєте?»

Був упевнений, що це так, бо на шиї наш муркотун мав спеціальну капсулу, а в ній — клаптик паперу з реченням «Його звати Вандам» і моїм номером телефону. Не було сумніву, що тварину хтось із Горохова вивіз аж під ліс у Терешківцях — далеко від траси й від людських осель водночас. Там його, знесиленого й худющого, на смітнику на узліссі знайшов місцевий житель Ярослав Ланевич і врятував, як мовиться, від голодної й холодної смерті.

Не переповісти словами Вандамової радості, як повернувся в хату. Ліз сам у ванну для купелі, обнюхував кожен куточок і поводився так, як найрідніші люди після безнадійної розлуки.

Та через трохи Вандам знову пропав. Не грішу, нарікаючи, що хтось бездушно доклав до того рук, однак завжди згадую мудрість своєї бабусі Євдокії: сльози безпомічних і безпорадних тварин важкі для тих, хто їх кривдить.

«Шукаємо добрих господарів»

Місяць тому у нашому під’їзді з’явилися нові мешканці. Першою з ними на сходах зустрілася Діна Піньковська. Зупинилася від несподіванки, уздрівши, як чужий кіт несе щось у зубах. Спершу здалося, що розгледіла в них щура, та придивившись, зустрілася з благальним поглядом матері–кицьки і боязким — її дитяти.

Кошеня вже було чималим, тож ненька час від часу перепочивала, обережно кладучи свою дорогоцінну ношу на східці. На той «підйом» нагодилася ще одна сусідка Марія Лащук. Мабуть, не відчувши від жінок неприязні, кішка наважилася продовжити свій шлях аж на найвищу площадку, якраз ту, де живе пані Марія, і оселити в її шафині… вже своє четверте маля.

«Квартирантів» із неї сусіди вирішили не виселяти одноголосно. «Дім» застелили чимось теплим, годували по кілька разів на день тим, що їли самі, а через три тижні переселили в затишне місце під лоджією на вулиці. Біля турботливої мами Найди й на харчах мешканців будинку малеча гарно підросла, а добросердечне жіноцтво  знайшло всім кошенятам, сподіваємося, хороших господарів.

Тим часом на під’їзд уже поглядає інша кітна киця, отож сусіди жартують, що невдовзі знову треба чекати тут поповнення. Хтозна, може, в тварин теж є «сарафанне» радіо? Й по ньому вони своєю мовою розповідають, де живуть добрі люди!

Інакше її не можна було назвати

Руду чотирилапу красуню вже знають чи не всі жителі Горохова і навіть шукають їй господаря в соціальних мережах. А за такий помітний окрас я назвала собаку Златою, що, схоже, дуже їй сподобалося.

Злата почувається господинею в центрі міста. Жінки, які працюють у довколишніх організаціях та установах, несуть їй із дому щось смачненьке. Не раз бачу й чоловіків, котрі в магазині «Наш край» разом із кавою спеціально для Злати купують сардельку.

Міська улюблениця, заглядаючи в очі, лащиться, вертить хвостом і вже знає, що заходити в магазини за тими, кого любить, не можна. Чекає на порозі, щоб довести свою відданість, біжить назустріч, забачивши того, кого вважає своїм другом.

Щоб зрозуміти, наскільки Злата любить людей, треба лише заглянути в її очі. Вони у неї, як і шерсть, та кольору золота додає ще й доброта та вірність собачого серця.

Недавно котрась дуже хороша людина купила Златі нашийник. Зробила це, щоб відрекомендувати її чиєюсь, щоб ніхто її не скривдив, як це часто–густо чомусь роблять із бродячими собаками. Той аксесуар здалеку впадав у вічі, бо був шкіряний, з гарним оздобленням. Щоб не згубила чи не зняла такий гарант своєї безпеки, застебнули його міцно, однак через кілька днів якийсь безсоромник полакомився на Златин атрибут.

…Важко уявити, наскільки треба бути ницим, щоб украсти ошийник у бездомної собаки. Не заздрю тим, хто бере таких у друзі. Краще вже дружити зі Златою.

Р.S. Одного дня Злата зникла,  вибравши собі затишне місце біля будівлі, що належить одному з місцевих підприємців, щоб стати мамою. Отож невдовзі пан Олег побачив на подвір’ї сім кумедних цуценят. Трьом «хлопчикам» уже вдалося знайти дім, а ось чотирьох «дівчаток» віддамо в хороші руки.

Нагадаємо, маленький голкіпер із Маневичів Вероніка вміє тримати удар.