«Як я рятувалася від коронавірусної смерті». Відверта розповідь волинянки - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.37 € 33.76
«Як я рятувалася від коронавірусної смерті». Відверта розповідь волинянки

ПЛР-тест у приватній лабораторії коштував 1550 гривень.

Фото ca-times.brightspotcdn.com.

«Як я рятувалася від коронавірусної смерті». Відверта розповідь волинянки

Знайома, яка погодилася анонімно поділитися своєю історією боротьби з недугою, що перекроїла життя всього світу, перехворіла цього місяця. Жінка має п’ятдесят із гаком років, мешкає в обласному центрі і за станом здоров’я перебуває в групі ризику як діабетик. Спілкування з медиками привело її до печального висновку, що порятунок того, хто тоне, — ​виключно його проблема

«Система така, що від сімейного лікаря залежить життя людини!»

«Хвороба почалася у мене з невеликої температури: 37,2–37,5 градуса, яку я збивала парацетамолом. Наступного дня вона стала підніматися і не збивалася, далі — ​37,8, знизити ліками її можна було до 37,5, та й то не надовго. Це була середа, а до сімейного лікаря записували тільки на понеділок. Я ніяк не могла дозволити собі стільки чекати, тим більше, що замолоду мала проблеми з легенями, а зараз — ​інсулінозалежна. Тож без черги пішла в амбулаторію на прийом. Прорвалася, можна сказати, й попросила, щоб сімейна лікарка мене оглянула. Дуже здивувала її поведінка: нуль реакції, обидві з медсестрою «сидять» у комп’ютері: медсестра щось друкує одним пальцем, а лікарка незрозуміло чому дивиться не на мене, а в ноутбук. Я мусила, як кажуть, сто разів сказати, що в мене температура підвищена, поки мене не відвели в інший кабінет міряти. (На той момент не було, бо я її збила). Нарешті мене оглянули й призначили лікування: виписали антивірусні, ще щось, направлення на флюорографію, аналіз крові. Але повідомили, що в поліклінніці № 2 флюорограф поламався, то можна в тубдиспансер звернутися. Оскільки лікарка не скерувала мене на ПЛР-тест, а я дуже хвилювалася за себе, то вирішила перестрахуватися й зробила його того ж дня у приватній лабораторії. Це коштувало 1550 гривень. Уже наступного дня, в четвер, дізналася, що тест позитивний і в мене — ​коронавірус. Набираю сімейну лікарку раз-другий — ​вона трубки не бере, тож я — ​хвора, знервована й розгнівана — ​одягаюся, маску, звичайно, чіпляю і якось знову добираюся в амбулаторію: вже кричу в реєстратурі, що в мене — ​коронавірус, а дільнична не реагує на дзвінки. Так і кажу їм: «Лягай і вмирай — ​нікому ти не треба!». Мене, правда, вислухали, заспокоїли, пояснили, що лікаря мого направили на якусь комісію.

Але могла ж хвилину знайти й мені це пояснити! Система така, що від сімейного залежить кожен крок людини і її життя!.. Тож мене направили на прийом до чергового лікаря. Він підтвердив мої побоювання, що вже куплені мною ліки, призначені до цього діагнозу, справді не підходять, і виписав антибіотик.

Їхала з COVID у тубдиспансер, а таксист був без маски

Робити знімок легень за призначенням я поїхала наприкінці першого тижня хвороби, в п’ятницю: ледь пересувала ноги, мала високу температуру, але відкладати було нікуди, тож викликала таксі і — ​в тубдиспансер. Одягнула маску, але дуже здивувалася, що таксист не мав ніяких засобів захисту. Коли приїхала — ​побачила страшенну чергу на флюорографію, та ще й на вулиці! Уявіть: усе болить, кістки ламає немилосердно, а треба чекати! Стояла, й мене там обурювало все: в такий важкий час, коли стільки хворих, у поліклініці несправний флюорограф! Його ж мали перш за все полагодити! А як скеровувати у тубдиспансер, де інша інфекція? Купа людей туди їде і серед них — ​з підтвердженим діагнозом.

Вже кричу в реєстратурі, що в мене — ​коронавірус, а дільнична не реагує на дзвінки. Так і кажу їм: «Лягай і вмирай — ​нікому ти не треба!»

Врешті я оцінила, що сил дочекатися там мені не вистачить, тож вирішила не шкодувати грошей і зробити комп’ютерну томографію (КТ). Порадив медперсонал, що на проспекті Молоді надають таку послугу. Я — ​туди, а там саме грудну клітину не «роблять». Одним словом, не мала здоров’я ще кудись іти чи їхати — ​ледь добралася додому і, як кажуть, впала. На КТ записала дочка телефоном, але сказали прийти через 5 днів і з направленням.

Негайно треба в лікарню, але …немає місць

Йшов другий тиждень хвороби. Самопочуття дуже погане. Лягала і щоразу клала збоку ліжка купу одягу, подушки, ковдри — ​аби зайвий раз не вставати, щоб змінити мокре. Суп варила цілий день: щось вкину і знову приляжу… П’ять днів до томографії! Це ж може багато що додатися до температури! Тому взялася знову й знову набирати телефон дільничної. Врешті моя лікарка підняла трубку: пояснила, що не брала, бо була на прийомі, а потім на викликах. Є виклики?! У відповідь на таке перепитування медик відповіла, що за необхідності є. «Ото, — ​кажу — ​в мене є необхідність. Гостра! Я вас викликаю, щоб ви мене послухали, бо я дуже переживаю». Лікарка прийшла до мене під вечір, о 17-й, послухала мене й поставила діагноз «запалення легень». Сказала, щоб я негайно збиралася в лікарню. А я з такою температурою високою, геть немає сили на «негайно». Кажу, що буду довго збиратися, бо треба порахувати, скільки інсуліну взяти, наготувати одяг, воду. То лікарка порадила мені, як зберуся, самій викликати «швидку» та й пішла. Врешті наскладала я ті торби, вдягнулася й набираю 103. І чую: «Ми від вас виклик не приймемо, бо це повинен робити сімейний лікар. Це вона приймає рішення, чи вам треба лікуватися в стаціонарі, чи ні». Я знову — ​до лікарки, додзвонилася з третього разу, а вона мені й каже: «А я вже не на зміні, робочий день закінчився». Уявляєте?! Хіба ж вона не знала, що сама викликає «швидку»?! Ну як? Повинні ж бути проінструктовані, знати основне у такий час! Правда, передзвонила …і повідомила, що в лікарнях місць немає. І все. І от що хочеш — ​те й роби… В результаті вона призначила мені антибіотики в уколах, запитала, чи є кому колоти. Кажу, що ні. «Ну як, вам же треба проколотися!» — ​наголошує. Спочатку я взялася робити усе сама перед дзеркалом. Але одне діло — ​інсулін собі вводити, а друге — ​такі ліки. Два дні я промучилася, ще й десь у нерв, певно, попала. Довелося скористатися пропозицією сусідки. Не хотіла, звичайно, бо у неї четверо внуків, але не було виходу. Кажу їй: «Якщо ти не боїшся, якщо не передумала, то, будь ласка, допоможи». І вона до мене три дні ходила. Дуже їй вдячна! У цей час, мушу сказати, моя лікарка вже сама телефонувала і питала про мій стан. Але врешті вона теж захворіла й пішла на лікарняний. Не знаю, може, на коронавірус, бо до мене приходила у звичайному одязі й у масці. Але ж ніяк не могла би легені прослухати по телефону…

Як здавала повторний ПЛР-тест, думала, що знову зляжу

Висока температура у мене трималася 8 чи 9 днів. Нарешті настав час для томографії грудної клітини. Слава Богу, нічого страшного: легені, як показало, були вражені вірусом на 15%. Я вже заспокоїлася трохи, пропила ще призначені антибіотики в таблетках. А потім мусила ще й організувати перевірку, чи здорова. Бо хто це мав зробити? Зателефонувала в кол-центр амбулаторії й так і кажу: «Мені потрібно знати, чи одужала. Сімейна — ​на лікарняному». (Бо ж, думаю, знову півтори тисячі виклади у приватному центрі, ще тисяча сто — ​на КТ пішла, антибіотики — ​до тисячі (а ще ж були ліки, які першого дня даремно купила), антивірусні одне й друге по 400 гривень, то вибачте мені). Дали номер телефону завідувача амбулаторією, він записав на повторний аналіз. Пішла — ​а там така черга! Надворі стояти, а це ж уже холодна осінь! Вітер! Як здавала повторний ПЛР-тест, думала, що знову зляжу! Змерзла дуже… Результат, слава Богу, виявився негативним.

Про самоізоляцію у мене ніхто не питав, але яка ізоляція, як я мусила з тим коронавірусом ходити та їздити у пошуках рентгенапарата, томографії по всьому місту?

От і виходить, що головне — ​аби сімейний лікар був на місці. Якщо відповідальний, людяний (бо в такий час і не на зміні мусиш допомогти), то якось ще легше. Порятунок, як я побачила, — ​справа тільки того, хто захворів, навіть якщо він у групі ризику. Про самоізоляцію у мене ніхто не питав, але яка ізоляція, як я мусила з тим коронавірусом ходити та їздити у пошуках рентгенапарата, томографії по всьому місту? Я дуже виснажена і хворобою, і таким лікуванням…»

P. S.Жінка, яка перехворіла, вирішила оприлюднити свої поневіряння в надії, що її історія десь щось змінить або хоча б трохи убезпечить таких же звичайних людей, як вона сама. До речі, після цієї розмови вже двоє знайомих розповідали, що на прохання спрямувати на ПЛР-тест, їхні сімейні лікарі відповідали, що показань немає.

Олена КАЛЕНЮК.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.