«За всі роки Незалежності України ми ще жодного разу не купували хліба» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.91 € 31.95
«За всі роки Незалежності України ми ще жодного разу  не купували хліба»

Власний духовий оркестр — родзинка місцевої громади євангельських християн-баптистів.

Фото Сергія ГУСЕНКА.

«За всі роки Незалежності України ми ще жодного разу не купували хліба»

Родина Матвійчуків з Маневиччини грає в духовому оркестрі, організовує для школярів поїздки в Карпати і пече буханці тільки із власноруч вирощеної пшениці

Петра Матвійчука із села Розничі здебільшого знають як пресвітера місцевої громади євангельських християн–баптистів. А от про особисте життя, вподобання 63-річного чоловіка відомо не багатьом.

«У 56-градусний мороз працював на БАМі»

Народився у Градді у багатодітній сім’ї, батько працював лісівником, мама — колгоспниця. Трудову діяльність чоловік розпочав у 17 років на Маневицькій меблевій фабриці. Згодом на парубка чекала армія. Посвідчення водія знадобилось Петру Степановичу під час служби на Далекому Сході, де будували БАМ. Незважаючи на дуже суворі погодні умови, а також дороги, що пролягали через сопки та бурхливі річки, йому подобалась така небезпечна робота.

— Пережив і 56-градусний мороз, який тримався протягом тижня, — згадує чоловік. — Я трохи поморозив пальці ніг, тому ще й досі відчуваю ними холод.

Два роки після служби Петро Матвійчук разом із армійськими товаришами ще працювали водіями у Ханти–Мансійському автономному окрузі на нафторозробці.

«Усі учасники повинні мати музичну освіту»

Повернувшись додому, чоловік одружився, а потім уже спільно з дружиною придбали у Розничах хату для проживання з місцем для будівництва нового Молитовного дому.

— У нас народилися діти — чотири сини і п’ять доньок, — розповідає Петро Степанович. — Спершу я був керівником молоді та диригентом церковного хору, оскільки мав музичні здібності і змолоду грав на мандоліні, балалайці, скрипці та трубі. Зараз у нас духовий оркестр, що складається із 15 учасників. З ним двічі виступали на святі Подяки в Маневичах, кілька разів брали участь у різдвяних заходах у районному Будинку культури. Оркестром керує син Віталій, який працює викладачем у Колківській музичній школі. До речі, на День Подяки у Києві симфонічний оркестр грав розписані за ним по партіях два твори. Коли мій син прийшов до нас, він докорінно все змінив. Тепер, за винятком двох учасників, усі мають музичну освіту.

Читайте також: А ви бачили рушник, який вишили на Любомльщині 1937 року?

«Табір — як психологічна підготовка»

— Наша церква почала займатися із сільськими дітьми і вчити з ними Євангеліє. Згодом їх налічувалося до 150 і ми в Молитовному домі робили тимчасові класи і щосереди проводили там уроки, — розповідає Петро Матвійчук.
На Волинь з місіонерською діяльністю приїхали німецькі представники християнського протестантського руху — меноніти. Вони саме робили літній табір на Світязі, і залишалось два вільні місця. Поцікавившись, де ще діти вивчають Євангеліє, іноземці дізнались про Петра Матвійчука і запросили у табір його двох учнів.

Петро та Галина Матвійчуки зробили Божі заповіді своїм дороговказом у житті.
Петро та Галина Матвійчуки зробили Божі заповіді своїм дороговказом у житті.

 — Коли наші хлопці там заграли і заспівали, німці були вражені і запропонували нам створити подібні табори в себе, пообіцявши фінансову підтримку. І ось уже двадцять років, як вони діють, — каже маневичанин. — Щоразу у двох заїздах, які тривають по тижню, — 150–180 дітей. Дітлахи проживають у наметах, усі дні дуже насичені, тож вони втомлені, але задоволені. П’ять разів годуємо, кухня працює в польових умовах, будуємо тимчасові їдальню, душі, туалети. Німецькі партнери спонсорують, а ми звітуємось. Вони приїздять, бачать, як усе відбувається, і їм подобається, — каже мій співрозмовник.

« По своїй природі я дуже азартний, темпераментний та енергійний. Слово Боже мене урівноважило.»

Чоловікові доводилось і самому бувати в Німеччині. Зазначає, що тамтешні діти і наші дуже відрізняються, бо їхніх уже важко чимось здивувати.

— Сьогодні набагато складніше зацікавити й українську малечу, тому до таборів у нас креативний підхід, — зізнається Петро Степанович.  — Приміром, умови однієї гри були такі: після вибуху впав літак, і дітям потрібно було знайти уламки та живих членів екіпажу. Ми тоді настільки добре спрацювали, що малеча повірила в це. Був і вибух, і розкидані речі, і поранені люди. Це така собі психологічна підготовка до реального життя, адже сьогодні трапляється багато різних непередбачуваних подій. Майже всі батьки говорять, що їхнє чадо з табору приїжджає іншим.

«Моє захоплення — гори»

Матвійчуки завжди тримали дві корови, коли діти жили з ними, тепер, як пороз’їжджалися, — одну. За всі роки Незалежності жодного разу не купували хліба, а печуть із власноруч вирощеної пшениці. Дружина Галина — мастак у цій справі. Для худоби осипка також своя. Ще 20 літ тому пан Петро зробив трактор, яким порядкує до цього часу. Усіх дітей — синів і дочок — навчив їздити на ньому.

— Моє захоплення — гори, — із запалом розповідає пресвітер. — На Говерлі був разів десять. Із вчителем місцевої школи Віктором Федорчуком возили в Карпати учнів і дорослих.

— По своїй природі я дуже азартний, темпераментний та енергійний. Слово Боже мене урівноважило та вчить любові і до дітей, і до інших людей, — каже Петро Матвійчук.

Сергій ГУСЕНКО