Староста Любов Михальчук колись прийшла у Міжгайці в невістки – тепер це мала батьківщина трьох її дітей.
Не занепав, а виріс: як хутір Жакчі на Любешівщині став селом Міжгайці (Фото)
Якщо походження першої назви достеменно ніхто не знає («може, хто прізвище чи прізвисько таке мав?»), то друга тлумачення не потребує. І так ясно, що пішла вона від місця розташування: цей населений пункт на Любешівщині облюбував собі затишну галявину між гаями
«Заслуга дідів, прадідів, що внуки не роз’їхалися по світу»
На багатьох поліських хуторах, зокрема й Любешівщини, довелося мені побувати. І не раз від людей чула, що «змаліли» вони, а то й зовсім пропали, бо одні мешканці перебралися ближче до цивілізації, інші пішли у засвіти. А тут усе навпаки: був хутір Жакчі, а з часом стало село Міжгайці. Хто чи що послужило такій переміні? Про це найперш розмова із старостою Залізницького старостинського округу Любою Михальчук.
— Може, через те, що люди побачили тут перспективу, — говорила Любов Олександрівна, поки ми їхали до Міжгайців. — Близько ліс, а це — гриби, ягоди, що дають влітку добрий заробіток. Почало село розбудовуватися ще тоді, як у Залізниці був радгосп «Партизанський». Вже важко було знайти земельну ділянку на центральній садибі, а тут — без проблем.
Тож хоч Міжгайці — єдине село на Любешівщині, куди ніколи не ходила маршрутка, де, крім ФАПу, не було й нема жодної громадської установи (на жаль, і він три роки тому закрився у зв’язку з реформуванням у медицині), починаючи із 1990–х років, молоді сім’ї справляли тут новосілля. Моя попутниця згадала Гната Петровича Черевка — багаторічного сільського голову, при якому Міжгайці, де було мало хат, почало розростатися. А ще, за її словами, мабуть, заслуга дідів, прадідів, що внуки не роз’їхалися по світу, а залишилися й побудувалися там, де народилися, — тільки торік три хати тут виросло. І то вже не просто міркування чи припущення — на прикладі своєї родини Любов Олександрівна ілюструє цю традицію:
Хтось весільні гроші пускав на поїздку в Єгипет чи Туреччину, аби погрітися на екзотичному пляжі. А ми з чоловіком зразу думали про майбутнє своєї сім’ї. Тож купили за перепійні кошти вантажівку і почали торгувати висівками, іншими кормами.
— Там, де зараз живе наша сім’я, було обійстя діда мого чоловіка, який мав прізвище Швайко, а по–вуличному його кликали Трушем. Коли ми 24 роки тому одружилися, то біля старенької дерев’яної хатини заклали фундамент уже свого дому.
Сама ж Любов Олександрівна — залізницька. Зважаючи на те, що зазвичай молода сім’я старається з меншого села перебратися у більше (принаймні заради школи, соціальних закладів), допитуюся, чому подружжя все ж вибрало Міжгайці. І чую у відповідь:
— А я дуже люблю тишу і спокій. Тут за цілий день сільською вулицею може одна машина проїхати…
Троє дітей у сім’ї Михальчуків: двоє — уже студенти, наймолодша донька — ще школярка. Вона — одна з тих 36 міжгайцівських учнів, які відвідують Залізницьку школу.
На прикладі сім’ї Михальчуків можна проілюструвати не лише те, завдяки чому молодь залишається в маленькому селі, а й знайти відповідь на питання, як у глибинці стають успішними людьми. Це зараз чоловік Любові Олександрівни — підприємець. Але свою справу він відкрив уже після того, як вони одружилися. З цього приводу такий спогад:
— Я студенткою була, як прийшла в невістки. Хтось весільні гроші пускав на поїздку в Єгипет чи Туреччину, аби погрітися на екзотичному пляжі. А ми з чоловіком зразу думали про майбутнє своєї сім’ї — як заробляти і жити далі? Тож купили за перепійні кошти вантажівку і почали торгувати висівками, іншими кормами.
За різні види діяльності бралися Михальчуки. Якийсь час закупляли в людей у сезон ягоди. Ближче до 2000–х у них уже була стрічкова пилорама — чоловік налагодив розпиловку лісу.
«Там я не чула коріння свого»
Любов Олександрівна розповіла, що після весілля перейшла на заочну форму навчання. Працювала якийсь час у радгоспі бухгалтером, потім у сільраді була і касиром, і секретарем, в. о. голови сільради. А у 2017 році, коли Залізниця приєдналася до Любешівської громади, виконувала обов’язки старости старостинського округу. З грудня 2020-го призначена на посаду старости. Вона знає і людей своїх, і проблеми, які потрібно вирішувати, зокрема і в Міжгайцях, де нині живе 277 чоловік.
Був час, коли тут переважали пенсіонери, а з роками стає все більше молодих людей. Місцеві підприємці своїми силами по можливості облаштували кілометр шляху через ліс, що веде напряму до траси на Любешів. Коли ж стане кращим доїзд до селища, то, є надія, з’явиться ще більше бажаючих будуватися у селі, яке було хутором.
А ось стосовно тієї дороги з вибоїнами, якою ми приїхали із Залізниці, то Любов Олександрівна говорила:
— Вона — на балансі автодору. Збудована ще в 1994-му, тож не дивно, що давно потребує ремонту. Відомо, що два роки тому зробили проєктно-кошторисну документацію поточних робіт. Але далі обіцянок справа не зрушила. Є надія, що наболілу проблему вдасться вирішити, коли дорога перейде на баланс Любешівської громади. А поки що шкільний автобус, який довозить учнів із Міжгайців у Залізницю, на вибоїнах аж ніяк не розженеться. Тож, буває, діти й запізнюються на уроки.
На одному з обійсть нас зустрічає господиня Інна Пахомя. Ми якраз в одній із молодих сімей, де є школярі (зараз двоє, а свого часу було троє). Хотілося поспілкуватися безпосередньо з тими, хто в Міжгайцях народився і душею приріс до них. А що Інна Борисівна — саме з тих, хто своє село не проміняє ні на що, то вона вже довела: доля складалася так, що потрапила на чужину, але недовго там затрималася.
— Якось гостювала у двоюрідної баби на Херсонщині (на півдні України багато осіло поліщуків, які колись поїхали туди за вербовкою. — Авт.), — розповідає жінка, — у селі Петрівка Генічеського району. Звідти й чоловіка свого привезла. Одружилися ми із Сергієм. Весілля відгуляли у Міжгайцях, але жити поїхали у Петрівку. Одне слово, в невістках я була. Та тільки рік витримала на чужині. І стосунки зі свекрами були добрі — ніхто мене не кривдив. І море близько, але й це не звабило. Там я не чула коріння свого — мені хотілося у рідні Міжгайці. Одного дня сказала чоловікові: «Ти як хочеш, а я вертаюся додому».
Тільки рік витримала на чужині. І стосунки зі свекрами були добрі — ніхто мене не кривдив. І море близько, але й це не звабило. Там я не чула коріння свого — мені хотілося у рідні Міжгайці.
Вибір дружини він прийняв (любов перемогла!) і сам став міжгайцівським. Хоч, визнає Інна Борисівна, відразу йому тут було непросто, бо це ж для нього новий край. Троє синів у подружжя народилося вже на малій батьківщині матері. Наша героїня, яка мала можливість порівняти життя у двох регіонах України, каже:
— У нас більше збереглися народні звичаї, традиції. Пригадую, як ми після весілля їхали на Херсонщину, то я везла із собою ікони, вишиті рушники, з якими брала церковний шлюб. У Петрівці в хатах не бачила образів. А я свої повісила в кімнаті на стіні, і вони нагадували мені про миле моє село. Як верталася, то, звичайно, з ними, бо це пам’ятка для мене дорога.
«У 90 літ дід Гаврило читає газету «Волинь» ще без окулярів»
Старожила Міжгайців Гаврила Мельника ми застали за звичним для зимового дня заняттям — він ніс до хати дрова, щоб натопити на ніч. Зайшовши до кімнати, складає полінця під грубкою рівненьким стосиком. Акуратист, одне слово. Зважаючи на чистоту й затишок, не відразу й зрозумієш, що Гаврило Юхимович — самотній. Тим часом саме так і є: два роки тому не стало дружини — баби Наталки. Підтримувати у хаті порядок допомагають дочка Галя, невістка Лєна. Двоє дітей живуть у Міжгайцях, то бувають часто. Дідусеві й куховарити не доводиться самому — готове принесуть, «аби з’їв». А всього Мельники виростили десятеро синів і дочок — баба Наталка була матір’ю-героїнею. Хтось близько живе — в Залізниці, Маневичах, а є й такі, яких уже давно не бачив, бо, як каже Гаврило Юхимович, розлетілися по світу.
Читати також: Репортаж з глибинки: як живуть старики, загублені в снігах на краю Волині
Із самого початку нашої розмови дідусь, звертаючись до старости Любові Михальчук, сказав:
— Я, Любко, не чую — треба голосно говорити…
Тож наше спілкування було з допомогою Любові Олександрівни, яка добре знає найстарішого жителя села.
— У 90 літ дід Гаврило недочуває, а от зір добрий має і газету «Волинь» читає ще без окулярів, — розповідала вона.
А ще пригадала, як трохи більше року тому, коли вітала старожила Міжгайців із поважним ювілеєм, то він під настрій ще й заспівав. Які то були пісні? Ясно, що українські народні. Гаврило Юхимович цього разу не співав, а лиш назвав декілька: «У середу родилася», «Темна нічка, нічого не видно»… Це те, що з молодості, з парубоцтва залишилося в пам’яті на все життя.
На обійсті старожила Міжгайців мимоволі згадалося почуте вже раніше від старости: заслуга дідів, прадідів, що внуки не роз’їхалися по світу. На городі біля хати діда Гаврила виросла новобудова. Один із онуків будується тут, а неподалік по сусідству, де була вільна земельна ділянка, — другий: діти сина, який живе у рідному селі, теж не захотіли відриватися від прадідівського коріння.
