За рік доярка Ольга Сидун із Торчина долала шлях, як до Москви і назад - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.98 € 33.53
За рік доярка Ольга Сидун із Торчина долала шлях, як до Москви і назад

У свій 91 рік волинянка і минуле пам’ятає, і в сучасній політиці розбирається.

Фото Аліни ВІТИНСЬКОЇ.

За рік доярка Ольга Сидун із Торчина долала шлях, як до Москви і назад

Крім того, все життя жінка важко працювала

8 березня їй виповниться 91. А пережила волинянка за ці літа багато. Побачила і війну, і голод. 45 років – в сільському господарстві. За старанну і чесну роботу нагороджена орденами і медалями. Нині її портрет висить у Торчинському музеї серед орденоносців – Героїв соціалістичної праці.

Нелегку долю життя компенсувало Ользі Василівні довгими роками і можливістю майже через століття побачити його дещо іншим

«За 45 літ стажу заробила аж 85 рублів пенсії»

«І зараз нелегко, але тоді було дуже тяжко», – розмірковує нині старожилка. Все своє життя вона трудилася без вихідних і відпусток. Після війни працювала продавцем у сільському буфеті. Пізніше – в їдальні при військовій частині, а далі – до старості – на фермі.

Коли їй рахували стаж, в конторі казали, що ото вже Оля буде мати велику пенсію! А як потім з’ясувалось, що за 21 рік вона нічого не заробила, бо їх не вистачало. «Де ж літа поділися?» – дивувалася жінка. П’ять – у військовій «столовці» і три в буфеті – як не було. «За 45 років в колгоспі заробила аж 85 рублів пенсії», – обурюється нині.

Читайте також у нас: «Водій заснув... Я вижив випадково, бо поступився місцем жінці»: українець розповів подробиці ДТП у Польщі».

Ольга Сидун пережила війну. Добре пам’ятає, як прийшли німці: «Бомбили, стріляли, міни рвалися, страшно було… Ми бігли через поля, переганяли коней, худобу. Три місяці так сиділи за селом, над головами літали снаряди», – ділиться спогадами волинянка.

Колись портрет Ольги Василівни висів на Дошці пошани  в колгоспі, а тепер — серед героїв праці  у Торчинському музеї.
Колись портрет Ольги Василівни висів на Дошці пошани в колгоспі, а тепер — серед героїв праці у Торчинському музеї.

 – Як утікали, то закопали п’ять метрів зерна. А коли вернулися, хотіли посіяти, а не було де, бо поля – розбомблені. Картоплю в льосі окупанти залили «керасином», – жалкує Ольга Василівна. Вона пам’ятає, що за хліб тоді люди билися.

«Трудно було жити після війни. Голодовка була. Давали по пів буханки. Не було пекарні, все згоріло», – згадує минуле жінка.

«Якби тільки гривня підскочила. А то доляри скачуть і скачуть, а наші гроші — ніяк»

У розмові Ольга Василівна міркує, що нині людям також нелегко, але принаймні всього вистачає.

«Якби тільки гривня підскочила. А то доляри скачуть і скачуть, а наші гроші – ніяк», – тривожиться бабуся. Із нинішніми пенсіями–зарплатами, на її думку, за буханець хліба навіть 20 гривень – то дорого. А в них у Торчині є в продажу і за 45. «Щоправда, це велика паляниця, домашня», – зауважує вона.

Попри всі труднощі життя, жалкує жінка лиш про одне – що дітей не мала, адже нині так не вистачає поруч рідної кровинки.

Ольга Сидун добре знає, що таке важка робота. Змолоду ходила на ферму доглядати свиней, що відбилося на її долі. Це, каже жінка, відштовхувало хлопців, які приходили залицятись, бо чули неприємний запах у хаті.

– Прийдуть, посидять трохи і втікають, бо смердить. Спочатку мій вітчим проганяв кавалерів, а потім – свині, – бідкається бабуся.

Згодом вона вийшла заміж за глухонімого. Із ним прожили 26 років, хату разом збудували. Як розповідає, Василь добрий був, роботящий. От тільки шкода, що з дітьми не склалось. Перше тримісячне маля померло, і стати матір’ю Ользі більше не судилося…

Наша героїня навчилася управляти трактором. Її навіть приїздили фотографувати кореспонденти. Багато разів Ольга Сидун була на шпальтах районки «Слава праці».

«Григорій Гуртовий сказав: «Ви заслуговуєте на золоті медалі»

До роботи своєї вона завжди ставилась сумлінно. Йшла на ферму о 4-й ранку, а з вечірньої зміни верталася опівночі. Було як замете – снігу по вуха. А ферма була аж за Торчином. Взувала гумові чоботи 45-го розміру, обмотувала ноги онучами — і вперед. За тяжку працю в колгоспі Ольга Сидун була нагороджена медалями та орденами. Якось приїхав до неї краєзнавець Григорій Гуртовий просити ці медалі для Торчинського музею. Сказав, що вона заслуговує на золоті. А ще він порахував кілометри з Москви і до бригади, потім щоденну дорогу від хати і до бригади і каже до односельчанки: «За рік ви долаєте відстань, як до Москви і назад». Вона аж за голову взялася, як почула те.

Попри всі труднощі життя, жалкує жінка лиш про одне — що дітей не мала, адже нині так не вистачає поруч рідної кровинки. «Була б дочка – був би зять, був би син – була б невістка. Були б онуки. А так сама», – сумує трудівниця.

Їй пощастило мати хорошу сусідку, Зіну Анатоліївну, яка піклується про бабцю і всіляко допомагає. У Любомлі живе ще племінник Микола. Він готовий забрати й догледіти родичку. Але попри теплі стосунки, Ольга Василівна не бажає покидати рідний дім. Воліє дожити, скільки Богом відміряно, у своїй хаті, яку сама будувала і на яку сама так важко заробляла. 

Аліна ВІТИНСЬКА.

Читайте також у нас: «65-річний учитель-пенсіонер став батьком… 116 дітей!».


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.