Що трапилося з веснами? - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.63 € 33.37
Що трапилося з веснами?

«Дмитрик усе розуміє. Тільки ходити не може».

Фото із сайту saat.kg.

Що трапилося з веснами?

Холодна, невтішна та заплакана, наче молода вдова. Щось було не так із тією весною. Дерева довго стояли в сумних чорних хустинах. А коли взялися зеленню, їх били морози. Поривисті вітри студили світ. Скупого сонячного проміння не вистачало, аби зігріти землю та спраглі за теплом людські душі…

…Інні було незатишно у світі «правильних» людей. Правильними називали себе її рідні. Даремно, що чоловік старшої сестри не пропускає жодної спідниці. Леся про це знає. Вдома скандалить, злоститься. А на людях усміхається. Тато часто зневажливо покрикує на маму. А вона звикла. Не скаржиться. І, мабуть, не знає, що таке щастя.

— Головне, аби люди бачили, що в родині все добре, — ​повчала Галина свою молодшу доньку. Інна не погоджувалася.

— Нічого ти не тямиш, — ​казала на те мати.

… Інні дісталися у спадок від бабусі квартира та заощадження. Через це на неї образилися всі. Сестра, бо з чоловіком та двома дітьми живе разом із батьками. Мама, бо вважала, що все мало перейти їй, а вона б уже розпорядилася, що кому вділити. Тато, бо не любив тещу й не сприймав молодшу доньку всерйоз. Швагро, бо заздрив. Хоча всі знали: Інна -–улюблениця Олександри. Однакові характери. Схожість у смаках. Бунтарки за натурою.

А от Галина, єдина донька, — ​велике розчарування для Олександри. Вийшла заміж за грубуватого Павла, який відразу незлюбив манірну тещу та вченого тестя. На дружину сердився, коли та модно одягалася чи збиралася на зустріч із друзями. З часом Галина, чого не могла їй пробачити Олександра, перетворилася на жінку без смаку і манер.

Старша внучка була схожа на свого батька. А от Інна — ​копія Олександри. За це їй дісталася бабусина любов, а потім і житло…

Інна була археологом. Шукала сховані в землі таємниці століть, загублені скарби. Батько її знахідки називав черепками та брязкальцями. Мамі не подобались Іннині експедиції. Олександра ж захоплювалася роботою внучки. Покійний чоловік був істориком, викладав в інституті. Олександра тішилася, що внучка також має причетність до цієї науки.

Інна хотіла, аби її доля була схожою, як у дідуся з бабусею. Їхні взаємини були ніжні навіть на схилі літ. Дідусь завжди кликав дружину Сашунею. Нічого не приховували один від одного. Не сперечалися. Олександра й прожила недовго після того, як не стало чоловіка. Таким і має бути кохання, була переконана Інна.

Не хвилюйся. І я мовчатиму. Хоча, маю одну умову. Дай мені адресу тієї жінки.

…Стас був спонсором однієї з археологічних експедицій. Йому сподобалася симпатична археологиня. Вони одружилися через рік після знайомства і переїхали жити за кордон, де в чоловіка також був бізнес.

— Ми їдемо в Україну, — ​сказав якось неочікувано Стас. — ​Маю терміново вирішити деякі справи.

Інна гуляла містом і опинилася біля чоловікового офісу. Не телефонувала. Просто хотіла його дочекатися. Ось він вийшов. Його перепинила молода жінка з хлопчиком в інвалідному візку. Стас нервово оглядався, жестикулював, очевидно, намагався її спровадити. Потім дістав із портмоне гроші. Дав жінці. Та, витираючи сльози, покотила візок у напрямку зупинки.

Інна передумала зустрічатися з чоловіком. Мусила обміркувати побачене. Що б це означало? Хотіла прослідкувати за незнайомкою. Але щось спинило…

…Інна зі Стасом поверталися до своєї закордонної оселі. Їй нетерпілося розпитати про побачене біля офісу. Не знала, з чого почати розмову. І ось нагода випала. Стасові зателефонував колишній однокурсник — ​чоловіки підтримували дружні стосунки — ​й запрошував на хрестини доньки.

— Пора й нам про дітей подумати, — ​сказала Інна.

Чоловіка це наче сполохало.

— Рано про це говорити. У мене два вигідні контракти. Це хороші прибутки. А дитина… стільки клопотів. І хіба нам погано удвох?

— Стасе, хто ця жінка з дитиною, що очікувала тебе біля офісу? Я все бачила.

— А-а-а… Жебрачка. Грошей просила. Знаєш, скільки таких є?

— Це неправда. Чому вона плакала? Чому ти озирався, наче соромився чи боявся цієї зустрічі? Я все одно дізнаюся.

— Добре, добре… Не хотів тобі казати. Настя народила дитину від мене. Інваліда. Через дурість… Був нетверезий. Їхав машиною пізньої пори. Побачив самотню дівчину. Запропонував підвезти. Вона не відмовилась. Я завіз її «на хату». І… там усе сталося. Вона знайшла мою візитку, мабуть, із кишені випала. І одного дня прийшла й сказала, що чекає дитину. Нашу дитину. А мені цього було не потрібно. Просте дівчисько. Яка женячка? Яка дитина? Я пропонував гроші, аби позбулася малюка. Вперлася: ні! Перестрівала мене. Вона не влаштовувала скандалів. Говорила тихо, сумирно. І це страшенно дратувало. Краще б кричала. Якось після чергової зустрічі розплакалася й кинулася бігти. Перечепилася. Впала. Сильно вдарилася. Пологи були передчасними… Тепер просить у мене гроші. Мовляв, бідує з дитиною. Але ж держава платить щось тим калікам…

— І вона не заявила на тебе?

— Сказала, що не хоче, аби судили батька її дитини. Блаженна… Цього ніхто не знає. Ще якби дитя було нормальне — ​куди не йшло, а то… Інно, їх немає в моєму… нашому житті. Зрештою, хто не помиляється?!

Перед нею був наче інший Стас, якого вона зовсім не знає…

— Це не помилка. Ти повинен…

— Я нічого цій дурепі та її інвалідові не винен! Не вказуй, що мені робити. Ти також на моїй шиї сидиш. Мій бізнес тобі не до шмиги. То пошукай, де тут зможеш черепки збирати. Хоча щось заробиш.

У цю мить Інна зрозуміла: не зможе більше жити з цим чоловіком. Не хоче бути «правильною», як її сімейство. Бабуся Олександра її підтримала б…

Стас відчував провину. Просив вибачення, що зопалу наговорив казна-що. Каву щоранку готував. Задобрював подарунками. А їй було тісно в просторому будинку. Сумно й одиноко на чужині.

…У валізку потрібно було вмістити кілька років її життя разом із небагатьма речами. Вона більше ніколи сюди не повернеться…

— Я цивілізована людина. Не можу тебе силою втримати. Але… не йди, Інно.

— Я мушу, Стасе.

— Ти знаєш мою таємницю. Та блаженна буде мовчати. І якщо хтось колись…

— Не хвилюйся. І я мовчатиму. Хоча, маю одну умову. Дай мені адресу тієї жінки.

…Квартира зустріла прохолодою. Інна знайшла старий бабусин пледик. Що трапилося з весною?

— Я цивілізована людина. Не можу тебе силою втримати. Але… не йди, Інно.
— Я мушу, Стасе.

Її повернення кожен сприйняв по-своєму. Мама плакала, що не втрималася біля заможного чоловіка. Батько сказав, що з жиру біситься. Сестра зловтішалася: гадала, чоловік її вигнав. Швагрові було все одно — ​в нього з’явилася нова пасія.

…Інна раділа, що зможе повернутися на колишню роботу. І ще дещо мусить зробити.

…Двері їй відкрила жінка, яку бачила біля Стасового офісу. Хлопчик сидів у інвалідному візку. Інна зауважила: статками тут справді не пахне.

— Дмитрик усе розуміє, — ​немов виправдовувалася. — ​Тільки ходити не може.

— Я вам гостинці принесла. Ось, візьміть.

— Ви з благодійної організації?

— М-м-м… так…

Читайте також: «Тато напрокат», або П’ятниця, тринадцяте…

Настя не йняла віри, що їй виділили таку щедру допомогу: крім дитячих речей, іграшок, смаколиків ще й конверт із грішми поклали. Але що ж то за благодійна організація? Вона ж нікуди не зверталася.

Після цього пакунки з «благодійної організації» приносили кур’єри. Віддавали і швидко йшли геть. Настя не встигала нічого запитати. Інна не хотіла, аби та дізналася, що вона колишня дружина Стаса. Хтозна, чи взяла б гостинці.

…Що трапилося з веснами? Ця знову видалась пізньою та холодною. Але Інну зігрівав бабусин пледик і любов двох чоловіків: Устима, з яким недавно розписалася, та їхнього майбутнього малюка. Буде хлопчик…

Ольга ЧОРНА.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.