Насамперед дещо про себе, про свою позицію відносно проблеми “жінки — чоловіки”. Якщо в черговий раз у пресі виникає дискусія на кшталт “Де ваша честь, мужчини?”, то я в ній участі не беру. І в той же час я не є таким собі “чоловічим” адвокатом.
Просто вважаю, що все — як достоїнства і чесноти, так і недоліки — розподілено між нами, жінками і чоловіками, приблизно порівну...
Доброго вам дня, Катерино Василівно! Прочитала добірку “Любить, не любить” за 4 жовтня і подумала: “Як вдало зустрілися на одній сторінці питання і відповіді на них. Як бути щасливою? Як бути коханою? Хіба не на ці запитання шукають відповіді авторки листів, надрукованих в добірці, — пані Ніна з Маневицького і панна Н. з Володимир-Волинського районів. І одержують дотепний та правдивий рецепт жіночого щастя від Євгенії Назарук і справді мудрі поради, випробувані на довгому спільному життєвому шляху подружжям Ципушкіних. Правда, як мені здається, у публікації про Ципушкіних потрібно було особливо виділити зізнання Надії Юхимівни: “Любов і порядність тримали сім’ю. А за цим — вміння зрозуміти одне одного, піти на компроміс, зробити легшим життя близької людини”. Подумала і засумнівалася: чи захочуть (і чи зможуть?) пані Ніна і панна Н. скористатися тим рецептом і тими порадами? Щось дуже спільне є в їхніх, на перший погляд, таких різних листах. Перечитала ще раз ці листи і зрозуміла, що їх об’єднує невміння чи небажання авторок розплачуватися за власні помилки і вчинки, намагання перекласти свою вину на когось — в той же час на догоду собі, з такою воістину “жіночою” логікою. І захотілося мені поспілкуватися, зокрема з пані Ніною на газетній сторінці. Отож, звертаюсь до вас, пані Ніно! Насамперед дещо про себе, про свою позицію відносно проблеми “жінки — чоловіки”. Якщо в черговий раз у пресі виникає дискусія на кшталт “Де ваша честь, мужчини?”, то я в ній участі не беру. І в той же час я не є таким собі “чоловічим” адвокатом. Просто вважаю, що все — як достоїнства і чесноти, так і недоліки — розподілено між нами, жінками і чоловіками, приблизно порівну. Читаючи ваш лист-сповідь, я щиро пораділа за вас — за те, що ви знайшли сили змінити своє життя на краще (не кожна жінка здатна почати все заново, з нуля). А ось кінцівка вашого листа мене здивувала. І здивувало ось що: ви пишете, що хотіли б зустрітися з Володею, який колись у вас “був” і якого ви любили так, що й дотепер, через 34 роки, пам’ятаєте. До того ж ви ні в якому разі не хочете його розлучити з дружиною (ні, ні, боронь Боже!). Ви просто мрієте його побачити... А уявіть, що одного разу ваш (?) Володя, впізнавши себе у вашому листі, скаже своїй дружині: “Знаєш, жінко, поїду я провідаю дівчину у Маневицькому районі, з якою я колись зустрічався”. А якщо він не зважиться на таку щирість і відвертість, то буде довго думати, на який би то ярмарок відпроситися, щоб відвідати свою колишню дівчину, потайки від ревнивої дружини. Даруйте, пані Ніно, я не перебільшую — я лише логічно розмірковую над вашим листом. І після того, що ви сказали у другій його частині про свої почуття до Володі, мені здається, що ви трішечки лукавите і на його початку. Думаю, звідки люди у вашому селі Маневицького району знають, який непутящий чоловік був у вас — ви ж жили у Луцькому районі? Чи не з ваших же слів? І невже ви всі 23 роки “промучилися” з чоловіком, задля якого “не дочекались” із армії свого коханого? А він, ваш тепер вже колишній чоловік, з вами хіба розкошував? Хіба то не мука прожити стільки літ з жінкою, яка “любила” і “не забула” іншого? Поглядаю на свого чоловіка і думаю: “А раптом він обмірковує, як би то зустрітися із своєю колишньою дівчиною, з якою не бачився 45 років?”. Правда, прочитавши вашого листа, він зітхнув і сказав: “Бувають же щуки...” . А кого мав на увазі — не знаю. Марина. Іваничівський район.
