То був важкий час у її житті. Ганна навіть думки не допускала, що ще зустріне чоловіка, з яким у любові й злагоді проживе багато літ...
Катерина ЗУБЧУК
КОХАННЯ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ Ганні наснився покійний чоловік. Вона бачила Андрія з молодшим внуком на руках, який народився вже після його смерті. «Що б це означало?» — мучила думка. Зателефонувала дочці: «Оксанко, як діти?». Розпитала про те чи, бува, не захворіли хлопці — в Оксани росте два сини. Почула, що все в порядку. Про свій сон не згадувала, щоб не хвилювати дочку. А ось матері при першій зустрічі розповіла. «Піди в церкву, раз сниться покійник, — порадила вона. — Постав свічку, помолись». В найближчу поминальну суботу Ганна була у Свято-Троїцькому соборі. Вийшла після служби, купила біля універмагу квіти і поїхала на кладовище у Гаразджу. На могилі Андрія вона не була з дня похорону. Навіть не знала, який пам’ятник на ній стоїть. Не йшла на кладовище, бо не хотіла зустрітись там з другою дружиною Андрія Люсею. Досить з неї і того погляду, яким обпекла її Люся, побачивши в день похорону біля домовини. Ніби це Ганна забрала в неї чоловіка, а не навпаки. Вони познайомилися з Андрієм, коли він був на практиці в її рідному Горохові. Недавно відслуживши в армії, він вчився на будівельника. В маленькому містечку всі на виду, і Ганна відразу помітила на танцях новачка. То було кохання з першого погляду. Хоч і не без критичної оцінки. Вона розмовляла з Андрієм, а в думках зауважувала: «Не дуже високий, але міцної статури». До весілля вони мало й зустрічались. Відбувши практику, Андрій повернувся до Луцька. В Горохів приїжджав деколи по вихідних, бо ж і до свого дому треба було навідуватись. Оскільки більш не мав де зупинитись, то йшов відразу до Ганни. Її батьків остаточно, як кажуть, взяв своєю не по літах дорослою розсудливістю і хазяйновитістю. «Поженимось, — то будемо жити в гуртожитку — мені обіцяли кімнату, — будував плани. — А там і квартиру одержу...» Ганну, для якої сімейне життя уявлялось таким спокійним і мирним, як у її батьків, трохи бентежили їхні з Андрієм перепалки. То вона «не так» комусь посміхнулась, то він занадто, як їй здавалось, багатозначно подивився вслід якійсь дівчині. Ревнували одне одного, як кажуть у таких випадках, до кожного стовпа. Зате, яким солодким було примирення. Від чоловіка-ревнивця Ганна не раз потерпала. Вже змирилась з цим. Заспокоювала себе тим, що, як мовиться в народі, хто ревнує, той любить. Верх завжди брали ті почуття, які поєднали їх долі, поріднили. За Андрієм Ганна почувалась жінкою, яка могла дозволити собі таку розкіш, як слабкість. Він був господарем в домі, дбав про хліб і до хліба. Його дуже любила донька (вона й схожа була з батьком, як дві краплі води). І тоді, коли Ганні здавалось, що життя попливло назавжди визначеним руслом, все полетіло шкереберть. Це вже потім, після розлучення, вона не раз мордувала себе думкою: «Може, не треба було поспішати?..» А тоді, коли вона дізналась про свою суперницю, та ще й про те, що ця суперниця — подруга їхньої сім’ї Люська, то вихід один бачила — тільки розлучення! Люся, яку вони приймали в себе вдома, як рідну, якій допомагали, бо ж без чоловічих рук у хаті важко, звабила Андрія. Він був часто тими «чоловічими руками», без яких не обійтись. Треба картоплю заготувати на зиму — він виручає Люсю. Треба ремонт зробити — знову він. Ганна була настільки наївна, що навіть не підозрювала, чим це може закінчитись. Андрій пішов по-джентльменськи. Він взяв тільки свої речі. Квартиру не став ділити. І аліменти на дочку платив справно. Але що з того — в нього була сім’я, а Ганна залишилась самотньою...
ДРУГ НА КОРОТКИЙ СТРОК Ганні здавалось, що їй легше було б, якби вона зовсім не виходила заміж. Тоді була б старою дівкою, не знала, що таке сімейний затишок, і жила б, як і багато інших незаміжніх жінок. А то ж її покинуто! Не заспокоювало навіть те, що сама була ініціаторкою розлучення. Мабуть, вона з тих жінок, які не можуть жити самотньо. «В тебе є дочка — ти не одинока», — заспокоювала мати. І Ганна розумом погоджувалась з цим. Настроювала себе на те, що головне для неї — поставити дочку на ноги. А все одно страждала. Як ніколи раніше її увагу привертали сім’ї, де «тато, мама і я». В її доньки не було другої, батьківської руки. Серце, як голкою хтось вколов, коли почула від знайомих, що в Люсі й Андрія має народитись дитина. Мати бачила страждання дочки і говорила Ганні: «Що ж ти нищиш так себе?! Ти ще молода, в тебе ще все буде...». Валерій став тією рятівною соломинкою, вхопившись за яку Ганна знову відчула себе жінкою. Вони зустрілись в гостях — як виявилось, мали спільних знайомих. Господарка квартири представила її як незаміжню жінку, його — вільним чоловіком. Почувши ці слова, Ганна навіть розсердилась, бо таке сватання вважала для себе образливим. Вловивши це, Валерій делікатно перевів розмову на нейтральну тему. Це була середина вісімдесятих років, коли в товстих журналах — «Новый мир», «Октябрь» — друкувались романи, досі заборонені, зокрема Солженіцина, коли «Огонёк» відкривав все нові сенсації. Валерій привернув до себе увагу ерудованістю, особливою цікавістю до літератури. Одне слово, вони мали про що з ним поговорити. Коли Ганна зібралась додому, то він пішов її проводжати. А оскільки вона жила в сусідньому будинку і проводжання це тривало якісь пару хвилин, то він попросився до неї на чай. «В перший вечір знайомства і вже на чай?! — подумала Ганна. — Чи не занадто сміливо, якщо не нахабно?..» Дочка вже спала. Ганна увімкнула в коридорі світло, провела Валерія на кухню. В той їх перший вечір і ніч, бо Валерій засидівся допізна, вони дізнались одне про одного стільки, що здавалось, ніби давно знайомі. Наступного разу вже втрьох — Ганна, Валерій і її дочка Оксана — поїхали за місто. Ганна розуміла, що їх подальші стосунки з Валерієм залежать від того, як сприйме його Оксана. Спочатку дочка трималась відчужено. Вона, як той колючий їжачок, готова була вколоти словом-шпилькою. Але, мабуть, те, що Валерій зумів знайти підхід до тринадцятилітньої дівчинки, розуміючи її ревниве ставлення до чоловічого маминого оточення, зробило свою добру справу. Вже вдома Оксана запитала: «Мам, а дядя Валерій твій друг?». Ганна відповіла запитанням: «А ти б хотіла, щоб він був моїм другом?». Оксана на це сказала, загадково посміхаючись: «А дядя Валерій якось по-особливому на тебе дивиться...». Із Валерієм вони не йшли до загсу, хоч він і пропонував десь через рік їх спільного життя офіційно одружитись. Після першого шлюбу Ганна вважала, що печатка в паспорті — не головне. Вона не хотіла «прив’язувати» Валерія до себе якимись документами. Навпаки, час від часу прагнула підкреслити, що він може піти від неї, як тільки відчує, що любов згасла. Це, звичайно, була бравада, бо насправді боялась навіть подумати, що таке може статись. А таки сталось. Кажуть, жіночу душу не обманути — Ганна інтуїтивно відчула, що над їх сімейним гніздечком пролетіла якась чорна хмаринка. Все нібито, як і раніше. І в той же час — нещирість, замкнутість. Валерій так і не зміг сам сказати Ганні, що йде від неї. Прийшовши з роботи, вона знайшла записку на столі. Коротку, не злу, але таку, що вбивала наповал, не залишаючи надії. «Ти особлива жінка, але я люблю іншу», — прочитала ці слова і не втрималась від сліз. Добре, що дочки вдома не було — дала волю своїм почуттям. Ця розлука була страшніша, ніж з першим чоловіком. Андрій своїми походеньками до подруги їхньої сім’ї підготував Ганну до того, що в їх житті можуть настати переміни. Валерій «вдарив» зненацька, як кажуть, у спину. Вони ще декілька разів зустрічались — він приходив за речами. Ганна не принижувалась, не просила подумати, перш як спалити всі мости (все-таки прожили разом майже п’ять літ). Хоч не просто було втриматись від істерики.
ТИХА ПРИСТАНЬ СІМЕЙНОГО ЖИТТЯ То був важкий час у її житті. Ганна навіть думки не допускала, що ще зустріне чоловіка, з яким у любові й злагоді проживе багато літ. Їй здавалось, що більш ніколи не зможе комусь повірити і впустити в своє життя. «Досить розчарувань! — казала сама собі. — Я ж не якась чехівська душечка, яка може жити повноцінним життям тільки тоді, коли поруч чоловік, — пройматись його турботами, проблемами і бути щасливою.» ... Ганна поверталася з дачі. Вийшовши з вагона дизеля з двома сумками, вона стояла на зупинці перед вокзалом і чекала тролейбуса. А коли заходила в тролейбус, то почула : «Може, я вам допоможу тримати сумку?». «Не треба, я сама... Не звикати»,— відповіла, хоч сумка вже була в руках незнайомця. В останньому своєму слові «не звикати» жінка вловила мимовільний натяк на те, що вона одинока, і постаралась «зам’яти» цю деталь. Мовляв, сумка не важка. Незнайомець вийшов раніше на дві зупинки. І на цьому все б і закінчилось, якби наступної суботи вони знову не зустрілись там же, на вокзалі. Випадковість? Мабуть, що так. Але цю випадковість Ганна сприйняла як знак долі. «Нам вже пора познайомитись, — сказав чоловік, який на вигляд був її ровесником. —Я — Григорій, а ви?». З Григорієм вони віддавали заміж її Оксану, згодом його дочку від першого шлюбу Ларису. З ним ростять внуків. Коли раптово, ще не маючи і п’ятдесяти літ, помер її перший чоловік Андрій, вона пішла на похорон. Інакше й бути не могло — все-таки він батько її єдиної дитини. Навчена (а точніш — бита) долею, Ганна з роками по-іншому дивилась на світ, на сімейне життя. Ще довго вона жила в очікуванні якогось «сюрпризу», до яких вже привчили її чоловіки. Не могла повірити в своє жіноче щастя. В те, що Григорій подарував їй тиху пристань сімейного життя.
