«Багатодітне» подружжя Сурмиків з Володимира-Волинського як вдячність за подароване щастя бути разом несе радість іншим...
«Багатодітне» подружжя Сурмиків з Володимира-Волинського як вдячність за подароване щастя бути разом несе радість іншим.
Алла ЛІСОВА
ВІД ПІАНІНО ДО СЕЛЯНСЬКИХ ВИЛ Світлана любить дивитися, як сходить сонце. Особливої краси картина відкривається, коли спостерігаєш, як починається день на сільських обріях, коли все прокидається після солодкого літнього сну... Вже й не пам’ятає, коли саме село Почапи Любомльського району стало для неї рідним. Тепер і не уявляє, як у вихідні можна туди не їхати.. Життя змусило талановитих педагогів-музикантів призвичаюватись до важкої сільської праці. - Маємо два гектари городу, корову, четверо свиней, птицю, - усміхаючись, каже Іван Сурмик. – Господарюють біля того мої батьки, але ж їхній поважний вік бере своє. Нам для сім’ї від села велика підмога, і їм без нашої ніяк не обійтись. Особливо на косовиці треба натрудитись... - А я вже без проблем три стіжки сіна правильно закладу на підводу, - від себе додає Світлана і продовжує з деяким гонором, хоча у словах я вловлюю нотки суму: – Всю сільську роботу вже навчилась робити, бо в такі умови були поставлені десять років тому... Ви подивіться сюди, - показує красиві, делікатні, але зі слідами фізичної праці руки моя співрозмовниця. – Ці пальці навіть грали концерт Рахманінова для фортепіано з оркестром... Коли про це обмовилась хазяїну під час однієї з так званих „екскурсійних” поїздок на полуницю у сусідню Польщу, то він аж стрепенувся, а тоді на підвищених тонах мовив: „Так що ж ви тут робите?” Пан своїй вчительці, яка навчила музики двох його дітей, у місяць платив 15 тисяч злотих, а українським заробітчанкам за день каторжної роботи – 60-120. Тепер Світлана та Іван Сурмики згадують ті часи, як недалеку історію, яка наклала свій відбиток на стиль життя і свідомість талановитих людей, які з дитинства були безмежно закохані у музику і українську пісню. І жодні негаразди не зменшили у них цього почуття. Вони вже не уявляють свого життя без музики, пісень, сцени. Власне, спільне покликання і стало тим містком, який поєднав дві зламані долі.
У «РОЗМАЇ» СТАЛО ТІСНО Вони зустрілись у Володимир-Волинському педагогічному училищі імені А. Кримського (тепер коледж – А. Л.). Коли після закінчення музичного педагогічного факультету Київського педагогічного інституту ім. Драгоманова Світлана Маркова у 1984 році прийшла у цей навчальний заклад, Іван Степанович вже працював там викладачем музичного інструмента. Після неприємних життєвих колізій у нього залишилося троє майже дорослих дітей, у Світлани Сергіївни – двоє. Журливі промінці з’явилися в очах жінки, коли вона пригадала попередній період особистого життя. А Іван Степанович таким мрійливо-захоплюючим поглядом дивився на неї, що не стрималась, аби не запитати: - Що вас привабило найбільше у дружині, окрім чаруючої української вроди? - Це щось більше, ніж кохання з першого погляду. Світлана була скрізь відмінницею: у школі, в училищі, в інституті... Прекрасний голос і талант музиканта. Подумав: невже може бути така несправедливість, що у цієї людини так не склалась доля?.. - А мене спочатку дещо приголомшила несподівана пропозиція Івана Степановича, старшого на 11 років за мене, вийти за нього заміж. Старший викладач, відмінник народної освіти... Була також боязнь, чи знайдуть спільну мову поміж собою п’ятеро зведених дітей. Тепер ці хвилювання позаду. Щасливі, що до рідних синів і дочок вже додалось четверо невісток та зятів і з’явилось на світ дві онучки. - У нас із Світланою, дякувати Богу, повна душевна гармонія. І тішимось, що разом, сприймаємо це як подарунок долі, - підсумував глава родини. Подружжя Сурмиків добре відоме мешканцям Володимира-Волинського по знаменитому ансамблю народної пісні педагогічного коледжу „Розмай”, без якого не обходиться жоден концерт, який презентує княже місто як у себе, так і за кордоном. Побували самодіяльні артисти у польських містах Кеншині, Грубешові, Казімєжі-Дольському, стали лауреатами фестивалю „Надбужанські зустрічі”. Викладач-методист Світлана Сурмик, яка веде предмет – музичний інструмент та методика музичного виховання, є ще й керівником групи, як і її чоловік. Вони багато докладають зусиль для виховання у своїх підопічних почуття патріотизму не на словах, а на ділі. Конкурс „Козацькі забави”, музично-літературна композиція „Відроджена повстанська пісня”, народні щедрівки у Різдвяне свято. Всього і не перелічити. - А хто, як не ми? – кажуть Сурмики про свої додаткові обов’язки, які стали невід’ємною часткою життя. Світлана Сергіївна скромно згадала, що вона складає вірші, які покладають на музику. Але їх вже стільки, що вони склали навіть книжечку. А ще вона – засновник клубу любителів музики у коледжі, який існує вже 20 років. Там збираються небайдужі натури, слухають Баха і Шопена, обмінюються враженнями. А Іван Степанович 17 років керував духовим оркестром. Вже маючи за плечима достатній багаж, задумались: а чому б не спробувати щось самим? І це було не спонтанне рішення, а виношене у душах роками.
СВІЙ СІМЕЙНИЙ ХОР - До речі, про фестиваль „Україні – українську пісню” ми довідалися з газети „Волинь”, яку перечитуємо від першої до останньої сторінки, - майже в один голос заявили Світлана Сергіївна та Іван Степанович. – Отоді прийняли остаточне рішення виступити сімейним дуетом, якому дали назву „А ми удвох”. Це інтерв’ю я взяла у подружжя відразу після виступу у фойє будинку культури села Мовники Іваничівського району, звідки родом пані Світлана. - Це є наш невеличкий внесок у скарбничку відродження духовності з нагоди відзначення 15-річчя Незалежності України, - каже жінка. – Це – наша вдячність натрудженим селянам, які, крім важкої праці, яка не цінується, нічого не бачать. До речі, на свято Петра і Павла такий прекрасний, майже годинний концерт, репертуар якого склали козацькі, стрілецькі та задушевні ліричні пісні, дали на малій батьківщині Івана Степановича у Почапах. Важко було стримувати хвилювання, коли спостерігала за переповненим залом людей – від малого до старого, які прийшли послухати справжню українську пісню. Коли їхня землячка співала – зал плакав. А піднесений нею букет передосінніх квітів рідній неньці – сприйняли як дар усім матерям, які просять долі для своїх дітей на рідній землі. Коли запитала у Сурмиків, чи мають вони заповітну мрію, знов майже в один голос мовили: - Як для родини – вона вже здійснилася. Усі діти отримали освіту, в тому числі і музичну. Ще лише наймолодша Тетяна навчається у музичній школі імені Лисенка міста Києва. Справжнє торжество для нас, коли збираємось усі разом і у хаті лунає п’ятиголосий хор Сурмиків. А в професійному плані – заявити про себе як дует. Варто сказати, що зробити останнє їм допомагає талановитий композитор, теж викладач педагогічного коледжу Володимир Гуз, а також директор цього навчального закладу Микола Савельєв – саме він дбає про забезпечення голосовою апаратурою на концертах талановите подружжя. ... Їхня пісня заворожує, підносить до високості, викликає у серці щем, заставляє плакати і радіти. За це люди щиро дякували і підносили букети пишних квітів молодому дуету. І хоч поки що в матеріальному плані Сурмики неспроможні, наприклад, зробити хороші фонограми, записати кваліфіковано на диск свої пісні і т. ін., вони вірять у свою яскраву зірку. І вона обов’язково засвітиться, бо в таких духовно багатих, з великим прагненням у серці людей мрії збуваються.
