Лучанка Євгенія Петрівна Душук і її чоловік Антон Павлович кілька років тому були героями публікації в добірці “Любить, не любить”. Тоді в розмові з подружжям я пересвідчилась, що це нерозлучна пара...
Лучанка Євгенія Петрівна Душук і її чоловік Антон Павлович кілька років тому були героями публікації в добірці “Любить, не любить”. Тоді в розмові з подружжям я пересвідчилась, що це нерозлучна пара. І коли напередодні ювілею Євгенії Петрівни домовилась з нею про зустріч в редакції, то передбачала, що прийде вона не сама. І справді, в призначений час відчинились двері редакційного кабінету, зайшла жінка, а за нею… її чоловік. І це, по суті, визначило перше запитання до ювілярки. — Напевно, найбільше щастя для жінки зустріти в житті раз і назавжди свою половину? — Я не боюсь сказати, що я щаслива жінка. Вдячна своїй долі, що звела мене з Антоном. Мій чоловік став для мене і батьком, і другом, і подружкою. Я з ним можу абсолютно про все поговорити — навіть про найпотаємніше відкриюсь. І він так само не має від мене секретів. Ми виховали з ним плоди нашої любові — сина й дочку, маємо вже п’ять внуків. — І де ви зустріли свою долю? — Обоє родом з Рівненської області. Я жила в Боремлі Демидівського району. Мій чоловік — в сусідньому селі Набережне. Ходив до нас у клуб за два кілометри на танці. Тут ми і познайомились. То вже був, як кажуть, зрілий парубок — Антон старший від мене не дев’ять років. Разом танцювали, співали в художній самодіяльності. І настав день, коли зрозуміли, що вже не можемо жити одне без одного. — Сьогодні, певно, радісно відчувати, що не помилились. — Звичайно. Наші почуття — з нами на все життя. І уподобання наші незмінні. Як і в молодості, ми ходимо на танці — тепер, правда, у клуб “Кому за 30”. Мій Антон дуже легкий на підйом — вмовляти не треба. Мабуть, тому нам весело живеться, на свій поріг ми смутку не пускаємо. А ще завдяки тому, що я зустріла в своєму житті такого чоловіка, мені не так боляче, що не збулась моя мрія про велику сцену. Мріяла я в юності стати професійною співачкою. Але ми жили дуже бідно, і мені довелось після семи класів піти працювати на ферму. Доїла корів і співала в сільському клубі. А одного разу брала участь у конкурсі, що проходив в обласному центрі. Там було високе начальство з Києва, яке оцінило мій спів. Мовляв, така мала дівчинка і така талановита. А голова колгоспу хотів похвалитись і сказав: “То моя доярка”. А вони йому: “Негайно віддати дитину вчитися”. Коли я повернулась в село, то голова колгоспу зібрав збори на фермі. Сказав, що зробить мені три роки стажу, аби я тільки могла вступити в музичне училище. Завідуюча клубом направлення дала. Обіцяла сама завезти мене в Рівне. А мама не пустила. Дуже вона хотіла, щоб я заробила грошей і ми купили собі хатину. — На велику сцену вам не вдалось вийти, пані Євгеніє, але всі, хто вас знає, бачать, що пісня “засіла” у вашій душі на все життя. Ваш сімейний дует виступає на урочистостях, які організовує обласний фонд “Милосердя і здоров’я”, ви незамінимі в хорі “Червона калина”... — Особливо люблю українські народні пісні. А коли чую, як співає Раїса Кириченко, то думаю мимоволі, що могла б і я так співати — на всю Україну. Похвалюсь, що я мала заманливе запрошення до Торчинського ансамблю пісні і танцю “Колос” вже тоді, коли “з відповідного віку вийшла”. Це було п’ять років тому. Я прийшла додому і розповіла дочці про таке запрошення. А в дочки якраз народився син, третя дитина в її сім’ї. І вона мені сказала: “Ну, якщо тобі хор дорожчий за внука, то будь ласка...” І я вибрала внука. Він зараз підріс, моя допомога вже не потрібна. Але не потрібна і я вже “Колосу”. — Пісні, танці — то ваше захоплення. Те, що гріє душу, зберігає молодість. Але ж я знаю, що ви багато років працювали у будівельній бригаді. — Будівельницею я стала, бо мій Антон був все життя майстром-будівельником в міжколгоспбуді. В його бригаді і трудилась. Об’їздили всю область — будували школи, лікарні, клуби. Це вже, якщо можна так висловитись, луцький період нашого подружнього життя. Я дуже хотіла жити в обласному центрі. Ця думка не покидала, коли ми переїхали з Боремля в Сенкевичівку Горохівського району, збудувавши там собі хату. І не тому, що у місті чисті вулиці — не треба місити багнюку. Тішила себе тим, що в Луцьку будуть більші можливості, щоб проявити нашу з Антоном любов до пісні. Так воно і сталося. — Після того, що ви сказали, нібито й зайве питати, чи задоволені, як склалось життя ваших дітей. І все-таки, як, на вашу думку, подружнє життя батьків стало прикладом для сімей сина й дочки? — По-перше скажу, що в нас чудові діти. А ще мене тішить, як дочка завжди говорить: “Я б хотіла, щоб у моїх дочок була така жіноча доля, як у тебе, мамо”. ... У природи нема поганої погоди. Так само у кожній порі людського життя є прекрасне. І хоч Євгенія Петрівна сказала, що “літо вже відходить”, все ж вона в парі з коханим чоловіком вміє бачити всі принади золотої осені. Сьогодні, в день її ювілею, у затишній квартирі Душуків на вулиці Володимирській зберуться гості — діти, внуки, друзі, сусіди. Будуть за святковим столом щирі вітання, побажання. Буде багато пісень. Співатимуть запрошені на свято. Співатиме і ювілярка з чоловіком. І обов’язково прозвучить коронна пісня дуету Душуків, в якій є такі слова: Я знаю, що життя велике, Та в ньому є зима своя. Не вік ми вдвох, а вже навіки Ти будеш мій, а я —твоя. Катерина ЗУБЧУК.
