Люди не могли стримати сліз, бо бачили, що молоді сидять в інвалідних візочках. А Марія і Сергій не могли зрозуміти цієї печальної схвильованості гостей, бо вже звиклися зі своїм становищем...
Люди не могли стримати сліз, бо бачили, що молоді сидять в інвалідних візочках. А Марія і Сергій не могли зрозуміти цієї печальної схвильованості гостей, бо вже звиклися зі своїм становищем. На душі у них була радість від того, що вони удвох, що доля усміхнулась і подарувала їм ні з чим незрівнянне почуття кохання Чоловіка і Жінки.
Катерина ЗУБЧУК
Марія шукає в “мобілці” вірш, якого Сергій написав для неї, коли вони були цього літа в санаторії. А знайшовши, читає рядки: “Хочу віддати тобі душу і серце за кохання, за очі твої. Хочу від кохання я вмерти — від насолоди з тобою, від ніжності рук твоїх...”. — Це Сергій написав через вісімнадцять років нашого спільного життя,— говорить жінка, не приховуючи того, що гордиться своїм чоловіком. — Він в цьому вірші сказав усе, що може сказати мужчина жінці. Я ревнива (Сергій, може, теж мене ревнує, та не показує цього). Щоб я його не ревнувала, то він мені вірші пише. Старається своєю увагою довести, що любить мене. Мені подобаються його компліменти, і він не скупиться на них. У День святого Валентина одержую від нього різні сувеніри-сердечка. Приїде з базару і каже: “Я тобі щось купив”. Уже мені приємно, що Сергій про мене згадав... Ця незвичайна пара живе в Одесі. Але при кожній нагоді Марія і Сергій гостюють у Луцьку — в сестри Марії. Про цих мужніх людей, які не втратили оптимізму, незважаючи на те, що не розлучаються з інвалідними візочками, декілька років тому я вже розповідала. Але то була розповідь зі слів рідні, телефонної розмови з Марією. Хотілось зустрітись з ними особисто. І ось недавно така нагода трапилась, коли подружжя гостювало в луцької рідні. Марія Гончарук виросла в селі Бережанка на Тернопільщині. Закінчила восьмирічку з похвальною грамотою і приїхала в Луцьк, де жила із сім’єю її сестра Галина. На сімейній раді вирішили, що Марія піде вчитися в кооперативний технікум. Та дівчина не встигла подати документ, який засвідчував, що вона відмінниця, і їй треба було вступати на загальних підставах. Марія не захотіла здавати екзамени — не для того, мовляв, я в школі тягнулася на п’ятірки — і пішла в профтехучилище № 2 вчитися на кранівника. Правда, матері не признавалась півроку, де вчиться. Профтехучилище закінчила на відмінно. Мала вибір — Луцьк, Київ, Одеса. Вибрала Одесу, бо змалку це місто біля моря уявляла собі незвичайно романтичним і дуже хотіла туди потрапити. У грудні 1984 року Марія була в Луцьку у першій своїй відпустці. Мала намір доробити до весни і перебратися до Луцька, щоб бути все-таки поряд з ріднею. Але дівчину спіткала біда. Того дня була сильна ожеледиця. Кран, на якому працювала, обледенів. Обідньої пори подруга покликала Марію пообідати разом. Дівчина спочатку відмовляла, сказала, що має “тормозок”. Та, врешті-решт, погодилася йти в їдальню. Почала спускатись і посковзнулась. Пролетіла одну секцію крана, другу і впала на сходовій клітці. Відчула сильний удар в спину. В Одесі їй відразу зробили операцію. Лікар сказав рідним про найгірше — Марія не ходитиме, оскільки внаслідок травми розірвався спинний мозок. То був непростий для Марії час. Довелось звикатися з новим життям. Були і зриви, було песимістичне: “Електричного струму для мене в розетці вистачить...”. Але з часом все стало на свої місця. Подруги вмовили поїхати у санаторій в Саки. Хоч Марія ніяк не погоджувалася, бо не розуміла, як людина, прикута до ліжка (тоді вона ще й візочка не мала), може кудись вирушати. — А коли я приїхала в Саки,— пригадує Марія,— то пересвідчилась, що людина в колясці так само живе, як і всі інші. Хтось завдяки лікуванню навіть стає на ноги. Хтось просто підтримує своє здоров’я, хоч уже ніколи не піде. Санаторій — це те місце, де ти знайомишся з людьми, які так само, як і ти, обділені долею. Розумієш, що життя продовжується. Коли я в санаторії побачила абсолютно безпомічних молодих дівчат, бо в них був пошкоджений шийний хребет і не працювали руки, то по-іншому оцінила свою ситуацію. Адже я сама одягаюсь, сама їм. І завжди тепер кажу: “Боже, спасибі тобі, що я маю руки, що я можу приготувати їсти, попрати. Що я можу обняти чоловіка!”. Із своїм майбутнім чоловіком Сергієм Янковим Марія познайомилася в Донецьку — в реабілітаційному центрі. Родом він із Вапнярки Вінницької області. Теж зовсім молодим став інвалідом. Сподобались одне одному. Вирішили пожити разом, не одружуючись офіційно, спробувати, що з того вийде. Але мати Марії, яка після її травми та операції жила з нею в Одесі, — людина старої закалки. “Так, діти, не знаю, як і що ви думаєте, але я хочу, щоб ви одружились. Щоб було все, як у людей”,— сказала вона. Про цей день у подружжя особливий спогад. На квартиру до них прийшла працівник загсу. Тільки відкриє папку, щоб зачитати свою ритуальну промову,— і в сльози. Вибігає на кухню, щоб заспокоїтись, а за нею і всі родичі вплач. І так декілька разів. Марії і Сергієві їх стан був уже звичний, вони не робили з нього трагедії. А працівниця загсу не могла спокійно дивитись, що двоє молодих людей, яким по двадцять чотири роки, сидять у колясках. Тому й плакала. А потім все заспокоїлося, шлюб було зареєстровано. Була музика, танці. Коли молоді з гостями вийшли на вулицю фотографуватись, то з усіх будинків люди виглядали з вікон, бо ж, як сьогодні каже Марія, видовище було незвичайне. Мабуть, тому через десять років, коли Марія і Сергій вирішили повінчатись, то зробили це вже без свідків. Вінчались вони в Луцьку, в храмі, що у Теремному. Так захотіла Марія, бо любить це місто не менш, як Одесу. Отець Анатолій вперше звершував таке таїнство вінчання — молоді в’їхали у церкву на інвалідних візках. Священик знав, що вони уже десять років одружені, і ось лише після трояндового весілля вирішили взяти церковний шлюб, одержати Боже благословення. В день вінчання чоловік та дружина посповідалися, прийняли причастя, були на службі. А після служби отець Анатолій делікатно попросив усіх покинути церкву — незвичайна подружня пара побажала повінчатися без свідків. Як говорила Марія, щоб ніхто їм не співчував. Виявляється, у день весілля Марія і Сергій написали записки-побажання одне одному і поклали у замок-шкатулку, яку Сергій зробив із сірників. Прочитати ці записки вирішили через десять років. У день трояндового весілля відкрили шкатулку і відновили у пам’яті зміст записок: одружуючись, вони мріяли “жити у мирі і злагоді”. Ця мрія збулась, отож, можна було і вінчатись. Мати Марії поїхала з Одеси додому, відсвяткувавши весілля дочки. Вона переконалась, що Марія “в надійних руках”, що удвох з чоловіком дадуть собі раду. Сьогодні рідня каже, що Сергій тримає Марію на світі, а вона — його. Це люди, які знайшли одне одного, і живуть так щасливо, що їм і здорові можуть позаздрити. — Я не відчуваю, що мій чоловік інвалід,— говорить Марія. — Він мені — перша допомога. Збере візочок, підстрахує, коли сідаю в машину (у нас є “Таврія”) чи з машини — у візочок. Я ж знаю, як у деяких сім’ях буває — пилосос чи фен не працює, з електрикою щось не в порядку, то треба майстра викликати. У нас цього нема. Сергій все сам лагодить. Дивуюсь, звідки він усе знає. Адже одержав травму, як і я, маючи двадцять років, — ніде не працював, щоб досвіду набратись. Цей хист ніби з молоком матері всмоктано. Говорила я з подружжям і про те, чому так буває, що люди, які одружились нібито з любові, розлучаються. — Розлучаються ті, я так думаю,— каже Марія,— хто випадково зійшовся. Інколи чуєш, як жінка розповідає, що чоловік її дратує (не так став, не так сів...). По-моєму, якщо людина любить, то вона таких дрібниць не помічає. Навіть якщо чоловік і в чомусь неправий, то треба вміти зробити крок назад. Тобто поступитись. А потім хитрощами можна вийти на десять кроків вперед і зробити те, що хочеш. Сергій додає: — У сімейному житті треба бути дипломатами, вміти йти на компроміс. А це можливе там, де є любов і повага, терпіння. Головне, щоб було бажання зберегти сім’ю. Для того, щоб підкреслити повноцінність свого життя, Марія показує останню роботу — невеличкий гобелен, вишитий бісером. Вона працює в одній з фірм Одеси — у модельєра-дизайнера, яка моделює сукні, вишиті бісером. Отож, вечірні сукні з елементами, які виготовляє Марія, демонструються у Києві й навіть поїдуть в Англію. Крім суконь, модельєр-дизайнер хоче продемонструвати в Англії ще й гобелени за мотивами полотен відомих художників. Один з них, на якому Монна Ліза, якраз і завершує Марія. А ще жінка сказала: — До речі, на Волині у мене є три подружки, які вчилися зі мною. Коли я одержала травму, то вони дуже тепло до мене ставились, допомагали мені. Це Галя Вашкевич з Луцька, Надя Лукашук з Ковеля, Неля Степчук з Ківерцівського району, які мене у важкий час психологічно, морально і фізично підтримали. Вони і зараз про мене не забувають. Бувають в гостях. І я до них їжджу. В них — сім’ї, діти. Галя бабусею вже стала, але пережите нами не забувається. Користуючись нагодою, Марія просить передати своїм подругам вітання і щиру вдячність. Сподіваємося, вони прочитають ці рядки і порадіють за Марію.
