Ці записи-думки є особистою інтелектуальною і душевною власністю лише однієї особи. Будь-яка схожість героїв на реальних людей — це домисел того, хто читає цей щоденник...
Ці записи-думки є особистою інтелектуальною і душевною власністю лише однієї особи. Будь-яка схожість героїв на реальних людей — це домисел того, хто читає цей щоденник. Сподіваюсь, він стане своєрідною школою життя для інших самостійних, але менш сміливих панн і оберігатиме їх від подібних помилок, через які вона пройшла.
ОСТАННІЙ БАСТІОН Впав останній бастіон. Останній з моїх неодружених залицяльників женився. - Ніхто мене “не вкручував”, - сказав Валерик. — Я вирішив, що пора… Звісно, в 36 років, з академічною медичною освітою – пора. А я зрозуміла, що час класти слухавку. Та потрібно було якось завершити розмову, за три хвилини якої я отримала відповідь на запитання, заради якого, власне, і телефонувала: він одружився. “Що ж, тепер менше доведеться платити за телефонні розмови, з Санкт-Петербургом зв’язку більше не буде”,— знайшла я, здавалося б, у великому розчаруванні і деякий позитив. Моя мама завжди мріяла, щоб я вийшла заміж за лікаря. В її розумінні це престижно і безпечно. Мовляв, “швидка допомога” завжди спить з тобою в одному ліжку. В даній ситуації тішить лише те, що інтуїція мене вкотре не підвела, бо Валерик приїхав сьогодні, за півгодини до мого дзвінка. Я його відчула. Відчула кінець наших епізодичних стосунків — початок його сімейного життя. Одруження кожного з моїх хлопців — як проводи в армію. Для когось з них “дембель” настає за кілька років, хтось залишається вічним сержантом при генеральші-дружині, ще хтось очолює армію сексуально незадоволених незаміжніх дівчат і чужих жінок. Хто ж розформує мій “батальйон зв’язку”? Служба в ньому дещо затягується … Тридцять один рік холостяцького життя, кілька сивих пасм на голові, гаряче серце на сторінках таємного щоденника і змучена душа в грудях, яка вже задихається від нестачі молекул кохання. З висоти 31-щабельної життєвої драбини я вже й не бачу тих, за ким плакала на шістнадцятій сходинці. Та чи взагалі я колись когось любила? Чи хтось відповідав мені взаємністю? Чи смакували сніданки захоплень, обіди пристрасті, вечері спокуси? Усе перетравилось на поживу для думок і тіла. Апетит до життя зіпсували хандра і депресія, не допомагають “десерти з легкого флірту”. Час вийти на полювання у “джунглі” нових почуттів, в первісний ліс самої себе. А Валерик з дружиною тим часом помиють з дороги ноги, повечеряють під вишнями в колі родини, яка зійшлась подивитись на “доктора з Росії”, і ляжуть у шлюбне ліжко. Очевидним є лише одне: сьогодні кохання у них вдасться як ніколи. З помсти до мене, помсти, яка вилізла з телефонної слухавки у вигляді мого солоденько грайливого голосочка: - Алло, добрий вечір, а чи можна мені Валерія? - Це він і є. Можна, та лише для спілкування. Я слухаю. А я намагалась вслухатись в голос свого серця, піймати там ноту болю, суму, розчарування. Але — був лише дзвін цеглин, які розбивались об підлогу жорстокої реальності. Я слухала, як падав останній бастіон.
(Продовження у наступному випуску добірки “Любить! Не любить”).
