Ці записи-думки є особистою інтелектуальною і душевною власністю однієї особи. Будь-яка схожість героїв на реальних людей — це домисел того, хто читає цей щоденник. Сподіваюсь, він стане своєрідною школою життя для інших самостійних, але менш сміливих панн і оберігатиме їх від подібних помилок, через які вона пройшла...
Ці записи-думки є особистою інтелектуальною і душевною власністю однієї особи. Будь-яка схожість героїв на реальних людей — це домисел того, хто читає цей щоденник. Сподіваюсь, він стане своєрідною школою життя для інших самостійних, але менш сміливих панн і оберігатиме їх від подібних помилок, через які вона пройшла.
ЛЕГКИЙ КУРОРТНИЙ ФЛІРТ Крим зустрів мене спекотними поцілунками. У валізі лежало три купальники різного ступеня відкритості, а в голові – думка про роман. Нехай курортний — нічого страшного, це входить в комплекс процедур для оздоровлення душі і тіла. Звісно, мене підселили в кімнату до такої ж самостійної панни ( не будемо вживати слово самотньої). Мила дівчина східної зовнішності відразу обмовилась, що десять діб обіймала найкращого друга в цьому санаторії – подушку… А робила вона це заради вірності своєму “молодому чєловєку”. Я з сумом подумала: в моєму арсеналі знайомих одні лиш потріпані кар’єрою і жінками старигани. Згадала Старого Трухлія, який на радощах від моєї двотижневої відсутності на території області аж заспонсорував квитки на потяг. Трухлій – це старе і сиве минуле. Я ж стояла на порозі нової пригоди на ім’я “легкий курортний флірт”. Саме в пошуках пригоди ми з сусідкою по кімнаті (не повірите – викладачем китайської мови) швендяли туди-сюди алейками величезного парку санаторію. До нас приєдналась ще одна самостійна леді. Тимчасово самотня, адже в Москві чекав люблячий чоловік і очолювана нею кафедра менеджменту. Вечір, можна сказати, вдався: чоловіків було з півсотні — і мертвих, і живих. Вони займали увесь космос наших думок. Під кінець цього перемивання кісток я “зловила гаву” — впала і розбила коліно. Було досить боляче. Проте все, що не діється, – до кращого, в цьому я вкотре переконалась наступного ранку, на пляжі. Усі присутні там чоловіки, ще здатні бачити поверх своїх животів, активно вовтузили тему: де це я так активно стояла на колінах?.. Так я стала об’єктом посиленої уваги, об’єктом №1 в цьому напівоголеному світі. Піар своєї персони став зайвим, мною впритул зайнялась сама громадськість. Перший, хто відкрито поцікавився здоров’ям, був сивий дід кавказької зовнішності (мій стабільний контингент – татусі за п’ятдесят). Після кількахвилинного надування губ і зневажливо-розчарованого сопіння я все ж таки змусила себе роздивитись марку його годинника. І відразу змінила тон спілкування. Голос якось сам по собі забарвився медовими нотками. Дідуньо виявився головним лікарем однієї з найпрестижніших клінік столиці. Протягом п’яти наступних днів я слухала постійний плач у його виконанні за улюбленою секретаркою, яка втекла в Німеччину з метою вийти заміж. Виявилось, що цій невдячній дівчині головний лікар однієї з державних міністерських лікарень платив 1500 доларів США за “професіоналізм”! Дідуньо ніяк не міг второпати, невже скупі німці платитимуть більше? В день, коли загоїлось коліно, я позбулась і марудного заплаканого кавалера з минулого тисячоліття. Адже Дідуньо своїм крутим авторитетом і кругленькою сумою вартості комерційної путівки відлякував увесь бідніший і відповідно молодший контингент. А після його пропозиції зайняти ще тепле місце улюбленої секретарки розлучення з цим вампіром стало просто неминучим. Останніми словами донжуана в білому халаті були: “Я все одно знайду собі нову вихованку. Ще одну встигну виховати …”. Я не стала заперечувати, бо була вже в такому мудрому жіночому віці, коли не піддаються вихованню. В цей період життя кожна жінка сама хоче виховувати – дитину. Бажано в щасливому шлюбі... Болі в душі і колінах змушували мене щодня відвідувати лікувальний корпус. Мою увагу привернули медичні працівники і адміністрація санаторію. Довелось поєднувати корисне з приємним, дійсно лікувати фізичні і душевні рани. І цим лікарем став… завгосп Льоня. Насправді його посада звучала набагато крутіше – заступник генерального директора санаторію з господарських питань. Та прізвисько “завгосп” опускало цього пречудового хлопця з Донецька ближче до наших рідних поліських боліт… Завгосп Льоня мав необережність поцікавитись змістом книги, яку я читала. Хоч ясно було, що більший інтерес викликали мої форми. За кілька хвилин спілкування ми вже попивали “адську смолу” ( тобто каву, за висловом однієї моєї знайомої) у затишному кабінеті завгоспа. “Донецькі” знають толк у комфорті – диван, душ і стіжок білизни тут завжди до послуг співрозмовників… Цей представник донецької чоловічої фауни був таким красенем і розумничкою, що Партія регіонів тимчасово набула для мене особисто яскраво-сексуального забарвлення. Тим більше, прапор цієї політичної сили завжди стояв - на робочому столі Льоні…
(Продовження в наступному випуску добірки “Любить! Не любить”).
