Молока – не буде, або Чому власниця сімейної молочної ферми на Волині може пустити корови на м’ясо - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.70 € 31.46
Молока – не буде, або Чому власниця сімейної молочної ферми на Волині може пустити корови на м’ясо

Корівки з сімейної ферми Тамари Пилипівни дають смачне і жирне молоко. Але селянське господарство утримувати стає дедалі важче.

Фото Аліни Вітинської.

Молока – не буде, або Чому власниця сімейної молочної ферми на Волині може пустити корови на м’ясо

У господарстві Тамари Андрейчук із Дожви, що на Турійщині, 26 голів худоби. Вона заготовляє молоко. За день в середньому реалізовує 200 літрів. Це продукт, який потрібен людям, корисний для здоров’я і важливий для економіки українського села. Крім того, ця жінка не просить у держави допомоги з безробіття, а навпаки — ​створила робочі місця для себе і своїх рідних. Кілька років тому ми вже писали про маленьку ферму Тамари Пилипівни. На той час це був доволі стабільний, але малоприбутковий бізнес. Нині, на жаль, нічого не змінилось. Господиня не скаржиться на надої, тяжко працює, але в майбутньому своєї справи сумнівається. Чиновники, що відповідають за аграрний сектор, усе обіцяли волинянці сприяння і підтримку. Втім, належних їй державних дотацій селянка досі не отримала. Пані Тамара хвилюється, що доведеться пустити корів на м’ясо

Торік Тамара Пилипівна не одержала дотації. Нині фермерам платять по 5 тисяч гривень на рік за одну дійну корову. У нашої співрозмовниці таких 20. Тож 100 тисяч фінансової помочі були б зовсім не зайвими для підтримки господарства. Однак їх вона так і не побачила. Причину, вочевидь, треба з’ясовувати у чиновницьких кабінетах. Інше питання, яке власниця маленької ферми вирішує роками, — ​податки. Річ у тім, що пані Тамара не має землі. Є два гектари, які зареєстровані на чоловіка, а він не є членом сімейного господарства. Жінка нині платить 5%, а могла б, каже, усього 0,57%, позаяк податок нараховується від оцінки землі. А їй не дають цієї знижки, бо не має поля. У податковій радять брати в оренду. «Але ж орендна плата висока, хіба це вигідно?» — ​обурюється фермер.

Коли ми приїхали на сімейну ферму, худоба була на пасовиську. Доглядати таку кількість — ​робота не легка. Чоловік пані Тамари має першу групу інвалідності, прикутий до ліжка і трудитися, на жаль, не в змозі. Допомагають діти — ​донька із зятем. Корів доять апаратами о 5­й ранку і ввечері о 19­й. О 7.00 худоба вже на паші. Пасти її наймають двох хлопців із сусіднього села. Корми заготовляють самі. Кожна корова має кличку, найцікавіші — Красуня, Ласка, Машка, Аліска, Чорнушка, Василинка, Сорока, Білка, Ласуня. Усі мирні і добрі. Є у господарів і свій бугай. Молоко здають увесь рік без перерви.

«Сімейні ферми — ​робота важка і невдячна. Але хто хоче трудитися, — ​той буде», — ​переконана Тамара Пилипівна.

Цікавимося, чи не мала думки здати корів. Зізнається, що вже міркувала про це. Каже, якщо цьогоріч не отримає дотації і податкової знижки, поголів’я доведеться зменшити. На Турійщину пані Тамара із сім’єю перебралась у 1990­х роках із Ківерців. Там працювала в їдальні. Жили у квартирі на третьому поверсі, тому корови навіть не снилися. Коли переїхали в село, постало питання, як заробляти на прожиття.

— Тоді собі сказала: ні я, ні мої діти на заробітки в Польщу не поїдуть, — ​пригадує жінка.

Так почали займатися домашнім фермерством. Спочатку тримали кілька корівок.

— Худобу легше доглядати, аніж свиней. Кабанів розводити невигідно. Ціна за кілограм живої ваги, як була 5 років тому 40–42 гривні, така і зараз, — ​розмірковує господиня.

Сімейні ферми — ​робота важка і невдячна. Але хто хоче трудитися — ​той буде.

А молоко в неї купують за дещо вищими цінами, ніж в односельчан, бо і партії великі, і заготівельники впевнені, що воно не розбавлене водою. Нині у магазині літр корисного продукту коштує понад 30 гривень. У людей посередники скуповують по 6. Запитуємо, як фермерка оцінює таку несправедливість. Тамара Пилипівна навіть відповідати не захотіла, зазначила, що вдома магазинного молока давно не п’ють і не купують.

— Воно має неприродно білий колір. Хіба це молоко? — ​дивується.

У 2018 році сімейну ферму Андрейчуків відвідував начальник департаменту агропромислового розвитку Волинської ОДА Юрій Горбенко. Гарантували підтримку і сприяння.

— Обіцяли молокопровід. Просила якогось ангарика на сіно. Однак з того часу нічого не змінилося, — ​розповідає господиня.

Праця фермера, вважає селянка, не оцінена нині належно.

— Зараз гроші заробляє той, хто не робить. Це посередники. А той, хто трудиться, нічого не має.

До слова, у Дожві на все село в людей буде десь 13 корів. Усе більше селян відмовляються їх тримати. Невигідно…

Тим часом, за даними управління статистики, за рік в області поголів’я корів зменшилось на 5,8%, а з 2014­го — ​аж на 39%. Сім літ тому було 125 тисяч голів, а станом на перше березня 2021­го — ​всього 75900.

Аліна ВІТИНСЬКА