«Якщо хтось ще думає, женитися йому  чи ні, то точно цього робити не треба» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.21 € 30.92
«Якщо хтось ще думає, женитися йому  чи ні, то точно цього робити не треба»

Уже й 13­ліття старшої доньки Марти відзначило сімейство.

Фото з домашнього архіву родини МАРТИНЕНКІВ.

«Якщо хтось ще думає, женитися йому  чи ні, то точно цього робити не треба»

Ці слова я почула від священника з Нововолинська Віктора Мартиненка. А продовжив він цю фразу так: — От коли людина навіть не допускає цього питання, бо нема ніякого сумніву, тоді треба йти під вінець. Дружина отця Віктора про це саме говорила по-жіночому поетично: — Коли любов для Двох, як політ у космос і назад, отоді можна одружуватися

«Я готував себе до монашества, але закохався в свою майбутню дружину, і ця любов вирішила все по-­своєму»

Про священника Віктора Мартиненка з Нововолинська, який одним із перших на Волині перейшов до Православної церкви України, наша газета уже розповідала. Торік у публікації Оксани Коваленко отець Віктор поділився своїми поглядами на те, що «певний час в Україні будуть дві помісні церкви, але одній із них не треба працювати на агресора». Йшлося коротко і про особисте — ​у подружжя Мартиненків — ​дві доньки й син. А фотознімок щасливої сім’ї підказував ще одну адресу і для ведучої рубрики «Любить! Не любить». Забігаючи наперед, скажу, що це була зустріч із парою, котра взяла шлюб із великого кохання, і воно залишилося таким же й через роки…

Золотої осені було весілля в щасливої пари.
Золотої осені було весілля в щасливої пари.

 

Отець Віктор і його дружина Надія (вона — ​творча особистість, співала у попередньому складі відомого гурту «Нота Нео», а зараз займається флористикою) — ​нововолинці. Влітку Мартиненки живуть у своєму будинку в селі Стара Лішня на Іваничівщині, де ми з ними й спілкувалися. Коли мова зайшла про те, як же народилася їхня любов, то подружжю довелося повернутися спогадами в юність, а то й дитинство.

— Оскільки мій батько був військовим, — ​розповідає отець Віктор, — ​то нашій сім’ї довелося попоїздити з місця на місце. Жили в Латвії, Росії, Естонії. І ось після цього кочового життя, коли я був уже дев’ятикласником, повернулися у Нововолинськ. Класним керівником у мене була Лариса Хоменко. З дитинства я знав українську мову, але в «не наших» школах її не вчив, тож довелося надолужувати. І ось вперше написав якесь завдання українською й зробив в кінці жартівливу приміточку: «Ставте п’ять — ​буду ваш зять». Тоді я знав, що в Лариси Тарасівни є дочка — ​ото і все. До того ж була вона лише другокласницею. Обставини склалися так, що ми дружили з моєю майбутньою тещею. Вона організовувала поїздки по святих місцях, які мене завжди зацікавлювали.

Словом - однодумці. Вчителька познайомила його згодом з владикою Ніфонтом. А близьким до церкви Віктор Мартиненко став, як пригадує, ще на Камчатці. Якось бабуся купила йому хрестика й сказала, що його треба посвятити. Взявши ці слова до серця, хлопець при нагоді пішов до церкви, і там йому сподобалося. А оскільки храм був один на весь півострів і не находишся, то почав сам відкривати для себе релігію, читаючи відповідну літературу. І коли переїхали в Естонію, то уже прислужував у церкві. Вивчив самотужки старослов’янську мову. А як повернулися у Нововолинськ, то в Низкиничівському монастирі був паламарем. На закінчення середньої школи питання про те, куди піти вчитися, уже не стояло. Знав, що вступатиме в духовну семінарію.

— Коли вже вчився в ній, — ​розповідає отець Віктор, — ​то готував себе до монашества (думаючи про постриг, навіть ім’я собі вибрав — ​Веніамін, яке згодом дісталося моєму синові). А щоб упевнитися, як воно буде в житті, молився й просив Бога підказати мені подальший шлях. І він підказав. Все вирішилося враз, коли я закохався в свою майбутню дружину (ось ту Надю, яку знав ще маленькою) й літав, як на крилах.

«Кажуть, що любов минає з роками, а я й досі закоханий в дружину, як і колись»

Вони довго зустрічалися. А одружилася пара 10 жовтня 2006 року. І, виявляється, в понеділок.

— Бари були наперед замовлені — ​вільного не знайти, — ​пригадує отець Віктор. — ​А до того ж серед запрошених на наше свято — ​багато священників, котрі зазвичай у неділю зайняті на службі. Тож я сказав: «Яка проблема? Зробимо торжество в понеділок». І всі прийшли, і весілля було гучне, справді веселе — ​з піснями, танцями до шостої ранку.

Нареченому було 27, його обраниці — ​21 рік. Рукоположився Віктор Мартиненко на диякона в 2007-­му і 13 років служив у Низкиничівському монастирі й працював прессекретарем Володимир­Волинської єпархії. А вже сан священника одержав у Православній церкві України. Зараз отець Віктор в основному служить у кафедральному соборі Різдва Христового міста Володимира­Волинського. Але цього разу розмова у нас була про сім’ю Мартиненків, а значить — ​про любов, яка поєднала дві долі. І якраз про це слова отця Віктора

Вперше написав якесь завдання українською й зробив в кінці жартівливу приміточку: «Ставте п’ять — ​буду ваш зять». Тоді я знав, що в Лариси Тарасівни є дочка — ​ото і все.

 

 

 

 

Віктор Мартиненко: «Думаю, в раю буде пахнути бузком».
Віктор Мартиненко: «Думаю, в раю буде пахнути бузком».

— Кажуть, що любов минає з роками. А я й досі закоханий в дружину, як і колись. Буває, хтось із знайомих питає мене (не як духівника, а просто по-­дружньому): мовляв, є така­-то дівчина — ​одружитися з нею? Я кажу в такому випадку: «Якщо в тебе виникає питання, женитися чи ні, то точно цього робити не треба». От коли людина навіть не допускає ніякого сумніву, тоді треба йти під вінець. Мені здається, молоді люди, які беруть шлюб, зокрема церковний, повинні усвідомлювати серйозність кроку і те, що це раз і назавжди.

Сьогодні, на жаль, для декого таїнство вінчання стало даниною моді. А потім питають, як узяти церковне розлучення. Я всім повторюю, що не можна розвінчатися. Церква просто дає ще один шанс, благословляючи другий шлюб.

Дружина отця Віктора про вибір судженого, про одруження говорила по­жіночому поетично:

— Коли любов для двох — як політ у космос і назад, отоді можна єднати долі.

Ще вона сказала:

— Кавалерів я мала, бо ж була знана артистка. Але Вітя всіх настільки вміло повідганяв, що дав мені зрозуміти: унікальнішої людини в моєму житті більше не буде…

А подальші слова Надії: «І на сьогоднішній день я обожнюю свого чоловіка й люблю нашу сім’ю», — лише підтверджують, що такою ж унікальною людиною він є для неї й на п’ятнадцятому році подружнього життя.

«Для нас дуже важливо витратити ту копійку, що заробляємо, на якусь дорогу»

Ще до зустрічі з Мартиненками завдяки фейсбуку дізналася, що отець Віктор з­поміж квітів найбільше любить бузок. Якось він поділився своїми міркуваннями з цього приводу: «Серед старих народних назв бузку одна мені найбільш подобається: це — ​рай­дерево. Не знаю, як буде пахнути в раю, але думаю, що це буде аромат бузку…». Священник на обійсті в Старій Лішні має цілу колекцію власноруч посаджених чи прищеплених його різних сортів. Залишалося тільки пошкодувати, що не потрапила сюди в пору квітування.

Із соцмереж уже знала й про те, що в отця Віктора та його дружини — ​спільна любов до подорожей. А перша їхня мандрівка, коли вони були «молоді і ледь жонаті», пролягла в Італію, оскільки мріяли побувати в Римі й Барі, де в одній з базилік знаходяться мощі Святителя Миколая. Коли про це зайшла мова, матушка Надія сказала:

— Для мене дуже важливо витратити ту копійку, що заробляємо, на якусь дорогу… Мріємо про море, про цікаві подорожі, але багатодітній сім’ї не просто поїхати. До того ж ми такі батьки, які мають перш відпочити з дітьми, а потім вже удвох.

Подружжя було і в Парижі — ​в листопаді 2019­-го, «ще встигли до карантину». А здійснення багатьох інших мрій — ​попереду, адже це родина, якій хотілося б, «якби були відповідні статки», світ об’їздити. 

Читайте також: Її любов не раз витягувала його з того світу 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.