«Я все горе і всі біди перерахував — і українців, і поляків, і євреїв…». Пам’яті Ярослава Царука - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.21 € 30.48
«Я все горе і всі біди перерахував — і українців, і поляків, і євреїв…». Пам’яті Ярослава Царука

«Я любив вас усіх, а найбільше любив Україну…» — ​ці слова і про Ярослава Царука.

Фото Олександра ФІЛЮКА.

«Я все горе і всі біди перерахував — і українців, і поляків, і євреїв…». Пам’яті Ярослава Царука

Тиждень тому, 26 серпня, у «Газеті Волинь» вийшла велика публікація про Ярослава Царука (на фото) — відомого краєзнавця та історика, письменника, почесного громадянина Волинської області, міста Володимира-Волинського і Володимир-Волинського району, приурочена 30-річчю Незалежності України, для становлення якої він стільки зробив. На жаль, це інтерв’ю виявилось останнім у житті невтомного сподвижника, просто доброї та світлої людини, з якою наша редакція мала честь дружити та співпрацювати багато років. Адже вночі 27 серпня серце патріота перестало битися…

«Нам потрібен сильний парламент, у якому були б люди, віддані Україні, а не своїм інтересам» — ​такими словами попрощався тоді з нашими журналістами Ярослав Васильович, який до останнього подиху жив Україною.

У Любомльському районі не побував лише у шести селах — ​просто не встиг, бо почав сліпнути… 

Після себе він залишив неоціненне — ​чотири книги та численні спогади свідків Волинської трагедії 1943–1944 років. Їх він збирав десятиліттями, об’їздивши на велосипеді сотні волинських сіл. «Замінив собою цілий інститут», — ​казали про Ярослава Царука. «Просто я намагався жити так, щоб користь була від мого життя», — ​відповідав він.

Спочивайте з Богом, Ярославе Васильовичу.

… Важливі слова з інтерв’ю Ярослава Царука:

 «Я обійшов усі села Володимир-Волинського та Іваничівського районів, частину Турійського. У Любомльському районі не побував лише у шести селах — ​просто не встиг, бо почав сліпнути… Коли записував свідчення, старався не пропустити жодної скривдженої людини, якої б національності вона не була. Все горе і всі біди перерахував — ​і українців, і поляків, і євреїв…».

 «Коли познайомився із директором Інституту українознавства академіком Ярославом Ісаєвичем, ми проговорили у Львові шість годин. Він тримав мене за руку і казав: «Мені сниться. Не вірю, що так може бути, щоб одна людина проробила таку титанічну працю. Як?»…

 «Просто вороги люблять нас, українців, за те, що ми байдужі. А я відмовився бути таким! І продовжував пошуки до того часу, поки дозволяло здоров’я».

 «Пам’ятаю, якось заметіль була така, що двірники на автомобілях не встигали вікна чистити. А я пхаю свого велосипеда. Аж тут якась машина зупиняється. Виявляється, це мій син із тестем — ​на митницю у справах вирушили. «Тату, ти? Куди в таку негоду їдеш?» — ​«Мушу, сину. Бо то історія, якої більше не буде. Треба її ловити».

 «Не раз брав участь у різноманітних українсько-польських семінарах. І бувало, що наші професори не завжди мали чим відповідати полякам. А я ставав і говорив, бо мав факти».

 «Коли пощастило засісти за архіви КДБ, я був вражений. Інколи мені, хто про події 40-х років минулого століття знає з перших уст, здавалося, що я… не знаю майже нічого. Стільки там невідомого, трагічного та героїчного, стільки доль!»

 «Горджусь, що першим у Володимирі-Волинському ніс синьо-жовтий стяг».

 «Кажуть, нема майбутнього в народу, в якого забирають пам’ять. Роблю все, що можу, щоб цього не сталось… І думаю, що ми вистояли, що Україна буде».


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.