Курси НБУ $ 29.25 € 30.91
Хліб «кузьмичівський» такий смачний, бо замішаний на великій любові, - історія однієї волинської родини

Юні, закохані, щасливі – день, коли вони стали подружжям.

Фото із домашнього архіву родини Кузьмичів.

Хліб «кузьмичівський» такий смачний, бо замішаний на великій любові, - історія однієї волинської родини

Тетяна й Ігор Кузьмичі із Дольська, що на Любешівщині, пригадуючи своє весілля, розповідали, що сукню і костюм взяли напрокат. Аби поїхати з гостями на реєстрацію шлюбу, замовили декілька таксі. А застілля було в заводському гуртожитку. Нагадують, що це припало на початок непростого 1993 року, коли обручки можна було купити тільки за довідкою із загсу. Але день, коли побралися, був справді веселим і став особливо пам’ятним для них: молодість, а головне — ​їхні почуття все компенсували

Безробітні, але не без роботи

Ми познайомилися два роки тому, коли я приїжджала у Дольськ, аби розповісти у «Волині» про село на кордоні з Білоруссю, з якого починається Україна. Тоді Ігор Васильович був тут головою сільської ради, а Тетяна Іллівна — ​директором місцевого Будинку культури. Більше того — ​саме Кузьмичі стали засновниками й організаторами фестивалю «Співай, Полісся золоте», який відкрив чимало юних талантів (згодом він набув статусу міжнародного). Після того, як Дольськ приєднали до Любешівської територіальної громади, подружжя посад уже не має.

Про любов неможливо розповісти — ​вона просто є, і ти розумієш, що зустрів свою людину, яку не можна втратити.

Тож офіційно вони зараз безробітні. Але не без роботи. Жінка взялася за випічку хліба, який уже відомий і за межами області як «кузьмичівський» (недавно частувала ним учасників фестивалю-виставки народних художніх промислів у Національному музеї народної архітектури і побуту України, що поблизу місцевості Пирогів у Києві). Чоловік господарює на пасіці, де стоять зроблені ним вулики, у садку, де кожне деревце його руками посаджене й доглянуте. А ще скільки планів! Кузьмичі купили стару хатину по сусідству із своїм обійстям і в майбутньому хочуть, привівши її до ладу, але не модернізуючи, показувати заїжджим екскурсантам у мінімузеї, як жили діди-прадіди. Є й задум створити екосадибу. А щоб не обірвалося життя їхнього дітища — ​фестивалю «Співай, Полісся золоте», вони заснували громадську організацію «Сила поліської сім’ї» й залишили за собою право на його проведення і в подальшому…

Про все це я дізналася недавно, коли зустрілася із Кузьмичами в затишній оселі уже як із героями сторінки «Любить! Не любить» й почула історію кохання двох людей, для яких навіть невдача — ​це не розчарування й зневіра, а відправна точка для того, аби починати нову справу й іти далі.

За чорно-білими світлинами — ​яскраві спомини

Коли мова зайшла про те, як зав’язувалася любов наших героїв, Тетяна Іллівна сказала:

— То я зараз чемодан наш візьму зі знімками… Вони дещо нагадають.

Принесла не чемодан, звичайно, а «дипломат», що був дуже модний у 1990-х. Розкрила й показала фото, на яких вони з Ігором зовсім юні, коментуючи:

— Це ми одинадцятий клас у Маяках закінчили — ​бачте, яка гарна була шкільна форма. А весільні знімки, то вже Дніпропетровськ. Там ми одружувалися…

Сьогодні чорно-білі фото нагадують про дивовижну юність.
Сьогодні чорно-білі фото нагадують про дивовижну юність.

 Вони обоє — ​дольські. Жили в одному селі, вчилися в одному класі. І з дитинства, «коли до любові ще далеко було», дружили. Запам’ятався їм випускний після восьмого класу Дольської школи.

— Мабуть, відчувши себе дорослими (хоч то тільки п’ятнадцятий рік ішов!), — ​каже Ігор Васильович, — ​вже й за руки можна було потриматися.

— І поцілуватися, — ​додає, сміючись, жінка…

Оскільки хлопець був хорошим легкоатлетом, то його забрали до Луцька — ​в обласну дитячо-юнацьку спортивну школу. А Тетяна вступала у Луцьке культосвітнє училище. Й успішно склала іспити. Але вийшло так, що запропонували їй їхати на навчання в Кострому — ​там, мабуть, був недобір студентів. Дівчина й згоду дала. Батько збирався везти її в російське місто.

— Та за ніч, — ​розповідає жінка, — ​мама передумала й не захотіла відпускати мене. І тоді я поїхала до директора Маяківської школи-інтернату, що в Луцькому районі, яку свого часу закінчувала моя сестра, й попросилася в цей навчальний заклад.

Одного дня Тетяна йшла коридором, а назустріч їй — ​Ігор (він тренувався в спортивній школі, а тут жив і вчився). Після миті здивування — ​мала ж дівчина вже бути в Костромі — ​обоє зраділи, що вони і тут разом. Після одинадцятого класу Ігор, як планував, на фізкультурний факультет не потрапив, не добравши якогось бала. І тоді стали вони з Тетяною студентами Луцького профтехучилища № 6. Вибрали цей навчальний заклад, бо, як тепер кажуть, знали, що мусять розраховувати тільки на свої сили: Ігор ріс без батька, а Тетяна була із багатодітної сім’ї — ​десять синів і дочок ростили її тато й мама. Тепер уже разом їздили у свій рідний Дольськ. Здобули спеціальність, затребувану на Луцькому заводі виробів із пластмас, де й проходили практику. На роботу їх направили у Дніпропетровськ — ​на машинобудівний завод. А ось коли мова зайшла про їхню любов — ​коли ж вона розквітла? — ​то чоловік сказав:

— Про любов неможливо розповісти — ​вона просто є, і ти розумієш, що зустрів свою людину, яку не можна втратити.

Батьків вони поставили перед фактом, що вже одружилися

Це відчуття — ​не дай Бог втратити близьку й рідну людину — ​прийшло до них, коли їм було по дев’ятнадцять. Молоді, але дуже самостійні, наші герої вирішили створити сім’ю. А ось як то було, то про це такий спомин, зокрема в Тетяни Іллівни:

— Коли ми одружувалися, то мали лише свою любов. Плаття мені і костюм для Ігоря взяли напрокат. У день реєстрації шлюбу замовили декілька таксі й поїхали з гостями до загсу…

Дві доньки й синочка подарував Бог Кузьмичам.
Дві доньки й синочка подарував Бог Кузьмичам.

 Це припало на 23 січня 1993-го. Хто жив у той час, то знає, як то було: обручки молодята купували за довідками із загсу. Як і спиртне на святковий стіл, який накрили в кімнаті гуртожитку. А те, яким справді веселим було весілля, й до сьогодні не забулося. До речі, батькам своїм Кузьмичі сповістили про одруження, коли якось навесні приїхали додому. Одне слово, поставили їх перед фактом.

У гуртожитку, без особливого комфорту, починалося їхнє сімейне життя: то в кімнаті Ігоря, коли хлопці роз’їжджалися, то в Тетяни, як дівчат не було. Вже згодом, як жартують, об’єдналася родина, маючи свою кімнатку. Сюди привезли з пологового будинку й найстаршу доньку Олену. Як пільговиків — ​на час Чорнобильської катастрофи жили на Любешівщині, що потрапила в зону забруднення, їх поставили в чергу на житло.

— І, може б, стали дніпропетровцями, — ​каже Тетяна Іллівна. — ​Та захворіла мама Ігоря, й він мусив їхати додому. Збирався на місяць чи два, а довелося затриматися. Тож скоро за ним і я з донькою подалася. Хоч, по правді, шкодувала за гарним, великим містом. Та Ігоря із села нічим не можна виманити. Я говорила йому жартома не раз: «У тебе до пояса нібито якийсь магніт причеплений, що далі Дольська — ​нізащо». Втім, пояснення цьому — ​улюблена фраза чоловіка: «Треба бути першим на селі, а не останнім у місті». За цим принципом він і живе.

Читайте також: Кличко хоче, щоб син пішов в армію.

Таїнство вінчання було для них дуже виваженим кроком

Уже в Дольську через чотирнадцять років після першої доньки Олени на світ з’явилася їхня Єлизавета. А ще за десять літ Бог дав їм синочка, якого назвали Іллею. Щоб прогодувати сім’ю, Ігор Васильович на заробітки їздив. А в основному подружжя в селі хазяйнувало. Тетяна Іллівна була в колгоспі і бригадиром, і завфермою. І свій бізнес Кузьмичі мали — ​150 свиней тримали, бичків відгодовували…

— Усе життя ми щось затівали, — ​каже жінка. — ​І навіть якась невдача не ставала для нас розчаруванням. Вона просто була точкою, з якої починався наш подальший шлях…

Що є основою міцного шлюбу? З приводу цього жінка сказала:

— Мій знак зодіаку — ​Овен, Ігоря — ​Скорпіон. Теоретично, за висновком астрологів, ми не можемо жити разом. Та ось всупереч таким твердженням йдемо вже до перлинного весілля. Просто за стільки літ пристосувалися одне до одного. Хоч головне, звичайно, любов. Якщо вона є, то щось і не побачиш, і не почуєш, десь уступиш, простиш…

А ще ж у листопаді 2011 року під покровом ночі, при декількох свідках настоятель храму села Дольськ отець Ростислав повінчав Кузьмичів. І це був, як зауважує подружжя, їхній уже дуже виважений крок. Після прожитого й пережитого клятва — ​«У радості й горі, при здоров’ї і в недузі бути разом, аж поки смерть не розлучить нас» — ​для них — ​слова, мовлені серцем.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel