Іноді мені здається, що я бачу молодими тих, кого знати молодими не могла - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.29 € 30.58
Іноді мені здається, що я бачу молодими тих, кого знати молодими не могла

«Море повертало легкість її рухам і глибоку синяву вицвілим очам, змивало роки й омивало не раз розбите серце».

Фото із сайту depositphotos.com.

Іноді мені здається, що я бачу молодими тих, кого знати молодими не могла

Зустрінеш таку бабуську, хоч і на базарі, бере вона яблуко натрудженою рукою, сухенькою, як у пташечки, земля позабивалася назавжди під шкіру, означивши темним на долоні довгу лінію життя, простягає тобі, посміхаючись: «Бери, доцю, крепко добрі ці мої яблука, солодкії» — ​і зсуваються часові межі, бачу дівчину в сукенці в дрібні квіточки в селі на вулиці, співає вона з подружками про «вийду я на ту гору» чи й сороміцької якоїсь про бригадіра, в карих очах іскри-смішинки, а сама виглядає якогось чорнявого Василя з іншого кутка — ​прийде-не прийде, обіцявся ж…

А тоді цілуються вони з Василем вересневого вечора під яблунею, зорі падають десь у Всесвіті і закочуються за горизонт, яблука тихо гупають на м’яку землю в саду — ​і ті яблука, як поцілунки, — ​солодкії…

Або сусідка пере й пересушує якісь речі свої, знаходить сукню зелену кримпленову, завмирає над нею, погладжуючи шершаву трішки, вкриту ромбиками тканину («з такого тепер і не шиють, колишня, моя ще дівоцька мода») — ​а я бачу її — ​неймовірно гарну білявку з волоссям, вкладеним у «бабетту», сукня та модна — ​міні — ​мамка, мабуть, сварилась за відкриті коліна. Але як було не вдягати, тканину ж дістала якимись правдами і неправдами, сукню шила в кравчині — ​дружини офіцера, в гуртожитку поруч із казармами — ​і вже як ішла звідти у готовій, ​сонце осявало весь світ і солдатики задивлялися — ​чисто тобі Бріджит Бардо…

Тоді цілуються вони з Василем вересневого вечора під яблунею, зорі падають десь у Всесвіті і закочуються за горизонт, яблука тихо гупають на м’яку землю в саду — ​і ті яблука, як поцілунки, — ​солодкії…

І в Тунісі кілька років тому — ​щодня приходила до моря на милицях літня пані років, мабуть, під сотню. Щоразу в іншому суцільному купальнику, в красивезних капелюшках з квітами і стрічками. Пергаментні, мережані судинами її руки, були вкриті віковими плямами й перенизані старовинними браслетами, перстень масивний виблискував на безіменному пальці.

Вона рішуче відкидала ті милиці на березі і заходила в море. Воно повертало легкість її рухам і глибоку синяву вицвілим очам, змивало роки й омивало не раз розбите серце.

Потім вона лягала на сусідній лежак і тихенько співала сама собі якихось пісень французькою — ​мене ж закидало в Париж на Монмартр, де вона понад пів століття тому продає квіти, а той, кого вона згодом називатиме «мій коханий Жан-Поль», заглянувши раз у синяву її очей і змінивши в цю мить всі свої плани на день і на життя, купує всі, аби подарувати їй — ​і над цим усім лине голос Едіт Піаф…

Не знаю, чому я думаю про це… Може, тому, що десь у дивно закрученій часовій спіралі це все існує і всі ми десь там — ​у минулому чи майбутньому — ​в цю мить цілуємося з кимось уперше.