Курси НБУ $ 41.49 € 45.19
Лучанка про 8 місяців і 11 днів полону: «Найстрашніше – це жінки-конвоїри» (Відео)

Про найдраматичніші моменти свого життя військовослужбовиця Алла Сенченко розповіла кореспондентові «Суспільного. Луцьк» Вадиму Панафідіну.

Фото із сайту «Суспільне. Луцьк»

Лучанка про 8 місяців і 11 днів полону: «Найстрашніше – це жінки-конвоїри» (Відео)

В інтерв’ю «Суспільному. Луцьк» волинянка Алла Сенченко розповіла про пережиті там наймоторошніші хвилини, поділилася емоціями від довгоочікуваного повернення додому

49-річна військовослужбовиця у Збройних силах України з 2018 року. Вона виконувала бойові завдання в зоні ООС. У перший день повномасштабного вторгнення рф в Україну знову пішла служити. У травні 2022-го під час оборони Лимана на Донеччині потрапила у полон, двох її побратимів російські військові розстріляли.

– Забрали усі мої речі: телефон, повербанк, навушники, – розповіла пані Алла «Суспільному. Луцьк». – Військовий квиток вони викинули на землю. Я не посміла нічого зробити чи сказати, бо це було дуже небезпечно. А далі –  нескінченні допити, переїзди...

Пережите за 8 місяців та 11 днів ось у таких словах:

– Ти розумієш, що можеш просто в будь-яку хвилину померти і твоє життя висить на волосині. Виконуєш їхні накази і стараєшся вижити. Я була налаштована на все. Для мене було жахом потрапити в полон у таку країну, де не діють закони, де можу просто пропасти назавжди.

За словами Алли Сенченко, російські новини краще не дивитися: «Це була психологічна травма. Я про Бандеру так багато ніколи не чула в Україні, як у полоні. Ми там взагалі не володіли ситуацією, що відбувається у нашій країні. Лише на єдиній вірі та надії трималися, на впевненості, що наша країна вистоїть.

Ти розумієш, що можеш просто в будь-яку хвилину померти і твоє життя висить на волосині. 

Із полоненими готували відео­запис: мовляв, хто бажає зробити звернення, то є надія, що обміняють. При цьому щоразу наголошували: ті, хто потрапив у їхні застінки, не потрібні своїй державі. Працівники спецслужб, які спілкувалися з українцями своїми методами, дуже часто пропонували переходити до них, брати російське громадянство. І мотивувалося це тим, що України вже немає, країна захоплена.

– Останній раз, – розповідає Алла Сенченко, – вони мені казали, що, коли я поїду додому, то мене там засудять. Тоді я відповіла, що нехай і розстріляють, але це буде в мене вдома, на рідній землі. На що прозвучали слова: «Ну ви странний народ».

А ось найстрашніші – це жінки-конвоїри, які поводилися з полоненими надзвичайно жорстоко. Настільки жорстоко, що навіть російський спецназівець, коли побачив, як вони змушують робити зарядку, то сказав, що це не зарядка, а знущання! Рятувала думка, що колись це має закінчитися, що треба вижити, може, навіть деколи гордістю поступившись заради цього.

Стосовно того, якою була дорога з полону,  жінка так розповідала:

– Нам одягли мішки на голову, зробили перекличку, скотчем зав’язали очі і руки. Посадили в автозак. Наглядач повідомив, що везуть нас додому. Але ж уже давали таку надію. Тому я сказала, що не повірю, поки не стану на свою рідну землю. Нас привезли на аеродром в Курську, посадили у вантажний літак. Там було залізне сидіння, на ньому подушка. І коли я зайшла, то російський військовий демонстративно її відсунув і посадив мене просто на холодний метал. А тоді в лютому було якраз дуже холодно, морози. Мене брали дрижаки, бо ж була легко одягнена – в кофті, штанах, жилетці та мала на два розміри менші кросівки... Дивилася у вікно, після приземлення бачила, що там стоять наші. Стало зрозуміло, що вдома. І дуже довго ще не вірилося, що ти в безпеці.

Алла Сенченко мріє, звісно, щоб завершилася війна. Оскільки дуже любить подорожувати, то хоче нарешті побачити Іспанію, Італію – країни, в які збиралася ще перед війною.

Марина ЛУГОВА.

Читайте також на volyn.com.ua: «Мама Героя з Волині: «Ті, хто на «нулю», не прочитають, а люди, які в тилу, скажуть, що «ми не посилали».

Реклама Google

Telegram Channel