Курси НБУ $ 40.30 € 43.76
Волинський волонтер: «На місці загибелі хлопців їхні побратими поставили прапорці України, військового підрозділу, лампадки...»

Волонтери з Великої Глуші зустрілися з бійцями-односельчанами у Костянтинівці на Донеччині, коли привезли їм амуніцію, продукти (староста на фото в першому ряду крайній справа).

Фото з особистого архіву Олександра ТОКАРЧУКА.

Волинський волонтер: «На місці загибелі хлопців їхні побратими поставили прапорці України, військового підрозділу, лампадки...»

Староста Великоглушанського старостинського округу, що на Любешівщині, Олександр Токарчук уже особисто п’ять разів побував разом із такими ж, як сам, волонтерами в зоні бойових дій. Завжди, як каже він, стараються їхати туди, де воює хтось із сіл округу, аби допомогти їм. Перш возили продукти, амуніцію, потім купували тепловізори, переганяли такі необхідні на фронті транспортні засоби

«Я пробував волонтерити і в 2014 році, але активно долучився до цього руху торік – після 24 лютого»

Уперше ми зустрічалися з Олександром Токарчуком взимку 2021 року. На той час він другий місяць займав посаду старости. Тоді ми говорили з ним про найбільш нагальні проблеми і про те, чи під силу вирішити їх старостинському округу. Уродженець Великої Глуші, який після закінчення Шацького лісового технікуму майже півтора десятка літ працював у приватного підприємця і в Луцьку, він ці проблеми знав. І найперш хотів, аби в поліській глибинці молоді люди, крім барів, реально мали куди піти відпочити, розважитися.  Будучи сам спорт­сменом, планував організувати спортивні секції, які б відвідували, зокрема, школярі. А з приводу того, щоб створити необхідну матеріальну базу, казав: «Може, якийсь заможний підприємець не пошкодує коштів на розвиток спорту в нашому селі?».

Тоді староста ще й подумати не міг, що мине якийсь рік – і почнеться повномасштабне вторгнення росії в Україну. Одне слово, пріоритети зміняться, бо всі зусилля будуть спрямовні на допомогу нашим захисникам: після 24 лютого він, як і інші мешканці Великої Глуші, сіл Погулянка й Невір, котрі входять до старостинського округу, долучаться до волонтерства – збиратимуть продукти, в яких на перших порах була велика потреба, кошти, аби придбати екіпірування для  бійців, тепловізори й такі необхідні на фронті транспортні засоби. Більше того – староста не раз їздитиме в зону бойових дій…

– Я пробував волонтерити і в 2014 році, – розповідає Олександр. – Коли почалася АТО, працював із кількома своїми односельцями у приватній фірмі в Луцьку, але з Великою Глушею не розлучався. Підприємець давав буса, й ми могли приїхати на вихідні додому. Тоді зібрали продукти й завезли бійцям 51-ї бригади, серед яких були й наші земляки – перед відправленням на Схід України вони проходили навчання на полігоні в Рівненській області. На той час усе це якось по-іншому сприймалося (хоч, до речі, потреба хлопців у допомозі була більшою, зважаючи на тодішній стан нашої армії), й далі разової акції справа не пішла. Активно долучився я до волонтерського руху торік – після 24 лютого.

Олександр Токарчук пригадує, як бійцям 115-ї бригади тероборони Житомирщини, де служили на той час восьмеро хлопців із Любешівщини, зокрема і з Великої Глуші, потрібний був тепловізор. Зібрали кошти й придбали його. Спочатку був намір передати ці «нічні очі» через камінь-каширських волонтерів, але закінчилося тим, що взяли ще одного буса, завантажили його продуктами й вирушили в дорогу самі.

«Я їду туди на день, а хлопці в цій небезпеці – місяцями...»

Першого разу шлях лежав на Сєвєродонецьк. Обставини склалися так, що ця  поїздка на Схід України була без старости. А ось уже про інші він розповідає не з чужих слів, а із власних вражень. Переглядаючи знімки в галереї мобілки, перераховує регіони, де бував: Херсон, Харків, Костянтинівка, Курахове, Слов’янськ, Лиман. Перша його поїздка була торік у Харків, коли місто обстрілювалося.

– Мама, звичайно, переживала за мене, – каже Олександр, – бо ж знала, що не на прогулянку вирушав. Усе говорила: «Що ти робиш?! Там же – війна!». Я їй на це відповідав: «Їду туди на один день, а хлопці в цій небезпеці – місяцями...». Я собі сам постановив: що мені боятися – станеться, то станеться… І тут може підстерегти якась біда. Так, там небезпечно, але що буде, якщо хлопці не матимуть допомоги? У ту мою першу поїздку ми були в Харкові – доставляли продукти, розгрузки. Тепловізор для бійців із Великої Глуші, Погулянки. Завжди стараємося їхати туди, де воює хтось із сіл нашого старостинського округу, аби допомогти їм. Це насамперед велика моральна підтримка, коли хлопці бачать, що односельчани турбуються про них.

– Мама, звичайно, переживала за мене, – каже Олександр, – бо ж знала, що не на прогулянку вирушав. Усе говорила: «Що ти робиш?! Там же – війна!».

Олександр Токарчук пригадує, як у Херсон добиралися з пригодами:
– У Дніпро в годині четвертій приїхали, а бак порожній. Тоді з пальним були проблеми. Вирушаючи в дорогу, ми в Луцьку набрали соляри в каністри, щоб хоч в один бік мати запас. Не вистачило. Кум мій Петро Мацько знайшов на інтернет-сайті приватну точку, як кажуть, на хаті. Якийсь дядько продав соляри. Завдяки цьому й поїхали далі.

Стосовно того, яка поїздка була найнебезпечніша, Олександр Токарчук сказав:
– Мабуть, остання – у Слов’янськ, Лиман. Вона була і найтяжча. Ми переганяли бус на лаветі. А сталося так, що довелося тягнути його від Ізюма до Лимана... тросом. Зазвичай, приїжджаємо, зустрічаємося із хлопцями, трошки посидимо, перекусимо – і в зворотній шлях. А того разу аж увечері потрапили на місце призначення й змушені були заночувати, аби не вирушати в темну пору доби й не наражатися на ще більшу небезпеку. Тож наша поїздка тривала чотири дні – виїхали з дому в неділю, а повернулися  тільки в середу.

І вражень у волонтера найбільше з цієї поїздки:
– На місці загибелі хлопців їхні побратими поставили прапорці України, військового підрозділу, лампадки… Їдеш і бачиш таке пошанування Героїв буквально на узбіччях. Правда, знімка вам не можу показати, бо й не фотографував. Хоч свого часу в Чорнобаївці на Херсонщині навіть зупинялися біля таких знаків й могли зазнімкувати. Але не зробили цього, мабуть, тому, що ми не піарщики – не думаємо, як вигідніше, більш вражаюче показати побачене. Зрештою, буває, що їдеш за кермом і не відважуєшся зупинитися, підійти, сфотографувати те, що вразило. Тим більш у тій поїздці на Лиман, коли в нас була екстремальна ситуація – течік тягли на тросі. По правді, у Луцьку є такі знайомі, які назвали нас дурнями, коли дізналися, куди ми зібралися. Мовляв, ви ж так ризикуєте. Слава Богу, найстрашніше нас обминуло, хоч, звісно, могло й бахнути поряд...

«Машину, яку ми завезли в Курахове, купив за свої кошти Юрій Харчик із Великої Глуші»

Щоб придбати амуніцію для вояків чи тепловізор, тим більше – бус, потрібні чималі кошти, а вони ж з неба не падають. Коли про це зайшла мова, Олександр Токарчук згадав насамперед пережите мешканцями прикордоння відразу після 24 лютого 2022-го.

– Від нашого Невіра до білорусі всього три кілометри. У першу ніч вторгнення у Великій Глуші хата загорілася – у вогні двоє чоловіків загинули. Шифер гучно стріляв і ще більше тривоги додавав. А тут ще чутки поповзли: нібито білоруси приїхали й закопують канаву – «Все, буде  наступ!». Телефоную в Камінь-Каширську міську раду, до якої належить старостинський округ: «Що нам робити?». Це вже згодом ми дізналися, що автобуси пішли – повезли військових на прикордонну заставу (то була 10-та бригада). А зразу тривога була велика.

Це десь уже через пів року стало спокійніше. І в ці перші дні, тижні, коли була загроза наступу з білорусі, за словами старости, люди дуже згуртувалися. Всі, як могли, долучилися до волонтерства. Збирали й сто, і двісті тисяч, аби придбати необхідне для односельчан, які воюють. А ось з приводу того, як зараз, Олександр Токарчук висловився так:
– Скажу, як є: частина людей забула про війну. Особливо ті, хто їздить у Польщу й спокійно заробляє гроші. Дехто з подивом чи навіть обуренням ставиться до того, що збираємо гроші на допомогу захисникам («Для чого?»). І тут окремо мушу згадати добрим словом Юрія Харчика, який має у Великій Глуші стоматологічний кабінет, – у Курахове ми гнали машину, яку він придбав за свої кошти. На щастя, є й такі.

Пожертва буває й не така вартісна, але не менш цінна. Тож староста з  особливою вдячністю говорить про бабусю-односельчанку:
– Знаю, що вона живе сама – вже й хазяйство тримати їй не під силу. Але коли ми збирали продукти на передову, прийшла до мене й принесла баночку домашньої ковбаси. Серце кров’ю обливається, коли бачиш таке! Після цього я думаю так: «Раз та бабулька останнє віддала для наших хлопців, то я мушу постаратися й доставити такий подаруночок на передову, щоб він ніде не загубився...».

Петро Мацько, Віктор Плясун, Олексій Гарбарчук, Сергій  Камельчук – це ті волонтери з Великої Глуші, про яких староста говорить як про надійних людей, з якими можна сміливо вирушати і в непросту дорогу. На жаль, за час війни, що завжди є випробуванням на порядність, коло спілкування, за словами Олександра Токарчука, зменшилося:
– Не випадково кажуть, що час від часу катастрофу на кораблі треба імітувати, щоб щури повтікали...

Знімок на пам’ять про Херсон, куди волонтери  з Великої Глуші добиралися з пригодами, –  це був час, коли, навіть маючи гроші, купити пальне було проблемно.
Знімок на пам’ять про Херсон, куди волонтери з Великої Глуші добиралися з пригодами, – це був час, коли, навіть маючи гроші, купити пальне було проблемно.
Олександр Токарчук: «У перші дні, тижні, коли була загроза наступу з білорусі, люди дуже згуртувалися».
Олександр Токарчук: «У перші дні, тижні, коли була загроза наступу з білорусі, люди дуже згуртувалися». 
Telegram Channel