Галина Зоріна і Олександр Дичаківський з Луцька вчора відзначили 55-літній ювілей свого подружнього життя. Як спогад про початок їх довгого і щасливого спільного шляху, і дотепер зберігає Галина Олександрівна весільну сукню та фату. А тим, хто боїться, що наступний рік високосний і думає, чи ж варто одружуватись, це подружжя своїм життям доводить: ніякі забобони не страшні, якщо людей єднає любов, щирість та ще хоч трохи доля прихильна...
У житті людини — багато непередбачуваного, нібито випадкового. Але якщо з плином літ вона оглядається на пройдений шлях (на прожите й пережите), то бачить, що інакше й бути не могло. Бо те, що колись було випадковим, гармонійно вплелось у “ланцюжок” долі. В усякому разі Галина Зоріна і Олександр Дичаківський з Луцька вважають, що саме такий міцний ланцюжок, якого вже не розірвати, сплела їх доля. “Вона завжди йшла нам назустріч, була прихильною до нас”,— кажуть ці вже літні люди, які разом 55 років! Учора їх вітали з ювілеєм донька і її сім’я, знайомі... У сімейному альбомі подружжя я звернула увагу на фото, з якого дивиться дуже вродлива молода дівчина. Галина Олександрівна на моє зацікавлення сказала: — Це перша любов мого чоловіка, трагічна любов. А вже Олександр Федорович розповів про цю любов, яку обірвав нещасний випадок. Я зрозуміла, що в цій сім’ї — особливо бережне ставлення до “території” душі, тут нема безпідставних ревнощів, як це буває, коли після весілля він чи вона хочуть, щоб минуле було перекреслене. Олександр Дичаківський — колишній фронтовик, пережив полон. Табір для військовополонених номер 305, в який він потрапив, знаходився в Солотвині на Закарпатті. — Але й тут доля йшла мені назустріч,— каже він. — Багато полонених після визволення території радянськими військами потрапили в будівельні бригади, як робоча дешева сила, для відбудови народного господарства. Я ж повернувся додому — в своє село Соколівка на Хмельниччині. Додому, у Севастополь, поїхала і моя дівчина Ліда. За професією я фельдшер. В Соколівці мав роботу, але в повоєнні роки там так трудно жилось, що я собі самому не міг ради дати. Де вже думати про одруження, утримання сім’ї. Тоді багато хто з наших країв подався в Західну Україну, якої менш торкнувся голод. Так і я потрапив на Волинь. Опинився в селі Підріжжя Голобського району. Працював фельдшером, а ще призначили мене за сумісництвом завідуючим клубом. Можна було й женитись. Але не міг я свою наречену із Севастополя кликати в таку глухомань. А самому їхати у Крим теж не реально — у прикордонній зоні мене б ніхто не прописав тоді. Ми довго з Лідою листувалися, все-таки сподівались, що будемо разом. Та одного разу ці сподівання обірвались. Їхала Ліда з роботи додому. Підвозив її мотоцикліст. На переїзді вони потрапили під потяг. Ось така трагічна любов. Наречена загинула. Інші дівчата, які подобалися Олександрові (чи він їм) з часом виходили заміж. Одне слово, все складалось так, щоб він проявив більше зацікавленості до дівчини Галі, яка жила в місті Ярмолинець на Хмельниччині. Він її знав, оскільки родина дівчини мешкала по сусідству з його ріднею по лінії матері. Рідня їх і звела. — До речі, то мені мати нареченого вибрала,— каже Галина Олександрівна. – Я мала тоді одночасно чотири женихи. Олександр, може, за вродою й поступався, але мама каже: “Ми знаємо Сашка, він старший, поважний...”. А ще чоловік сестри говорив: “Тільки за Олександра йди, він найрозумніший з усіх твоїх залицяльників”. Я й пішла... Олександр Федорович, так би мовити, не здається і пригадує, що і в нього не бракувало дівчат. — І гарні були, і розумні, і не проти вийти за мене заміж. Але не складалось — ні з одною не доходило до весілля. А Галя... Це вона каже, що мала чотири кавалери. Ми ж якось з нею нарахували, що було їх з десяток. Пропонували їй руку й серце. Але вона вибрала мене. Хоч і дивувались з цього. Один її хлопець так і казав: “Ти, Галю, таку велику помилку впорола...”. Ми з Галиною з тої помилки не раз сміялись. Вони, по суті, пізнавали одне одного (характер, інтереси) в листах. І ще після весілля двадцять літ берегли цю кореспонденцію. А вже переїжджаючи до Луцька, вирішили, що це зайвий багаж. Хоч тепер шкодують, бо ж їх листи, то, як щоденник, в якому збереглись події і почуття. В цих листах і вирішувалось “бути чи не бути” — в одному з них Олександр написав Галі, що приїде в Ярмолинець і вони одружаться. Це було в 1947 році. Нашикував Олександр чемодана — поклав костюма, подарунки для нареченої і її рідні і поїхав женитись. Та в Жмеринці хтось того чемодана вкрав. А оскільки парубок не хотів заявлятись з голими руками на своє весілля, то розвернувся назад у своє Підріжжя. Так весілля відклалось на цілий рік. І зіграли його 28 листопада 1948 року, хоч і піст почався (раніш якось не виходило Олександрові відлучитись з роботи). Галя була в гарній білій сукні і фаті, які і сьогодні ще зберігає. Фата майже зотліла — вже не біла, а сіра, але це ж дорога реліквія. І то ще один доказ, що жінка вважає своє подружнє життя щасливим. Одружувались Галина й Олександр уже тоді, коли наречений перебрався із Підріжжя в Голоби. Сюди й дружину привіз. Сам працював у санстанції, Галина якийсь час була бухгалтером, а потім завідувала дитячим садком. У Голобах вони прожили дев’ятнадцять літ. Тут народилась їх єдина донька Ніна. Тут, як самі вважають, минули найкращі їх роки. А потім почався уже “луцький період” їх подружнього життя. Хоч і важко було переїхати до Луцька, бо ж потрібно і прописатись, і роботу знайти, але як задумали, так і зробили. І навіть із своєї невисокої зарплати зібрали гроші на кооперативну квартиру. У Луцьку Олександр Дичаківський працював у міській санепідстанції, його дружина — бухгалтером у військовій частині. Добрим словом згадує вона те, що у свій час, ще в Голобах, чоловік навчив її грати у шахи. Тоді в них ще не було телевізора, радіо хрипіло. У вільний час грали в карти. І якось Олександр Федорович сказав: “Сідай зі мною за шахову дошку”. Вона виявилась здібною ученицею. І в Луцьку це їй дуже знадобилось — багато років була директором шахового клубу. Це вже перед виходом на пенсію Галина Олександрівна покинула клуб і пішла на приладобудівний завод. Працювала в гарячому цеху, на штамповці деталей, щоб більшу пенсію мати. Але ще довго Галина Олександрівна “не вписувалась” у пенсійний вік, бо залишалась тендітною і молодою. Вона ще й сьогодні, у свої 76 років, їздить в Івано-Франківськ, де живе дочка із сім’єю, і доглядає свою дев’ятимісячну правнучку. — Я завжди була молодою у своїй хаті,— каже жінка. — Виходила заміж у двадцять один рік. Думалось: “Це ж уже двадцять один!”. А інша думка заспокоювала: “Але ж чоловікові двадцять дев’ять!”. І так він завжди мене випереджав. — Чи не було у завжди молодої дружини спокуси в особі якогось залицяльника? — Якщо відверто,— каже Галина Олександрівна, — то вистачало “донжуанів”. Але я ніколи не втрачала розуму і не піддавалась на цю спокусу. Один з настирних залицяльників запитав: “Невже ви так любите свого чоловіка?”. Я відповіла: “Я дуже люблю себе. І не хочу, щоб жоден чоловік у світі не лише не сказав нічого поганого про мене, а й не подумав”. Олександр Дичаківський і Галина Зоріна (це чоловік переконав дружину, щоб вона залишила своє гарне прізвище) справляли весілля у високосний рік. Наречений був одягнений у позичену сорочку (“У брата позичив, бо своя була неважна”). Нібито з такими прикметами в майбутньому нічого доброго не світить. Але якщо зустрілись у житті люди, у яких такі споріднені душі, то, як бачимо, ніякі прикмети не страшні. Катерина ЗУБЧУК.
