Курси НБУ $ 38.31 € 41.54
Утекла від обстрілів на Волинь – малу батьківщину бабусі із 5 дітьми

Вікторія із найменшеньким сином Тихоном, якому так затишно на руках у мами.

Фото Катерини ЗУБЧУК.

Утекла від обстрілів на Волинь – малу батьківщину бабусі із 5 дітьми

Востаннє Вікторія Глянцева із донбаського містечка Миколаївка гостювала у Замшанах на Ратнівщині ще 14-літньою дівчиною

«Це вже друга у нас евакуація»

Прохолодного листопадового дня в кімнаті, в яку запросила Вікторія Глянцева, було тепло. Топилася грубка, під якою лежав оберемок дров, на протягнутій мотузці висіли дитячі речі після прання. Одне слово – сільська ідилія, до якої довелося майже два роки тому звикати сімейству, котре жило в місті. Найперше наша розмова – про Миколаївку Слов’янського, а після децентралізації Краматорського району.

– Чудове невеличке містечко, з населенням десь 15 тисяч, – розповідає жінка.– У нас була ТЕЦ, де якраз мій чоловік, як і багато хто, мав роботу, спортивний комплекс, декілька шкіл, дитячих садків. Оскільки Миколаївка – за 18 кілометрів від Слов’янська, то ми знаємо, що таке війна, з 2014 року. І це вже друга у нас евакуація. Тоді нас підприємство (ТЕЦ, де працював чоловік Вікторії Петро Глянцев. – Авт.) вивезло у Бердянськ. Евакуювали жінок з дітьми, старших людей, а чоловіки залишалися на місці й працювали, хоч там було дуже небезпечно. Вже як почалося звільнення й ситуація ще більш ускладнилася, то й працівників станції розпустили.

Два місяці Миколаївка була в окупації – українські війська звільнили її 5 липня. І вже через два тижні люди повернулися з евакуації. Тоді місто, як пригадує жінка, дуже побомбили. Але поруйновані будівлі швидко відновили – запрацювала і школа, в якій навчалися діти Глянцевих, – першого вересня 2014-го вони пішли на навчання, і ТЕЦ…

«О пів на п’яту подзвонив батько: «Віта, бомблять Краматорськ»

Життя налагодилося. І так було до 24 лютого 2022 року.

– У листопаді 2021-го я вийшла із декретної відпустки по догляду за наймолодшим сином Тихоном, й працювала в інтернаті – розповідає Вікторія. – Збиралася подавати документи на присвоєння звання «Мати-Героїня», оскільки нашій п’ятій дитині, Меланії, вже виповнилося вісім літ (всього в сім’ї – 6 дітей). Не встигла… 24 лютого, о пів на 5-ту мені подзвонив батько, який жив із мамою в селі, що неподалік Миколаївки, і сказав: «Віта, бомблять Краматорськ». А це ж зовсім поряд із нами. Затим найстарший наш син Павло, який на той час навчався в Харкові в інтернатурі, зателефонував (нині йому 25 років, живе й працює в Полтаві, тож на Волинь сім’я Глянцевих приїхала з п’ятьма  молодшими дітьми. Авт.). Він говорив із Лізою, нашою донькою-студенткою, котра вчиться Донецькому педагогічному університеті. Павло сказав, як вона переповіла: «Ліза, я вас усіх люблю. Пробачте… Я пішов на роботу. Нас уже бомблять». Він знав, що почалася війна.

Дякуючи державі, маємо щомісячні виплати як вимушено переміщені особи, інакше важко було б вижити на новому місці із таким сімейством.

Хоч із їхнього міста в перший місяць повномасштабного вторгнення виїжджало багато людей, Глянцеві протрималися вдома до 3 квітня – з великим сімейством непросто зриватися з обжитого місця. Але коли Миколаївку вже постійно обстрілювали російські ракети, коли було дуже страшно, що під ударом опиниться й твій дім, роздумувати не стали й зібралися в дорогу.

«Добиралися на Волинь евакуаційним поїздом»

Рятуючись від війни, багато хто, як пригадує жінка, їхав буквально в нікуди: сідали в той потяг, який першим приходив.

– Мої батьки виїхали в Новгорідку, що поблизу міста Кропивницького. Нас з дітьми із перших днів великої війни кликала до себе двоюрідна сестра моєї мами Тетяна Коляда, – каже Вікторія. – Тож кінцевим нашим пунктом стало село Замшани на Ратнівщині (звідси, виявляється, у середині далеких 1950-х років бабуся нашої героїні Євдокія Капітула, як і дідусь, приїхала в Миколаївку на будівництво ТЕЦ, де й залишилася на все подальше життя – Авт.). Добиралися на Волинь евакуаційним поїздом. У плацкартних вагонах було дуже тісно. Але хто в такій ситуації зважав на якісь незручності? Головне, що їдеш подалі від війни. Спочатку зупинилися у тітки Тетяни, з якою ми зустрічалися в юності: колись, ще 14-літньою дівчинкою я гостювала в Замшанах – на малій батьківщині бабусі. І Тетяна, яка майже моя ровесниця, тож нам з нею легко було в спілкуванні, і її чоловік Василь – дуже добре нас прийняли. І ми (такий гурт – нас же аж семеро!) цілий місяць жили в них. Розуміли, що треба шукати якесь інше житло, хоч Тетяна дуже переживала, що хочемо покинути її оселю. Перш нам пропонували хату у Вужиську, а потім волонтерка Оксана (йдеться про Оксану Бірук, яка очолила в селі Замшани волонтерський рух. – Авт.) допомогла знайти ось цей дім. Валентина Лавренюк пустила нас у свою батьківську хату.

Тож більш як півтора року сімейство Глянцевих живе в будинку, де ми й зустрілися. 22-річна Єлизавета, про яку вже згадували, вчиться онлайн у своєму університеті, вже в магістратурі, й працює в дитячому садочку міста Миколаївка, на п’ять літ молодша Юлія – студентка Київського національного лінгвістичного університету. 13-літня Алла й на три роки молодша за неї Меланія – учениці відповідно сьомого й п’ятого класів Замшанівської школи. А наймолодший Тихон ще в садочок ходить. Того дня він був удома, «бо трохи занедужав». Поки ми з Вікторією спілкувалися, він сидів у мами на руках – з ніжністю тулився до неї. Тож і знімок не довелося організовувати – залишалося лише зафіксувати зворушливий кадр. Заради того, аби вберегти спокій і його, й старших дітей, подружжя залишило свою Миколаївку й вчиться жити в сільській місцевості.

«Потроху облаштувалися в будинку, що до цього пусткою стояв»

Добрі люди-замшанівці на перших порах везли переселенцям картоплю, різні продукти. Вдячні їм Глянцеві за таку підтримку.

– Гуманітарка дуже виручала, – каже жінка, – бо ж у дорогу вирушали із сумкою, в яку поклали найнеобхідніше, а ще в дітей були рюкзачки з їхніми речами. Потроху облаштувалися в будинку, що до цього пусткою стояв, – треба було десь шпалери поклеїти, щось підремонтувати, щоб хоч якийсь затишок створити. Купили насос, аби вода в хаті була. І у мене, крім Тетяни, є вже знайомі, і в дочок. Син у садочку з дітьми подружився – йому там подобається. Чоловік у ліс ходить – дров на зиму заробив, є чим у грубці топити. Дякуючи державі, маємо щомісячні виплати як вимушено переміщені особи, інакше важко було б вижити на новому місці із таким сімейством.

А ще, виявляється, виручає й своє, хоч і невеличке хазяйство. Торік переселенці, як тільки перебралися сюди, розвели курей, качок. А в цьому році тітка Тетяна подарувала Вікторії індичку, яка висиділа молодняк, тож тепер і це птаство ґелґоче на обійсті Глянцевих.

На моє здивування, що люди, які жили, як мовиться, на поверсі, взялися за таке хазяйнування, Вікторія розповіла:

– А ми й у Миколаївці мали і курей, і качок. Справа в тому, що неподалік нашої багатоповерхівки купили будинок, який служив нам як дача (поки вистачало місця у трикімнатній квартирі, не перебиралися туди жити, а на майбутнє плани такі були). Ось там і тримали птаство. Коли, до речі, виїжджали, то в нас було десь двадцять качок, зо три десятки курей – їх ми віддали сусідам, які залишалися в Миколаївці. А от собачка породи чіхуахуа, наш Джоні, котрий за вісім років став членом нашої сім’ї, і тут з нами. І котика маємо, який до нас прибився й полюбився дітям.

Мова зайшла про те, яке сьогодні, на другому році війни, місто Миколаївка. З приводу цього Вікторія говорила:

– Школа, в якій навчалися наші діти, дуже розбита, інтернат, де я працювала, дитячий садок, ЦНАП – так само. Місто стало малолюдним...

А ще жінка розповіла, що торік у жовтні її чоловік їздив у Миколаївку: він дізнався, що їхній дім-дачу зачепило під час обстрілу, й дах будинку, де мають квартиру, пошкодило,– «треба було трохи полагодити, вікна позабивати». Тоді він і машину свою перегнав у Замшани, завантаживши її заодно речами, які не могли взяти із собою у квітні в евакуаційний поїзд. Хоч це старенькі «Жигулі»-дев’ятка, але, як сказав Петро Глянцевий, котрого застала за складанням під навісом дров, заготовлених на зиму, у багатодітній сім’ї без машини – ніяк не обійтися.

* – «Цей обліковий запис на сайті volyn.com.ua створений та обслуговується за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю відповідальністю редакції газети «Волинь» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу».

І котику-знайді знайшлося місце в хаті переселенців.
І котику-знайді знайшлося місце в хаті переселенців.
Глава сімейства Петро Глянцев, працюючи в лісі, заробив дров, аби було чим узимку палити.
Глава сімейства Петро Глянцев, працюючи в лісі, заробив дров, аби було чим узимку палити. 

Читайте також: До масажистки із Донеччини у поліському Буцині вже записуються у чергу.

 

Telegram Channel