Курси НБУ $ 39.57 € 42.16
Два роки тому Герой Роман Боровець поховав 20-літню вагітну дружину...

Поховали Романа Боровця коло його дружини та синочка на кладовищі села Великі Межирічі.

Фото із сайту korets.rayon.in.ua.

Два роки тому Герой Роман Боровець поховав 20-літню вагітну дружину...

У бою загинув захисник, який після подвійної трагедії пішов на фронт добровольцем

 

 «Усі свята для мене закінчились, й у серці тепер біль та темрява», – гірко каже Валентина Боровець із Рівного. Кілька разів на тиждень вона їздить на кладовище до могили свого сина Романа Боровця, який загинув у жовтні минулого року на передовій.

Усією родиною просили захисника залишитись вдома, та інакше він не міг.

Мати Героя зізнається: всією родиною просили захисника залишитись вдома, та інакше він не міг. Рішення боронити країну прийняв через кілька місяців після того, як поховав вагітну 20-річну дружину…

«Він постійно був біля могили коханої та сина»

– У лютому синові мало виповнитись лише 30 років… Роман – мій старший син, маю ще меншого – Артема, – розповіла «ФАКТАМ» мати військовослужбовця Валентина. – Брати були близькими, старший для молодшого – авторитет. З дитинства Роман завжди гуртував людей навколо себе, мав багато друзів. Доброта і щирість – це про мого Романа. Він був усім моїм життям. Я завжди йому казала: «Сину, в нас одне на двох сердечко, ти – моє все». Після школи Роман вирішив учитись на психолога й вступив до педагогічного університету у Кременці...

«Рома навіть казав, що і після Перемоги продовжить служити – бачив себе тільки військовим».
«Рома навіть казав, що і після Перемоги продовжить служити – бачив себе тільки військовим».

 – Ваш син отримав фах психолога. Працював за спеціальністю?

– Ні. З нині вже покійним своїм татом їздив на заробітки – і по Україні, і за кордон. Де вони тільки не були. Батько навчив його всього, Роман мав золоті руки. Займався будівництвом, ремонтами. Син не боявся ніякої роботи. Ще й нам допомагав.

– Знаю, що Роман два роки тому втратив 20-річну вагітну дружину. Що сталося?

– Оленку я називала своєю донечкою. Вона з села Великі Межирічі, того ж, звідки й наша родина. У спільній компанії вони познайомились, почали зустрічатись. Між ними було справжнє та щире кохання. Я так раділа, що нарешті Рома щасливий. Через два роки син освідчився. Невдовзі побрались. Мешкали у Рівному. Олена відразу не могла завагітніти, вони так мріяли про дитину. А коли нарешті це сталося, так раділи! Дещо вже стали купувати. Рома та Олена чекали на синочка. На сьомому місяці вагітності невістка захворіла – із симптомів були кашель та висока температура. Лікарка прописала їй ліки. Вона пропила, проте легше не стало. Після того Олену відправили на ПЛР-тест. Медики сказали, що це коронавірус, направили до лікарні в Дубно, де лікували вагітних із таким діагнозом. У неї було двостороннє запалення легенів. Щодня я їздила до неї. Олена розмовляла, але важко було дихати. Коли заплатили лікарям, вони почали ставити крапельниці. Але вже було пізно…

В одному з повідомлень Роман зазначив, що нікого так не шкода, як «мами та брата».

Рома, коли жінка захворіла, був на заробітках. Олена заспокоювала його, що все буде добре. Та й ми всі вірили, що одужає, адже до цього вона проблем зі здоров’ям не мала. Та, на жаль, у листопаді 2021 року Олена померла. Дитя можна було тоді врятувати, провівши кесарів розтин, але лікарі вчасно того не зробили… 18 листопада Олену разом із малюком, який так і не народився, поховали. Важко уявити, що тоді пережив Роман.

Подвійне горе. Він постійно був біля могили коханої та сина. Вже й люди казали мені, щоби пояснила йому, що так багато часу проводити там не потрібно. Син відповідав, що гаразд, але знову їхав на кладовище. Адже в нього забрали сенс життя...

«Отримав позивний Добриня, бо мав добру вдачу»

– А через кілька місяців почалось вторгнення окупантів, – продовжує пані Валентина. – Син, який раніше не проходив строкової служби, заявив, що боронитиме Україну. Хоч як ми всі Рому відговорювали, він був категоричний і сказав, що його призначення – воювати та захищати інших діток. І на початку березня син приєднався до 68-ї окремої єгерської бригади. Рік та чотири місяці воював на Донеччині. Все пекельні точки – Вугледар, Павлівка. Тоді Куп’янський напрямок. Він про війну мало що розповідав, оберігав мене. Все дізнавалась від інших матерів. Син отримав позивний Добриня, бо мав добру вдачу. Він постійно допомагав хлопцям. Був командиром взводу... Мав сильний дух та незламну волю. Рома навіть казав, що коли повернеться додому після Перемоги, то продовжить служити – бачив себе тільки військовим.

«Спинилося життя мого сина й разом із тим моє».
«Спинилося життя мого сина й разом із тим моє».

 У серпні 2023 року син мав відпустку. Разом із двома побратимами з їхньої роти полетіли в Єгипет на тиждень. Хоча б трохи відвернутись думками від війни… Нікого з них уже нема в живих. Сергій загинув у вересні, а Роман із

Русланом – у жовтні…

– Що сталося того страшного дня?

– У ніч напередодні своєї загибелі Роман ще переписувався з другом із села. В одному з повідомлень зазначив, що нікого так не шкода, як «мами та брата». Наче було передчуття. Бо зняв обручку з пальця, яку після втрати дружини продовжував носити. Зробив це, щоб у разі трагедії рашисти її не забрали. А мені рано написав, що його не буде кілька годин на зв’язку. Сталося все в районі населеного пункту Райгородка Сватівського району

Луганської області 14 жовтня. Українські бійці йшли на штурм ворожих позицій, а мій син, як командир взводу, – попереду. Вів хлопців… Відразу сина поранили у стегно. Він передав по рації іншим, що «трьохсотий»: мовляв, хлопці, відходьте. А побратим Руслан хотів йому допомогти та повертався за Романом. І дрони накрили їх. Обоє загинули від мінно-вибухової травми…

Материнське серце відчувало. Наступного дня я написала сину, що він обов’язково повинен прочитати мої повідомлення, що переживаю сильно. Відповіді не отримала. Далі вирішила запитати командира, чи є зв’язок із

Романом. Він прочитав, але не відписав нічого… Адже що він міг сказати матері, сина якої вбили російські військові?! Потім приїхали з військкомату. А далі все – як у тумані. Спинилося життя мого сина й разом із тим моє.

Поховали ми Романа коло його дружини та синочка...

– Я не вірю, що його нема! – гірко каже мати. – По кілька разів на тиждень сідаю у маршрутку, бо живу в Рівному, та їду в село за 45 кілометрів на кладовище. Даю волю сльозам. Болить нестерпно! Разом із меншим сином ми зареєстрували петицію про присвоєння Романові почесного звання «Герой України» (посмертно). Хотілося б, щоби люди її підтримали: https://petition.president.gov.ua/petition/209 638. 

Вікторія МИКИТЮК, fakty.ua.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Volyn Nova.

Читайте також: «Слова «Хай би залишався у Польщі – був би живий» для мене як ніж у серце».

Telegram Channel